Ми петляємо покрученими мальованськими вуличками. Вони напрочуд однакові, але Борис тут орієнтується. Вулички мощені бруківкою, а часом і ні. Нас зустріла не одна калюжа, і Борис героїчно в'їжджав у них, ризикуючи втопитися разом з машиною. При цьому він розповідав мені анекдоти, і я мусив сміятися, хоч смішно мені не було. У вухах все ще стояв рев дитини, і я відчував себе зрадником.
— Не думав, що в мене випаде такий цікавий день,— сказав Борис.— Щодня одне і теж — зуби починають боліти.
Ми згадуємо однокласників. Декого з них я майже забув. Борис знає долю кожного, і я слухав ті розповіді з цікавістю. Виявляється, з нашого класу тільки четверо здобули вищу освіту, тобто, крім Свідерської, Кузьменка й мене, ще одна дівчина. Та дівчина була тиха й непоказна і зараз учителює в одній із житомирських шкіл.
Дощ удруге вдарив тоді, коли ми зупинилися біля таких самих зелених воріт, як і в моєї тещі. Так само тут була зелена хвіртка з дашком та кнопкою дзвінка — очевидно, це тутешній вимір заможності.
— Еге! — сказав Борис, заглушуючи мотор.— Тут нам жаба й цицьки дасть.
Дощ почався відразу й полив як з відра. Ми сиділи в кабіні й дивилися на водяні патьоки, що струміли по вітровому склі.
— Це такий дощ,— сказав Борис,— що за хвилину як хлющ будеш.
Мені здалося однак, що кабіна не хоронить од води. Начебто я знову опинився під дашком ґанку Оксани Свідерської: вогко й холодно мені було.
— Не куриш? — спитав Борис, витягуючи пачку сигарет.
— В мене слабкі груди,— сказав я тихо.
— Це кепсько! — мовив Борис, закурюючи.— Нашому ж брату не курити не можна. В дорозі покуриш — і легше стає... Нікуди не поспішаєш?
— Ні,— сказав я.— 3 сьогоднішнього дня я у відпустці.
— А моя тільки й чекає, коли я у відпустку піду,— сказав Борис, задумливо випускаючи дим.— Хату треба перекрити, та й двір забетонувати.
— Хазяїн з тебе,— сказав я.
— Хазяїн не хазяїн, а тра...
Ми замовкли, бо, здається, вичерпались усі теми. Дощ полив ще сильніше, а у дах кабіни затарабанили градини.
— Ого! — сказав Борис— Цілий тобі потоп з градом. В цей мент небо розрізала їдко-синя блискавка і луснув
такий грім, що аж шибки задріботіли.
— А знаєш, я люблю негоду,— сказав раптом Борис— Сила якась у тіло входить...
Я зіщуливсь у клубок: було мені незатишно й самотньо. Тихо й печальшо. Чогось мені хотілося чи праглося. Озвалося серце, защеміло, млість якась з'явилась. У кабіні повно тютюнового диму, і я закашлявся — не було чим дихати. Хотілося відчинити дверцята і вискочити під ту зливу, заплутатись у цьому світі покручених вуличок.
— Ще трохи переждемо,— спокійно сказав Борис,— і я скочу до Шумеїхи.
— Хто це — Шумеїха?
— Маєш родичів на Мальованці, а Шумеїхи не знаєш... Це така баба, що в неї, мабуть, хвіст на півметра. Вона всі на світі хвороби лікує. Мій тесть ходив до неї діабет лікувати. І знаєш, що вона йому дала?
Я, звісно, не знав.
— Бульбу, ту, що на пустищах росте. . — Допомогло?
— Як козі смерть. Але десятку в кишеню поклала. А мене знову до неї по зілля погнали.
Я подумав, що в житті ще не був у знахарки. Якось не випадало.
— Тепер можна й вискочити,—сказав Борис, відчиняючи дверці кабіни.
Я дивився в шибу. "Все чудово,— подумалося мені.— Зараз він підійде до цих воріт, натисне на дзвоник, і за хвірткою зачалапають ноги у капцях. В очку з'явиться велике сторожке око, а коли хвіртка відчиниться, я знову побачу квадратну постать із знайомим круглим, трохи сонним обличчям".
Так воно і сталося. В очко зирнуло щось кругле й насторожене, але коли хвіртка розчинилася, я побачив малесеньку білу бабусечку, таку крихітну й таку охайненьку, що мені аж дивно стало. Я відчинив і свої дверцята і почув лагідний, тоненький голосок, який за кожним словом додавав ніжне "шинку", бо та бабусенька трохи шепелявила. Борис зайшов у двір, хвіртка з ляском зачинилася, і я подумав мимохіть: чи не навіки? Що я робитиму тут сам, у цій чужій машині, а може, ліпше, доки нема Бориса, чкурнути, а на сидінні залишити гроші за послугу? Хай потім судить мене, як хоче, бо ми вже переговорили з ним, що могли, і я розказав йому про себе більше, ніж хотів.
Я вискочив із машини, і мене обкропило — дощ до кінця не перестав. В цей момент відчинилася хвіртка і в ній у позі хазяїна постав Борис.
— Іди сюди,— сказав він.— Я цій відьмі розказав про твої груди. Може, допоможе.
— Навіщо? — здивувавсь я.
— Та не бійся,— засміявся Борис— Від її зілля ще не один не отруївся.
— Але в мене нема при собі десяти карбованців,— пробелькотів я.
— Пізніше занесеш. Вона і на віру лікує.
Борис сяяв до мене найдобродушнішою усмішкою.
— Ні,— сказав я.— Не вірю я ні у відьом, ні у знахарів...
— І дивак! — сказав Борис.— Віриш не віриш, а спробувати міг би.
— Не хочу! — трохи різко сказав я.
— Діло твоє! А вона, може, й помогла б. Він не хоче, бабцю! — гукнув Борис у двір, і з глибини відгукнулося щось тоненьке й лагідненьке.
— Каже, коли припече, то заходь, не соромся,— мовив Борис і хряпнув хвірткою так, що затрусилися й ворота...
Я знову був у кабіні, а Борис заводив мотора. Тютюновий запах видуло, і я міг вільніше дихнути.
— Тепер порядок,— сказав Борис.— Гайда звідси, а то стара ще машину зачарує...
Стало мені раптом тепло в цій кабіні; здалося, що я пропахся її особливими запахами, адже дивні ми буваємо! Товчемося у своєму маленькому світику, і гадки не маючи, що є на світі отакий Борис, його жінка і тесть, який має діабет, і оця чудна знахарка, до якої крадькома приходять люди, щоб дістати розраду. Мояче, Й справді часом досить дати людині води з криниці, видавши її за лікувальну, щоб та людина зцілилася. Щоб повірила в своє здоров'я, силу свою і здатність жити. Може, тому стара одягла на себе таку лагідну й добротворчу подобу — хтозна, чи правильно я вчинив, що відмовився від її послуг. Хай би прошепотіла наді мною заклинання, якому більше тисячі років і яке не забулося, бо у нього вірили люди! Може, я в своїй інтелігентності заскорузлий і смішний. Мені раптом уявилася мати моя: чи здогадується вона, що я їду бозна-куди? Адже я такий тихий і домашній і оце вперше збунтувався. Я збунтувався не тільки проти Ольги Пісоцької, але й проти неї, проти її тихомовного, лагідного диктату — вплив її на мене був безмежний. Хтозна, може, й справді вона заронила в мене негацію до Ольги Пісоцької, бо таки без кінця крапала на неї і дозволила розростися в моїй душі тій отруті, яка вбила мою симпатію до Ольги й перетворила наше спільне життя у щось неподобне.
— Ти знаєш Вовку Кравченка? — спитав раптом Борис — Він теж у нашій школі вчився.
Вовку Кравченка я не знав.
— Ну, такий чорний, з кучерявим волоссям?
Чорного й кучерявого Вовку Кравченка я не знав. Зрештою, я сам Чорний!
— Та ти його знаєш. Його раз побачиш і ніколи не забудеш.
— В якому класі він учився? — спитав я.
— Та він після сьомого й школу покинув. Ну, невже не знаєш? Молодший од нас на два роки.
Молодшого за нас на два роки, чорного й кучерявого Вовку Кравченка я не знав.
— Він біля річки живе. Ти його як побачиш, зразу впізнаєш.
— Ми до нього їдемо?
— Еге, це друзяка мій. Хочеш, саком рибу половимо...
— А риба нам навіщо?
— Ще не знати, чи ми її зловимо. В мене спина трохи поболює. Радикуліт, чи як там воно в чорта...
— То для того треба у воді брьохатися?
— Перве діло,— засміявся Борис.— Це стара мені так сказала. На радикуліт, каже, холодна вода найбільш помічна. Потім, каже, мого зілля випий.
Ми з'їжджали з гори в річкову долину. Моє мовчання Борис, очевидно, сприйняв за згоду. Зрештою, так воно й було: адже рибу саком я також ні разу в житті не ловив.
Дививсь поперед себе у вікно і про все забув: про Ольгу Пісоцьку і про матір, про дитину свою і Оксану Свідерську. "Тільки й кручуся біля жінок,— думав я.— Самі навколо жінки!"
(Продовження на наступній сторінці)