«Двоє на березі» Валерій Шевчук

Читати онлайн повість-диптих Валерія Шевчука «Двоє на березі»

A- A+ A A1 A2 A3

Тоді невістка, хоч її й не буде в кімнаті, вдариться в сльози і почне роздумувати вголос, що скажуть люди про такий його вчинок, і що їй соромно буде тим людям у вічі глянути, і що це така ганьба, якої вона не винесе, бо он той і той здали своїх старих і на них усі пальцем тицяють. Губи в невістки хутко злітатимуть над зубами, а зуби в неї золоті, і в тому золоті спалахуватиме сонце, через що невістчин рот буде наче повний вогню, і Підгаєцький дивитиметься на ту жінку й думатиме: звідки її знає і чому живе разом? Однак відчуватиме, що він таки зовсім не хоче йти в будинок для перестарілих, бо щохвилини має змогу вийти з дому й побачити перед собою вільний світ.

— На вашу пенсію людину не прохарчуєш,— скаже вже вкотре невістка.— Я завжди до неї докладаю десятку-другу, а ви як були невдячні, таким і залишилися...

Старий розплющив очі: перед ним лежав широкий, білий світ. Повний сонця, зелені, хіба що на свіжих стернях жовтіло. Так само паслися корови, виїдаючи з-поміж стерні конюшину, і йому раптом захотілося туди піти. Отак вийти через цей отвір і рушити просто по повітрю, злегенька в ньому похитуючись. "Колись я так і вчиню",— подумав замріяно Підгаєцький.

з

Стояв босоніж у воді, колошви штанів були підкочені, на голові стримів старий солом'яний капелюх з опущеними крисами, тримав у руці вудку і аж подався вперед, так пильно стежив за поплавком. Вряди-годи той поринав у воду, Підгаєцький підсмикував, і над водою срібно спалахувала пліточка. Долітала до наставленої старечої руки, а ще за мить опускалася в брезентову, прив'язану до боку торбу. По тому наживлював мотиль, і знову поплавок вільно клався на воду.

— То я прийшов за авоською,— почув Підгаєцький тонкий голосок і здригнувся.

— Га? — повернувся трохи перестрашено.

Вітько сидів на траві в тій самій курточці й коротких штанях, ноги його були, як у чобітках, у чорній грязюці.

— Ти б помив ноги, — сказав Підгаєцький.

— Це я по болоті лазив,— сказав байдуже Вітько.— То ви віддасте мені авоську?

— Чого б це не віддав? Я не як ти: на чуже добро не ласий. Тільки сам бачиш: зайнятий я зараз.

Поплавок знову пірнув під воду, і срібна пліточка полетіла від води до наставленої руки.

— Я теж на чуже добро не ласий,— сказав Вітько.— Ті книжки я збирався повернути, та й простили ви вже мене...

— Це я простив? — повернувся до нього Підгаєцький.— Чого ж хочеш?

— Таж по авоську прийшов... Добре ловиться риба?

— Непогано,— сказав старий, закидаючи вудочку.— Ти трохи зачекай.. Зловлю ще штук з двадцять...

— Ого!

— А тобі ніколи?

— Та чого там. Може, дасте, я половлю?

— Я вчора цілу торбу окунів наловив,— збрехав Підгаєцький, пильно стежачи за поплавком.— Тільки не тут, тут окунів нема.

— А де?

— Де, де! Скажи тобі де, там завтра сто хлопчаків стане. За греблею, он де!

Поплавок смикнувся, старий підсік, але риба зірвалася.

— Дуже різко підсікаєте,— сказав хлопчак.

— Повчи свого батька! — відрізав Підгаєцький.— Я тут ловив, коли твій дід ще в коротеньких штанцях бігав...

— А я все одно краще за вас ловлю!

Поплавок смикнувся, і старий знову не підсік риби.

— Ти мені не чаруй.— Підгаєцький сердито повернувся в бік малого.— Коли тебе не було, ловилася, що не встигав хапати, а прийшов — зривається.

Хлопчак притих, а за кілька хвилин пліточка знову полетіла від води в наставлену долоню.

— Це так і до вечора двадцять штук не зловите,— кисло сказав малий.

— А мені нікуди спішити,— спокійно зауважив Підгаєцький.— Ніде твоя авоська не дінеться.

Але від цієї хвилі рибу начебто підмінили. Поплавок вільно плавав по воді й не думаючи занурюватися. За цей час ноги в хлопця обсохли, і він знічев'я сколупував з них засохлу грязюку.

— Ну, от бачите, нічого й не ловиться,— сказав. Старий зітхнув. Зирнув у привішену брезентову торбу,

а тоді кивнув малому.

— Йди половиш, а я рибу занесу. Заодно й авоську прихоплю.

— А рибу мені куди класти?

— Гадаєш, буде риба? — засміявся Підгаєцький.

— Атож як! Тільки я нижче ловитиму. Отам! — малий махнув рукою.

— Лови там. А рибу на низку низатимеш,— він потягся до верболозу, зламав прута і зчухрав листя, лишивши горішнє. Тоді вибрів на берег і віддав малому вудку й прутик.

— Украдеш, здам тебе в міліцію! — сказав строго.

— Чого б це я крав? — обурився хлопчак.— У мене вдома таких вудок п'ятнадцять штук.

— А в мене тільки одна.— Підгаєцький відкочував ко-лошви.

— Наживку забули дати,— нагадав малий

— А ти без наживки полови,— хихикнув Підгаєцький.

— Без наживки самі ловіть! Ви на що ловите? Підгаєцький віддав коробочку з наживкою.

— На красноконика,— сказав іронічно. Вітько відкрив покришку й зазирнув.

— Ніякий це не красно коник, а мотиль...

Старий дибав курною дорогою, ноги від довгого стояння у воді позаклякали, і він ледве ними совав. У торбі вряди-годи стріпувалася ще жива риба, йому приємно було це відчувати, як і синє небо, що тихо тліло над головою.

Біля вифарбуваних у червоне воріт він побачив старого Пушкаря.

— Чого це ти з рибою, а без вудочки? — спитав той, мружачи сині очі.

— Хлопцю дав половити.

— Якому ще хлопцю?

— Є там один.

— Ловиться риба?

— Сьогодні не дуже. Он учора цілу торбу окунів узяв. Подивився на Пушкаря: чи пізнав той, що він бреше?

Але Пушкар дивився незворушно.

— Аж цілу торбу? — спитав без іронії.— Чи ж ви поїсте стільки?

— Немає в нас кому їсти? Моя невісточка сама цілу торбу вкладе і не оглянеться...

Подибав далі і мав мир на душі. З цього боку вулиця була незабрукована, і ногам приємно ступалося на м'яку землю. Ішов і помуркував, дивлячись собі під ноги, начебто тільки й цікавило його, що оті босі ноги, котрі ступають еа теплу землю.

Тоді воно й сталося, власне, повторилося те, що він кілька разів уже переживав. Звів голову й зирнув перед собою, бо щось його схвилювало й насторожило. Так воно й було: назустріч простувала юна жінка з розпущеним за спиною волоссям — відчувалась ,у її ході ніжна ранкова притома. Дивилася примруженими, трохи оспалими очима, і щось таке дивне ворухнулось на серці в старого! Хитнувся перед ним світ, а може, це голова закрутилася. Жінка глянула на старого й усміхнулася з чарівною, трохи жорсткою зверхністю, з якою дивляться молоді на старих. Пішла собі, ледь-ледь похитуючись, а йому закортіло повернутися й подивитися їй услід — так бувало в усі ті кілька разів, коли з нею зустрічався, адже забутий спомин стискав йому серце. Не мав потреби уточнювати, що й кого нагадувала йому ця ще напівсонна красуня, досить того, що його бадьорий настрій почав зникати.

Раптом відчув, що надворі спечно. Стікав йому по лобі струмками піт, а капелюх клеївся до голови. Тоді він не витримав і озирнувся. Уздрів порожню дорогу, і тільки старий Пушкар стояв біля воріт і смалив цигарку. Підгаєііько-му раптом захотілося закурити й собі, хоч на догоду невістці давно покинув, чи випити щось, щоб підкріпитися. Захотілося відчути в тілі хміль — може, омолодить це його й очистить.

"Світ широкий,— подумав він,— все в ньому з'єднане, але й роз'єднане".

З його ровесників-чоловіків залишився на вулиці тільки Пушкар, але Підгаєцький не любив його: відчував, що той підсміюється з нього. Вулиця все більше й більше наповнювалася істотами чужими, і хоч-не-хоч він усе більше самот-нів.

Аж зупинився серед дороги: навколо стигло безлюддя. Щось глухе, дивне, а може, це сталося через те, що знову пережив візію з жінкою? Так воно в житті й буває, поду-малося: пробіжить через дорогу кіт — і на людину найде ніч. Пройде повз тебе хтось зовсім звичайний — і це означатиме, що ти закінчив ще один період існування.

Йому стало незатишно від цих думок, і він удруге озирнувся. Хотів побачити біля червоних воріт хоча б насмішкуватого Пушкаря, але й того не стало, тільки повільно розпливалась у повітрі синя хмарка тютюнового диму.

Підгаєцький зрушив з місця, але похитнувся. Земля коливалася. Здалося, ось-ось розверзеться й ковтне його, а може, впаде він, як підрізана травина, заодно зі своєю напівживою рибою — полине у чорне ніщо...

Перечекав запаморочення і тільки тоді зауважив, що стоїть біля власного двору, тримаючись за штахетину, і має напрочуд холодні пальці. Зайшов у двір і перше, що уздрів,— сусідку, що нерушно стриміла у вікні.

— Вас тут невістка шукала,— сказала голосом без інтонацій.

— Чого? — спитав Підгаєцький трохи роздратовано.

—— Це ви в неї спитаєте,— так само байдуже озвалася сусідка. Тоді подивилася на старого безживним поглядом і додала: — Хотіла вас по хліб послати. А чого ви з рибою, а без вудки?

— Бо так мені хочеться,— сказав гостро Підгаєцький і не став роздивлятися трикутно зламані від здивування сусідчині брови, хутенько побрався під сходи в дощатій галереї.

(Продовження на наступній сторінці)