— Е, такі сумні розмови ми завели. Поглянь, сонця скільки!..
Вона пахла ніжним ранком, а може, якимись особливо стійкими парфумами. Я скинув на землю пишне покривало й побачив її на блискучо-білому простирадлі. Засмагле, прегарне тіло з яскраво-білими плямами грудей і того місця, яке прикривають плавки. Була вдягнена в цей чудний білий костюм, і він мені здався найпрекраснішим з усіх убрань. Очі її були розплющені, а руки вільно розкинуті. Яскраве сонце обливало це чудо, і я раптом повірив: щастя в житті є. Є в житті й любов, яка, почавшись, ніколи не зникає, доки можеш бачити світ. Є любов велика, як день, і яскрава, як безхмарне небо. Є любов, якій імення — вічне здивування, бо кохаючи, ніколи не губиш у собі присутності такого чуда. Я ще трохи боявся, трохи остерігався, ще думав про вічного свого суперника Володьку Кузьменка, але він у моїй уяві все більше мізернів; він борсавсь у глибині моєї свідомості, як малий гном, зростом в олівець. Я вперше відчув після довгої-довгої ночі, що існують на світі отакі залиті сонцем ранки, що ранки ці — не рана, а бальзам на душу, що в мені таки заховане велетенське накописько енергії і добути її я можу, тільки кохаючи цю жінку, єдину на весь світ, хай це тричі по-банальному звучить. Я мав запліднитися від неї, щоб з кволого, нікчемного вайла, з отакого безвільного маминого пестунчика зробитися нарешті чоловіком. Може, тому з такою жагою я кинувся до того тіла, що сліпило .й зачаровувало мене. Не буденний акт злучення осіб різної статі тут відбувався — це було пізнання вищої таємниці, я воскресав із дочасної смерті, виривався з полону одурманливого сну, набирав у груди повітря, багато й багато повітря, помішаного з сонячними променями; я відчув у своєму тілі голоси й силу десятків пращурів — був коренем їхнім, їхнім живим "я", втіленням їхнього духу та сподівань,— нестерпно хотів жити й діяти, бо я таки не імітував любов, а починав жити нею насправжки...
Це все повернулося до мене, як тільки переступив поріг своєї кімнати і щільно прихилив за собою двері. Мені стало трохи дивно: не всі нитки зв'язувались у моїй свідомості. У той пам'ятний ранок, коли я торжествував перемогу над Володькою Кузьменком, він незримо був присутній у тій кімнаті. І не тим, що всі меблі були куплені за його гроші;
е тим, що місце, на якому я спав цю ніч, було прогріте ого тілом, не тим навіть, що ця жінка, яка так щиро віддалася мені, вже давно не та моя мила однокласниця, яка, хоч і не змінила свого прізвища, все-таки була Оксаною Кузьменко,— Володька був присутній інакше: я його побачив у глибині Оксаниних очей, я його відчув і в собі, зрештою, ми обоє зважали на його незриму присутність. І мені здалося раптом (тоді я того не розумів, це тепер мене осінило), що Оксана рада від тої незримої присутності Володь-ки Кузьменка, вона хоче, щоб він бачив її зраду, навіть утіху від цього має. І тоді мені здалося, що я був тут особою випадковою, підставною качкою, отакою собі іграшкою, яку пускають на воду мисливці, щоб заманити птаха...
Я підійшов до столу, сів, поклав чистий аркуш паперу і почав креслити по ньому вздовж і" впоперек. Закручував і з'єднував лінії, вимальовував якесь обличчя — так завжди я чинив, коли мені треба було поміркувати. Бо в мені сидів один цвяшок, який забила в мене ота стара, з якою я побалакав у дощ. "Оксана приїжджає в Житомир часто,— написав я на папері,— вона буває тут щомісяця, і не раз". Це була істина, здається, незаперечна: тій сусідці Свідерських не було ніякої потреби брехати. Вона, бідолашна, знудилася, приклеївшись до ослінця на веранді, а що трапився їй випадковий співрозмовник, говорила все, що могло підтримати нашу розмову.
— Будуємо силогізм,— сказав я собі і написав: "Оксана приїжджає в Житомир щомісяця, але ні разу не захотіла тут зі мною зустрітися".
Я думав: про зустрічі ми заздалегідь умовлялися листами, які слали на головну пошту до запитання. Щоб зустрітися з нею, я їздив до Києва, бо в Житомирі вона практично не буває. Тобто буває, але, за її словами, надзвичайно рідко. "Мій малий мене якось тьотею назвав",— сказала вона мені. Отже, це була брехня. Для чого? В Житомирі їй зі мною було ніде зустрітися: тут вона зайнята з дитиною, а окрім того, тут багато людей нас знають. На перших порах це було б незручно й мені: розрив між мною та Ольгою Пісоцькою ще не став неминучим. Але ми могли з Оксаною в цьому порозумітися: вона ж вирішила за потрібне злукавити.
Я склав аркуш учетверо й подер його на клаптики. "Ти ідіот,— сказав я.— Ти хочеш все перекласти на ваги елементарної логіки. Ти начебто не знаєш, що Оксана живе в світі, з яким ти дотикаєшся ледь-ледь. Ти не знаєш, хто її знайомі і чи з одним тобою вона крутить шури-мури". Щось зойкнуло в мені і зламалося. Те, що я казав сам собі, було брутальне.
В останнє наше побачення, місяць тому, Оксана зустріла мене зі сльозами, вона сказала, що Володька Кузьменко поїхав на три місяці у відрядження, але перед цим вів себе так, що вона просто не може розповісти мені усього.
— В мене все тіло в синцях,— сказала вона,— і моє терпіння вичерпується. Ти довго тягтимеш із тим розлученням? Сили в мене вже нема!
— Але, Оксано,— сказав я,— і ти, і я зважуємося на немале. Ти серйозно цього хочеш?
Тоді вона заплакала. Вперше отак заплакала, бризнувши сльозами з обох очей, і я змушений був обійняти її і втішати, я змушений був сказати, що й сам зболений і знічений і теж прагну розв'язати цей вузол, що заради неї здатний і небо прихилити. у
— Але де ми з тобою житимем? — спитала раптом Оксана, звільняючись із моїх обіймів.
— У мене,—сказав я безтурботно.— Маю кімнату, мати живе в другій, отак і житимемо.
— А дитина?
— Моя чи твоя?
— А що, ти хочеш свою при собі залишити?
— Як вийде. Але сумніваюся, що Ольга мені її віддасть.
— Було б нам весело,— сказала Оксана.— В одній кімнаті з двома дітьми.
Вона посміхнулася при цьому недобре, обличчя було заплакане і щось з ним сталося, з тим обличчям,— з'явилося щось таке, що добачав я в Ольги Пісоцької.
— То що пропонуєш? Перейти до твоєї матері?
— До моєї матері? — перепитала здивовано Оксана.— Та вона нас і на поріг не пустить. О, вона великий прихильник Володьки Кузьменка, для неї він ідеал мужчини й чоловіка.
Оксана проговорила це з сарказмом.
— Чи конче треба нам це питання зараз вирішувати? — спитав я.— Те, що ми хочемо учинити, надто серйозне, Оксано. Тому я й хочу твердого твого упевнення: чи готова ти піти на сварку з матір'ю, покинути Київ і цю розкіш?
— Повернутись у Житомир — моя заповітна мрія,— сказала Оксана.— І нема чого тут багато думати. Спокою я хочу" розумієш, спокою! Доброго, мудрого чоловіка, жити тихо...
— Тобто мене хочеш?
— Тебе, любий. Так хочу, що душа моя стогне.
— Моя стогне не менше, Оксано,— мовив я.—Але скажу тобі відверто: щось мене непокоїть...
— Бо ви, чоловіки, боягузи,— сказала гостро Оксана.— Коли треба зробити рішучий крок — зразу хвоста підгинаєте!
— Тоді я готовий на все, Оксано,— не без півнячого героїзму сказав я.
15.
Я ліг трохи відпочити й відразу ж проваливсь у голубу прірву. Навколо майоріли ясно-сині прапори, на яких було зображено фіолетові фізіономії, круглі, як сонця, а може, це й були сонця, бо від них відходили фіолетові промені. Земля виглядала якось не так, як звичайно: густі ліси й повноводні ріки, а по курній дорозі повільно й утомлено брів велетень. У нього було довге, до пліч, кучеряве волосся, одежа якась химерна і з чудної тканини; він брів по дорозі втомлено й розбито і вряди-годи озирався, начебто довго тікав від погоні і вже приставати почав. Ось він знову озирнувся, і я пізнав того велетня: був то мій батько, мав смутне обличчя і пригаслі очі, але вуста його всміхалися. Вуста його щось говорили, але я не чув слів, бо в цей час між ясно-синіх прапорів з'явився літак. Літак немилосердно ревів і покрив батькові слова. "Кажи голосніше!" — гукнув я, але мої слова потонули в тому-таки гуркоті...
Летів не літак, а вертоліт. Я прокинувся й побачив у вікні його велике, незграбне тіло. Летів надто низько, аж видно було віконця. Голова мені наморочилася — намагався пізнати, де я. Ну, от, все на місці: стелажі, знайомі стіни з репродукціями моїх улюблених картин. Поміж них — житомирський пейзаж, який намалював ще мій дід. Він був наївно-безпорадний, той пейзаж, але відчутно, що малювався довго й старанно. Я розглядав речі моєї кімнати, начебто вперше їх бачив. Щось мені заважало. Таж звісно що: тахта — чужорідне тіло в моєму мешканні. Біля тахти стояв пуфик, а на ньому тазик. Всі три речі Ольги Пісоцької опинилися чомусь у моїй кімнаті, раніше тазик стояв у ванній, а пуфик у коридорі. Очевидно, вони дратували матір, і вона виставила їх перед мої очі.
(Продовження на наступній сторінці)