«Двоє на березі» Валерій Шевчук

Читати онлайн повість-диптих Валерія Шевчука «Двоє на березі»

A- A+ A A1 A2 A3

Він якось здригнувся на це її слово і, хоч дививсь у миску, побачив шмат вулиці. І пішла по тій вулиці юна жінка з розпущеним на спину волоссям. Відчувалась у її ході ніжна ранкова притома, позирнула вона на Підгаєцького, і той раптом забув, де сидить і що з ним. Зрештою, невістка не дуже й потребувала його відповідей, могла і з собою погомоніти. Після кожного ковтка викидала з себе якесь речення і примовкала, бо треба було і їсти. На новий рух ложкою в її мозку з'являлася нова іскра, яка викрешувала нові слова, а черговий присьорб ставав сигналом, щоб ту думку виказати.

Підгаєцький перестав їсти, сидів за столом блідий та смутний і дивився поверх невістчиної голови. Думав, що останнім часом і справді щось з ним чудне діється. Може, й правду сказала Іщенчиха, адже і в неї вдома є стара людина. Підгаєцький знову згадав про свій альбом, у який хтозна-коли й заглядав. Знав, що напевне зустріне там два обличчя: оте ніжно-сонне і хлоп'яче, хоч з хлопцем все простіше. Хлопець таки напевне існує...

"Ми жили разом п'ять років,— подумав він.— Чи вони щось значать на всі сімдесят п'ять?"

Чи щось значить, коли людина десь там, у прірві часу, була щаслива і її наповнював сонячний вітер?

Старому закрутило в носі, він звів від тарілки очі й узрів супроти себе зовсім інше обличчя, сите й велике, якесь надто чуже, хоч бачив його безліч разів.

— Чого не доїдаєте,— сказало воно.— Собаки в нас нема, щоб недоїдки виливать.

— Вже наївся,— буркнув він, бо й справді не мав апетиту.

— То давайте я доїм,— сказала добродушно невістка і присунула до себе свекрову тарілку.— Такий добрий полу-чився борщ! — Вона знову рівномірно замахала ложкою. Старий почав зводитися з-за столу.

— Чекайте, компоту дам!

Доїла не кваплячись, тоді поклала тарілку на тарілку й поколивалась у коридорець, що був у них за кухню. Прийшла звідти з двома склянками компоту, і Підгаєцький випив його навстоячки. Відчинив холодильник і витяг рибу.

— Я б сама почистила,— сказала трохи винувато невістка,— коли ж не можу на кишки дивиться. Та, з магазину, хоч без кишок. Коли купуватимете рибу, купуйте потрошену.

В цей час хтось постукав у двері, і невістка пішла відчиняти. В коридорці почувся солодкий голос: прийшла Іщен-чиха. Підгаєцький застелив стіл газетою, поклав на газету дощечку і почав чистити рибу. Дослухався до гомону в коридорці, але не була йому та розмова цікава, тож віп знову повернувся на берег, де вони зустрілися були з Вітьком, і до тієї їхньої прикінцевої розмови. Коли ж жіночі голоси в коридорці стали надто високі й майже верескливі, він подумав, що все, що наговорив він тоді Вітькові, таки неправда. Ніколи не був він пі в Середній Азії, ні на Кавказі, ні в Сибіру. Ніколи не бачив віп полярного сяйва, ні справжньої пустелі. Не вмирав від спраги і не перекидався з човном на Іртиші. Не загублювався в тайзі й не плавав по океанах. Про те все він знав, бо вичитав із книжок, викинутих волею невістки на горище, і хтозна, чи ті книги пе витвір чиєїсь уяви? Хтозна, чи й справді він існує, той широкий світ, а чи це тільки казки? Здається, по-справжньому існує тільки те, що кладеться перед очі, а того зовсім небагато.

Він знову прислухався до голосів у коридорці: Іщенчиха розповідала про якусь покражу.

— їх, як солдатів, вистроїли в ряд,—оповідала вона якимсь неприродно підвищеним голосом,— і пустили пса. І що б ви думали, пес таки кинувся на одну дівчину. Така ладна й гарненька та дівчина, ну, ніхто б не сказав, що то її рук робота...

Руки в Підгаєцького. були в лусці, дощечка й газета також. Кидав почищену рибу в миску, і йому раптом стало жаль тої риби. Риби, яка теж собі жила і вільно гуляла по своєму світі. Не мала потреби в людях, як люди мали потребу в ній.

— Фу, який сморід,— зайшла в хату невістка.— От не терплю я запаху свіжої риби!

— Вже кінчаю,— сказав похватцем Підгаєцький і почав згортати риб'ячі нутрощі й луску в газету.

5

Ледь вирвався із хати, бо, перш ніж випустити його в місто, невістка примусила скинути брудну майку й одягти світлу сорочку, а ще вона примусила його поголитися, бо вже кілька днів не торкалася його щік бритва, і навіть подмухала на нього з допотопного складного пульверизатора. Надворі все ще яскраво світило сонце, і зелень від того дрібно мерехтіла, бур'яни ж набралися світла й одурманливо пахли. Весь світ від того був просякнутий духом зела й сонячним порохом, літали важко бджоли і шукали вже нечастого під цю пору цвіту. Навіть мухи носилися не так стрімко, ожирілі й отупілі, сідали на нагріті сонцем дошки галереї і завмирали, розчепіривши крила. Підгаєцький, вийшовши з темного нутра галереї, мало не осліп. Зупинився й дививсь у просвіт між сараями. Бачив там дерева й латку темно-зеленої трави. Трохи далі, біля річки, кучерявилися верболози, поблискуючи лиснючим листям, а там, де про-стяглися ясно-жовті від свіжих стерень горби, було порожньо, хіба летіло кілька глянсово-чорних граків.

— Ви як нова копійка! — мовила сусідка, незрушно стримлячи у вікні.— Кудись зібралися?

— Невістка по хліб посилає,— сказав Підгаєцький.

— Еге ж, сьодні чомусь мало до нас привезли. Я он свого тея^ посилала.

Сказала це і замовкла, спокійна й байдужа, і її блакитні очі знову задивилися кудись поверх критих толем сараїв. Підгаєцький подався через двір, але його зупинив сусідчин голос:

— Може б, ви мені хазяйського мила купили? А то сказала своєму, а він забув.

Він вернувся взяти гроші на мило, а коли виходив із двору, відчув на серці легенький торк. Зазвучала в ньому й проспівала ніжну мелодію тонка струна, і це сталося тому, що побачив він дорогу, яка вилася під горб, і по ній вільно можна було піти, щоб на якийсь час пропасти.

Намацав у кишені гаманця і почав подумки рахувати, ворушачи вустами, скільки все обійдеться. Рахував і ще раз перевіряв, адже не хотів потрапити невістці на зуби, бо ще там, у темному жерлі дощатої галереї, зринула в ньому потаємна думка, і він тримав її в собі, як тримає зерно паросток. Учинить ще один переступ, на який зважився, але сьогодні вже такий день, і все того вимагає. Оживало в ньому й інше, що не проступає назоьші,— темне і щвхмке, те, що тугу народжує, а може, примушує на щось сподіватися!

Наддав ходи й мало не побіг підтюпцем, хоч ступати під гору в таку спеку було нелегко. З лівої руки в нього росли молоді каштани, і він проступав через розкладені на хіднику тіньові кулі. Входив у кулю й відчував вільгу, а коли вискакував з неї, на нього насипалося стільки сонця, що піт дзюрком тік по скронях. Тоді вбігав у нову тіньову кулю і обтирав піт вогкою носовою хустиною, мимохіть сповільнюючи ходу.

Отак ішов він, наче плив у дивному морі, аж доки дістався до тіні широкої й прямокутної, що падала від п'ятиповерхового будинку. Знову вийняв хустку й пішов, обмахуючись, і йому дунув у розпалене обличчя ніжний легіт. Можливо, саме цей легіт приніс до нього Вітька, бо той їхав йому назустріч на велосипеді, його мале вертке тіло чудом утримувало рівновагу. Біля старого хлопець затор-мозив, і шини сухо продерли асфальт.

— Здоров! — радісно сказав йому Підгаєцький.— Звідки це ти взявся?

— На велосипеді катаюся,— сказав дзвінко Вітько.— Це пе мій, а позичений.

— Послала мене невістка в магазин,— сповістив і Підгаєцький.

— А я прийшов додому, а там батько з тою жінкою..Іди, кажуть, погуляй.

— То й гуляй!

— А ви не забули, що завтра ми йдемо по каміння?

— Чого б це забув? Ти візьмеш молотка чи я?

— Та беріть уже ви, бо наш без ручки...

Відштовхнувся ногами, і велосипед покотило далі, а Підгаєцький повернувся й довго стежив за тим, як хлопець вправно керує машиною. Зрештою, отямився і знову подибав по хіднику, наповнений особливою, сонячною, як і цей день, втіхою.

Спершу він купив усе, що від нього вимагалося, а по тому підійшов до того місця в гастрономі, де за скляними рурами, наповненими соком, стояла суха і зовсім біловолоса продавщиця. До неї вилаштувалася невелика черга, і старий примостився ззаду. Продавщиця відкорковувала лимонад, і пиво, наливала сік з байдужим спокоєм, рухалися при цьому самі її руки, очі ж були сірі й холодні, а вуста, пофарбовані в темне бордо, підтиснені. Підгаєцький поклав у пластмасове блюдечко рівно стільки, скільки коштувала пляшка пива, взяв склянку тремтливою рукою. Озирнувся по гастроному, щоб пересвідчитися, чи не наскочить на когось із сусідів, і, заспокоєний, відійшов у куток. Пив із солодкою втіхою, вряди-годи відриваючи від склянки вуста й захоплено прицмокуючи. Допив усе до останньої краплі й струснув склянкою над розтуленим ротом. Тоді відніс склянку, і очі його стали добродушно-задоволені.

На виході з гастроному зіштовхнувся з однією з сусідок, але це вже було байдужки, тож відповів на привітання тими-таки добродушно-задоволеними очима. Глибоко в грудях виникав легкий хміль, зігрівав кров і заповнював мозок, сповиваючи його в легкі, як павутина, тенета. Слухав химерне нуртування в собі, і на вуста йому клалася гарна усмішка. Дивився на світ тепло й розчулено, а ноги його винесли у налитий сонцем простір — забув навіть, куди простує і по що.

(Продовження на наступній сторінці)