«Двоє на березі» Валерій Шевчук

Читати онлайн повість-диптих Валерія Шевчука «Двоє на березі»

A- A+ A A1 A2 A3

На те слово Підгаєцький здригнувся, наче його вжалила оса, очі його забігали, він низько зігнувся й подався до галереї: треба було використати момент, поки невістки не було вдома. Швиденько шугнув на сходи і майже побіг по них, хоч це була для нього нелегка справа — кілька разів спіткнувся й мало не впав. Захекався, аж задихатися почав, а нагорі зімліли йому ноги. Та перепочинку дозволити собі не міг, зразу ж поліз на драбину, виносячи спершу ті три книги, що були під пахвами, а тоді й ті, в авосці.

Курява на горищі вже вляглася, крізь дірки падали жовті струмені, він жадібно ввібрав у себе повітря: знайомий і рідний дух. Відчув тут себе в безпеці і вже повільно почвалав, здіймаючи сандалетами хмарки пилу між золотисто-сіру мережу, де не раз ховався і не одну відчув затишну хвилину.

Опустився на стілець і відтулив дошку, щоб витягло куряву. Перед ним проліг горбистий краєвид і ті сіро-жовті стерні, на яких розсипалася, наче іграшкова, худоба. Серце шалено калатало, він дихав із присвистом, але очі його вже заспокоювалися і починали жити не тут, а на тих далеких полях.

Переймався тишею, цим любим і мирним спокоєм, що його відчував тільки тут: легенький смуток овіяв йому обличчя й тепло увійшов у груди. Десь там, попереду, в яскраво-синьому повітрі захитався невістчин образ: важке обличчя і очі, що дивляться на нього прижмурцем. Він прогнав те видиво з-перед очей: затишно йому було і смутно. Вя^е нічого не відчував, окрім цього смутку, голова — вільна, а душа розверста. Приплющив очі й погасив яскраво-синій краєвид: думав про те, що все пережите сьогодні й справді на сон схоже. Дивна зустріч на горищі, його мандрівка, захаращена кімната, хлопчик з розширеними, серйозними очима, лискуча, осяйна білизна, якою грається вітер,— в нього завинулось у голові, і Підгаєцький невідь-чому подумав: отак би вмерти! З отаким синім смутком на серці, власне, й не синім, а голубим, з цією тишею навколо, з ясним відчуттям затишку і майже повного задоволеная. Але він знав, що дурить себе, що сьогоднішній день ще не закінчився, що все відбуте в ньому — химерна візія, а е ще реальний світ, і цей світ... уміщається в образі його невістки. Зараз, зараз воно відбудеться, ще мент — і його тиша вмре, а він залишиться; ще мить — і його голубий смуток стане чимось таким, як оця курява. Та уроча хвилина наближалася до нього, майже фізично відчував, що невістка піднялась уже по сходах; ну звісно, онде чутно кроки, онде рипнула драбина — лізе сюди, важко вихекуючи повітря; ну от зараз, сказав він подумки і заплющив очі.

— Знову сюди забралися? — почув він невдоволений невістчин голос і, хоч сподівався на нього, здригнувся.

—— Га? — розплющився злякано.

Невістка стояла на горішніх щаблях драбиги, всунувшись у прочіл по пояс.

— Чого це ти мене лякаєш?

— Такий уже ви лякливий! — буркнула невістка.— Ходили книжки продавати?

Невістка захиталась у проймі, наче й собі хотіла вибратися на горище, але Підгаєцький був спокійний: не посилила б простору між драбиною і вхідним отвором.

— Нікуди я не ходив!

— Спускайтеся, розговор у мене до вас є,— спокійно сказала невістка.

— Приберу тут і прийду,— неохоче відповів Підгаєцький.

— По тому приберете.

— А ти мене не жени! — гостріше сказав старий.— Приберу і прийду...

Невістка стенула плечима й почала зникати, поступово коротшаючи. Нарешті в проймі лишилася тільки її голова.

— А ви обідали?

— Ще ні! — з гнівом сказав Підгаєцький.

Голова скрушно подивилася на нього, а що старий схилився до книжок, зітхнула і зникла...

Невістка була сердита. Хотіла навіть засува засунути, але знову зітхнула й почала злазити. Була гладка й неповоротка, тому ставила ногу на приступку помалесеньку, надійно спираючись. Коли ж торкнулася підлоги, відчула, що лоб їй зросився потом, наче проробила вона невідь-яку роботу.

— Ух! — видихнула й повернулася.

— Знову посварилися? — підморгнула їй сусідка, яка зі щирою увагою стежила за її сходженням.

— То оце так! — сказала спересердя невістка.— Чогось надувся, як сич, і сидить на тому горищі! Не, ви подумайте: годую його, перу, мало мені свого клопоту? Вже й книжки тягав продавати. Я як почула, думала, що впаду.

— Випить хоче! — категорично сказала сусідка.— Годите йому, як болячці, то він і витворяє. У мене з мамою таке саме... Чим більше їм годити, тим вредніші стають...

— Не кажіть! — махнула рукою невістка.— Воно, я вам ская^у...

Підгаєцький сидів на ослінці, повернувся лицем до виходу з горища і насторожено слухав плетух: розмова виразно долинала до нього. Обличчя на мить скривилося, а в голову ніби набилося вати. Слухав теревені, і хоч нічого нового в них не було, кожне слово боляче його стьобало. Повітря навколо було драглисто-сіре, мертво висіли жовті сонячні стяги; йому захотілося затулити вуха обома руками, заплющитися і хоч так віднайти спокій і затишок. Але слухав і слухав: одна й друга, вимовляючи, не могли спинитися: невістка скаржилася на нього, а сусідка на його ровесницю: їх залишилось у домі таких тільки двоє. Тому й відчував посилений інтерес, хоч бридко ставало на душі.

Нарешті голоси на веранді замовкли, почалапали кроки — однієї в один бік, а другої — в інший. Він провів рукою по обличчю, наче знімаючи з нього павутину, і тільки тоді дозволив собі визирнути з горища.

Зовсім близько пролітав чорний птах. Так близько, що вони могли зустрітися поглядами. І Підгаєцькому знову тенькнуло всередині: відчув якусь дивну присутність, здалося йому, розтулить зараз той птах дзьоба й повість йому щось сокровенне.

"Чап-чалапа!" — чув він неквапні кроки жінок, які розходилися по квартирах, і це чалапання незвично його роздратувало.

— Ідіть, ідіть! — пробурмотів він... Оце б прилягти на кілька хвилин, а може, й заснути, щоб повернути голубий спокій і віднайти отак звільнення. Забути б усе прикре й тимчасове, усе, до чого звик, але що не переставало його тривожити,— золотої тиші запрагнув він раптом. Стане тоді поважний та спокійний і матиме охоту пізнати урочистість, яку завше відчував, коли навідувався до кния^ок. Зробиться умудрено-статечний і віднайде рівновагу, якої почав останнім часом позбуватися. Суха, пожовтіла від сонця рука потягнеться до книг і вийме з-поміж них найветхішу. Розгорне її біля світла — хай дріботять і стрибають перед очима літери. Можливо, він не читатиме, а тільки роздивлятиметься, а мо', лише картинками побавиться — ну хоч би у цій, в "Історії землі" П. Неймайра. Перед ним попливуть світові дива: залізні брили в Овіфаці, Пташина гора на острові Ян Маєн, вулкани й гейзери. Він знає напам'ять усі ці картинки і навіть вірить, що й досі всі ті дива існують, хоч ніколи не бачив їх по-справжньому й не побачить. Але вони потрібні йому тут, у цьому невеликому місті, де все так звичайно й буденно і де образом такої буденності виступає невістка. Можливо, ті світи — як потойбічні, і є їх на землі не один: світ жителів землі, води й повітря, світ живий і неживий — кожен між собою з'єднаний, переходить у інший, єднається й заперечується...

Але він утомився. І від того, що витратив сьогодні забагато енергії, і від цих надто дивних думок, від яких ніяк не звільнитися. Йому конче треба врівноважитися й заспокоїтися, бо коли б зійшов зараз на той "розговор", який має до нього невістка, напевне наговорив би їй прикрого.

Заплющився і таки пізнав спокій, у якому міг сприймати і відтворювати зображення. Отож перше, що він з'явив для себе,— розширені Вітькові очі. Щось хотів прочитати в них чи збагнути, але не міг. Друге зображення — застигла у вікні сусідка, це вона розповіла невістці, що він ніс додому книжки. Та сусідка — теж одне з див світу, про яке не здогадувався П. Неймайр, вона стримить у вікні від ранку до вечора, і є у ній щось від людини й вазона. її незворушпість дивогідна, невідомо, чи їсть вона й п'є, а чи, може, її щодня поливають, як той-таки вазон. Третє зображення — невістка, власне, її розіпнута постать в прочілі дверцят на горище, опасиста й ворухка. Підгаєцький вкотре здивувався: чому має з пею жити? Звела їх у цьому світі дивна гра долі, хоч вони, здається, у яштті неспівмірні. Колись був син, який помер, лишивши цю жінку вдовою, був онук, який зараз у війську, а після війська збирається вступати в інститут,— ось вони промінші ланки. Випали з його життя, як зуби, і він раптом опинився сам на сам із цією жінкою,-яка, здавалося, тільки й чекала його смерті. "А я, хе-хе-хе, не скоро помру!" — сказав уголос Підгаєцький, і смішок його був старечий та хрипкий. І від того сміху чи й думки йому стало на серці погідпо, і він якось забувся, що його ще чекає неприємна розмова з невісткою, її сльози й дорікання, а що не зможе нічого їй до ладу пояснити, то тільки огри-

затиметься, і це ще більше розпалить невістку. Пізніше вона покине його самого, гримнувши спересердя дверима, і побіжить до котроїсь із сусідок, щоб відвести душу, а він відчуватиме, що з її відходом сварка не минає, що її голос ще живе в цьому на позір тихому повітрі, що, зрештою, кожен його кубічний сантиметр ще й досі бринить від звуків, які нещодавно тут проливалися. Тоді він думатиме, що єдине пристановище для нього — будинок перестарілих, і продовжить розмову з невісткою, хоч тої вже в хаті й не буде.

— Коли ти не можеш зі мною вжитися,— скаже він невістці,—я піду в будинок для перестарілих...

(Продовження на наступній сторінці)