Мабуть, було в мені щось таке, що могло розсердити Бо-рисову жінку, власне, не розсердити, а обурити. "Чорт забирай",— лайнувся подумки я і пішов нагору по тазик і пуфик. Борис лишився внизу, пораючись біля поставленої в кузові тахти.
Мати поклала тазика на пуфик і стояла біля того добра зі стурбованим обличчям.
— Більше в нас її речей не залишилося? — спитав гостро я.
— Юрчику! — шепнула мати.— Тобі нічого не відходить? Я засміявся.
— Вже відійшло. Оте чудо горохове...
— Ти якийсь такий...
— Який?
— Ну, надмірно збуджений.
— Звісно,— сказав я.— Не часто людина руйнує свою родину.
— Може, ти на мене сердишся? — покірливо спитала мати.
— На тебе? — здивувавсь я.— Чому на тебе?
— Ну, я проти неї часом і гостре казала.
— Перестань, мамо,— мовив я, беручи пуфик і тазик.— Звільнюся від цього всього і заспокоюся.
— Я хочу тобі тільки добра, синку,— прожебоніла мати. Але від цих слів у мені накопичилося ще більше чорного.
Щось, може, я відчув і до матері, до її покірливості й непотрібної самозреченості. Адже й вона лишилася по той бік ущелини, в якій я залишив свою стару шкуру. Хтозна, може, я хотів звільнитися не тільки від Ольги Пісоцької... "Не бреши,— сказав я сам собі.— Ні від неї, ні від Ольги Пісоцької ти не звільнився. Можеш замінити Ольгу на якусь жінку, але матір ти ніколи не заміниш. Та й Ольга сидітиме в тобі ще довго. Як убитий у тебе кілок, і муситимеш із цим миритися".
У правій руці в мене був тазик, а в лівій пуфик. Чудовий сюжет для художника: "Людина з пуфиком і тазиком". На ній блискуче наваксовані туфлі, але вона все-таки хоче омити собі ноги. А може, іде омити ноги ворогу своєму? Фу, чорт! Я начебто і справді кажуся. Навіщо це і від чого? В мене, здається, червоне обличчя, а очі лихі. Я бридкий сам собі, але є речі в житті невідворотні. Через це я перекидаю пуфик і тазик за борт машини.
— Вперед, на Мальованку! — войовниче кажу я Борису, і він повертає до мене усміхнене лице. Водночас оживає й мотор, і ми зриваємося з місця...
Чорний вершник осідлує білого коня. Накладає вуздечку І затягає ремені кульбаки. Вискакує верхи, і кінь починає лід ним грати. Чорний вершник торкає острогами білі боки, кінь рветься на зарослу травою дорогу. На одному з цих горбів, що навколо, вершник збудував будинок, але він порожній. Сухий і голий вітер блукає порожніми кімнатами, суха тиша висить навкруги. Були у вершника птахи — розіслав він їх на всі боки, і вони не повернулися. Відчули голубу волю, ті птахи, і що їм до того сумного велетня. Може, він єдиний залишився на цій землі, але ніяк не хоче з тим примиритися. Не для себе будував він дім, що лишається за спиною і все меншає й меншає. Забирає його в синій полон холодна далеч і тепла земля. Вершник мчить по зарослій травою дорозі, і його кінь не торкається землі. Вершник шукає собі хоч би одного товариша, але він знає: для того, щоб оживити новий будинок, товаришем його повинна стати жінка. Без жінки його дім перетвориться в порох, без жінки він струхлявіє за один день, і це буде навіки. Через те й летить він у білий світ, і велика туга проступає на його лиці. Туга чекання. Він мчить на схід сонця, але коли дорога його зникне, повернеться назад. Поїде тоді на захід, а коли й там нічого не знайде,— на південь. По тому й на північ, де шукатиме річки, на березі якої стоятиме мисливець. Мисливець оберігатиме золоторунну лисицю, бо та ще мала і не підросла. Коли вона підросте, мисливець зможе її продати,— купець уже до нього їде. Коло мисливця лежить мати тієї лисиці, колись лисиця також, а зараз — жінка. Вона спить, і навколо трава насінням укривається. Вершник бачить те химерне видиво. А що, коли це йому тільки здається?! Чи не ліпше розігнати свого коня і шубовснути з кручі у холодну воду? Тоді здригнуться скелі, бо його крик виб'є камінну луну. Його крик стане двічі криком, тричі і сім раз по сім. Той крик зрушить землю і 'затанцює, ніби живе каміння. Річка розтулить широкого рота й пожере вершника, а па тому місці, звідки він стрибнув, почне виростати камінна голова. Камінна людина народжуватиметься з хаосу, що його творитиме землетрус. Річка зімкне вуста, а на гладіні хитатимуться й плистимуть брижі. А коли й вони зникнуть, голова перестане рости. Вона задивиться у воду з печальним кам'яним спокоєм і виглядатиме у тій воді себе втоплену. Але вершник уже ніколи не з'явиться на поверхні води, адже вода ота бездонна. Вершник поринатиме в неї все глибше й глибше, і так триватиме до кінця світу. Ніколи не дістане він дна, бо годі дістати те, чого нема...
— Ти все ще в тому музеї робиш? — питає Борис.
— Все ще в музеї.
— І що тобі в руку кладуть?
Я відповідаю. Борис присвистує, для нього це не гроші,
— І якого біса ти вчився? — каже він.
Я намагаюся пояснити, якого саме біса. Але мої резони для Бориса, як бемкання дзвона: молитися він все одно не буде.
— А мені добре й так,— каже він.— Баба в мене славна, гризе трохи, але не цукерка і я. Та коли подумати, то й треба з нашим братом так. Не гризи нас, то розпаскудимось. А з нею я людиною себе почуваю.
— А я от не можу, щоб мене гризли.
— Бо ти з іншого тіста. Кістка в тебе тонка, щоб тебе гризти.
— Та й це правда,— мовив я.— Мені б жінку тиху й лагідну.
— А мені тиху не можна,— сказав Борис.— Я і себе звів би, і її. Мені такої треба, щоб ішла і трава під нею горіла.
— Мені такої не треба.
— Кажу ж тобі: шукай тиху і плоху. З такою ти як за пазухою житимеш...
Тиха й плоха була моя мати. Чи ж є така друга на світі? Чи ж тиха й плоха Оксана Свідерська? "Тиші я хочу,— казала Оксана.— Тиші і спокою!"
Ну, от і знайоме обійстя. Зелені залізні ворота, біля них — хвіртка під дашком, а на хвіртці ґудзик дзвоника. Біля дзвоника табличка з попередженням, що у дворі злий собака. Злий собака у цьому дворі здох рік тому, а що означає ця табличка, вгадувати може лише злостивий чоловік: тут живуть три сестри, два чоловіки й мати сестер.
Натискую на дзвоника і чую чалапання капців. Іде стара. Відтуляється очко в зеленій хвіртці — я бачу кругле, насторожене і трохи перелякане око.
— Доброго дня,— кажу я тому окові.— Просила Ольга привезти її речі.
Око зникає. Рипить хвіртка, і я бачу квадратну постать.
— Які речі? — питає та постать.
— Ольжині речі,— кажу я, проходячи у хвіртку, щоб відчинити ворота: тахта у хвіртку не пролізе.—Тахту, пуфик і тазик.
— Ольга справді казала їх привезти?
Але до мене з голосним криком мчить якийсь барвистий клубочок. "Та-а!" — репетує той клубочок, і я чую, як спазма підкотилася мені під горло. Наставляю руки, підхоплюю той клубочок і починаю крутити дитину, а вона радісно верещить.
— Залиш дитину! — зимно каже чотирикутна постать. Але дитина обхопила мою шию рученятами, і я все ще
міцно тулю її, до себе.
— Ти прийшов мене забрати? — питає Оксанка.
— Привіз тахту, пуфик і тазик,— кажу я, ніяковіючи.
Ворота вже відчинено — це постарався Борис. Я обережно ставлю біля квадратної постаті дитину і поспішаю Борисові на допомогу. Оксанка схопилася за бабину руку, і очі в неї широкі й захоплені. Ні, вона достобіса схожа на Ольгу Пісоцьку; дивно, що помічаю я це не без приємності.
— Куди заносити? — питаю в чотирикутної постаті.
— В коридор,— каже вона, дивлячись на мене лихими, щілинкуватими очима.
Ми тягнемо тахту в коридор. Спершу дерев'яну частину, а тоді м'яку. Нарешті я несу пуфик і тазик.
— О, мій пуфик! — кричить дитина й кидається до мене. Я урочисто вручаю їй пуфика, а сам несу тазика.
— Ти покатаєш мене на машині, та? — питає, задираючи голову, маля.
— Зараз тато йде на роботу,— кажу серйозно.— А в неділю я приїду з цим дядьом, і ми тебе покатаємо.
Це брехня, але вжито її з педагогічних міркувань. Інакше тут стояв би такий рев, що на деревах обсипалося б листя.
— Тобі й справді Ольга казала перевозити ці речі? — уперто питає стара.
— Спитаєте в неї,— кажу я.— Бувайте здорові.
— А щоб під тобою земля запалася! — добросердечно відказує мені колишня теща.— Ти ще в ногах у Олічки валятимешся, але дулю з маком получиш.
— Я вже її дістав,— кажу, зачиняючи ворота.
— Тату, покатай мене,—просить Оксанка.—І забери мене звідси...
— Тобі тут погано? — схиляюсь я до малої.
— Я хочу додому, тату,— мала кривиться. Треба хуткіше тікати — буде рев...
Рев стоїть у дворі такий, що його не заглушає мотор вантажівки. Поруч з тим ревом злітає верескливий жіночий голос і чути якесь хлепання — це баба лупить онуку. Це хле-пання гостро б'є мені у вуха, а дитячий крик ріже мене ножем.
— Швидше, Борисе,— прошу я.— Швидше, бо я тут скажуся!
Машина рвонула з місця, і ми помчали в лабіринти мальованських вуличок.
— У мене малий теж так реве, коли я з хати йду,— добродушно каже Борис.— Але я таки ввечері додому повертаюся...
17
(Продовження на наступній сторінці)