Чистими літніми ранками, коли ще й сонце тільки-но прокидається десь там у своїх золотих палатах, Митро Концедайло першим збивав куряву з сільського шляху: жене до лісу табунець білих, мов хмариночки, кіз. Після їхнього солодкого вранішнього молока і димок од цигарки здається Митрові солодким, і туман, що вродився над річкою, і білий світ, такий білий — аж очам боляче.
Радіє він цій годині, радіє з усієї сили, бо ген там, за річкою, де починається ліс, защемить його серце. І то — на цілісіньку днину...
Весело процокотіли кози по дерев'яному містку,— їм що, на пасовисько ідуть, того й мерехтять копитцями,— а він, бідолаха, й собі поспішає; спритненько тягне скарлючену ногу, пересмикує гострими плечима, сміється — не чує старості. Але яка там старість, Митрові ледве за п'ятдесят. То тільки зверху він показує на діда, а так — як оте кострубате покручене дерево, що перестоїть ще й молоденьку сосну.
За річкою Митро чорніє на лиці, тверднуть йому губи. Терпкий дух живиці, що йде від бору, перехоплює горло, в очах туманіє, і вже він бачить не кіз біленьких, а й справді зграйку хмарин, що пливуть по осінньому небу — синьому-синьому, як Яленчині очі...
І
Того дня вони збирали опеньки,— а ліс жовтогарячий світив їм під ноги,— і навмисне розійшлися далеко у різні боки (потім так гарно шукати одне одного, іти на голос одне одному). Дмитро забрів аж у шахти — давним-давно тут брали вугілля, то полишалися темні сирі западини, грибами багаті. Авжеж, їх було тут море, повитикались довкола пеньків цілими сімейками. Та не встиг і нагнутись Дмитро, як збоку затріщав хмиз,— невже Яленка підкралась отак непомітно? — і тут він угледів чоловіка, якого, мабуть, і в селі злякався б, а це ж таки ліс. Ну й химера! За чорною бородою не видно й лиця, тільки очі жевріють, ще й автомат звисає з плеча, тонкодулий, німецький.
— ЗВІДКИ ТИ будеш, хлопче? — спитав бородань хрипким простудженим голосом.
— Із Сестринців.
— Гриби збираєш?
— Опеньки,— відказав уже спокійніше, бо чоловікові очі начебто лиха не віщували, щось навіть знайоме зблиснуло в них. Отак показалось і згасло.
— Ти сам?
— Я?.. С-сам.
— То й добре. Нікому не скажеш, що бачив мене? Дмитро похитав головою. На мить йому привидівся батько: ідуть вони стернею в Жалівку до Семена Момота, який усіх чобітьми обшиває, Дмитро чує, як у мішечку приємно порипує шкура теляча — на осінь і він матиме новенькі чоботи, буде в чому до Яленки ходити!
— І ще одне,— сказав бородань.— Не раджу тобі далеко в ліс заходити. Тепер не ті часи.— Повернувся й поволі пішов за дерева, згорбивши плечі.
"Дядьку Момоте! — хотів гукнути Дмитро.— А коли ж ви пошиєте чоботи?"
Однак промовчав. Мабуть, тепер дядькові не до чобіт. Нема коли й поголитися...
Яленку не кликав, якось і так знайшов її швидко при світлі дерев, од чого вона здивувалася, ще, може, й образилася б, та не встигла.
— Чого ти, Митю?
— Так...
— Ти наче щось знаєш.
— Скучив за тобою.
— Таке скажеш... — нa її щоках пристигли суниці, очі вронила у кошик з опеньками. Обдивлялася кожен грибочок, кожну травинку, що прилипла до шапочки, а бачила — очима чула — Дмитра.
— А ти хіба ні? — Він тішився тією сором'язливістю, наче грівся коло Яленчиних рум'янців.
— Ну, Митю...
— Гарна ти,— дражнився Дмитро. Хіба не дражнитимешся заради такого дива: щоки червоні, а носик білий-білісінький, тільки де-не-де поцяткований рудими крапочками — може, пташина яка поторкала дзьобиком?
— Ні, не гарна,— сказала Яленка.
— Ну, тоді погана.
— І не погана.
— А яка ж?
— Така.
— Ах ти така! — І раптом хмільна відвага підхопила Дмитра, як пір'їнку,— і чого він злякався дядька Момота? — кинувся до Яленки, руки втопив у шовкові кіс, затулив її губами од всього світу.
— Митько, ти що? Митю...
Випурхнула з обіймів і, мовби нічого не трапилось, хутенько схилилася над розсипаними опеньками, збирала їх у кошик і погляд туди ховала...
II
Село їхнє милувала війна — не заходили німці в Сестринці. Чи від того, що коло лісу тулилося, то боялися партизанів, чи й за село його не вважали: так, хутірець на півсотні дворів.
Он у сусідів,— правда, Жалівка стоїть на горбі, її обминули ліси і річка,— всю душу витрусили. Днями приходила звідти Дмитрова тітка Федорка, то чого вже тільки не понарозказувала. Налізло до них німчури (гир-гиргир, гир-гир-гир! — шкабарчать), і те дай, і те дай, щоб їх порозривало. Птицю патрають на льоту, в баби Ярини свиню застрелили з "ліворвера" та й не смалили, обдерли мов зайця.
— Людей не милують, а що їм птиця, — зітхала мати. — Може, до нас переходь, Федоро? Пересидимо якось.
— А на кого ж я хату покину? — бідкалась тітка, кліпаючи лисенькими повіками.— їм хату спалити — що раз плюнути.
— Та бог з нею, з хатою.
— Я тобі, Оксано, скажу, що й серед наших є штучки. Тільки-но німці в село, а Карпінський уже виходить їм назустріч та...
— Це який Карпінський? Отой присліпуватий на одне око?
— Та він же, виходить, хліб-сіль на рушнику несе та каже: "Господа, ми вас двадцять лет ждали. Советська вдасть прийде, як у мене волосся на долоні виросте".
— Диви, яке!
— Так і каже. Господа, каже... — і тітка Федора ще кілька раз повторила його слова, поки не розлютила себе до краю: і— Щоб тобі всохла та долоня!
— В сім'ї не без виродка,— ще глибше зітхнула мати й пішла до плити, де куліш булькотів у чавунчику.
Тітка загомоніла голосніше, щоб мати і там почула:
— Ти ж пам'ятаєш, Ониса, нашого Дуню німого?
— А чо ж не пам'ятаю, брат же його, Вакула, в Сестринцях живе. Теж німий.
— Ну да, так ото длубається Дуня на городі, картоплю копає, а підходить німчик до нього, молоденький такий, гостропикий, як пацючок, та й подає Дуні відерце, щоб той картоплі всипав йому. А Дуня, — чуєш, Окса?— простягає йому лопату й тицькає пальцем у землю, мовляв, сам накопай.
— От біда,— сумно всміхнулася мати.
— Той спершу спаленів, згріб Дуню за комір та носом в ту землю! А Дуня, він же психований, як не вхопить лопату та на того німця! — Тут тітка Федорка не втрималась, заллялася сухеньким смішком, наче курка за-кудкудахкала.
— І вдарив? — перебила мати той сміх, сполохано звівши ріденькі брови — такі, як і в тітки. У них і носи однакові, барабулькою, і очі, живенькі, примружені.
— Яке там ударив! Німчик так дременув, що тіки смуга лягла, а Дуня й собі, здурів чоловік, заніс лопату над головою та біжить за ним скільки духу... Але той молодший, утік-таки.
— Та й що він тоді, той німець?
— Думали, прийде з автоматом, диркне — й нема Дуні. Але ж ні, минулося.
— Ти бач, подарував!
— Карпінський, той би не простив. Де вже там! Господа, каже...
— Ці німі богом зобиджені, але постояти уміють за себе. Он Вакула що зробив Микликові, ще до війни, коли той скирту сторожував.
— А я щось і не пригадую.
— Ну, Мотя, жінка Вакулина, пішла надвечір та набрала в'язочку соломи,— якої там соломи, триння самого,— а Миклик, підлий такий, підкрався ззаду та й підпалив на ній ту потеруху.
— Еге, я ніби й чула щось таке.
— То бідна жінка перелякалася на смерть, ледве додому прибилася та й злягла хвора. Говорити не могла, уже пізніше розказала "се Вакулі.
— А той що?
— А що той, мовчить, бо німий, а тоді, як зима впала, морози вдарили, то й собі бере цупкенького мотузка і йде по солому до скирти. І не знаю, що там і як було, але приніс Вакула у в'язці соломи і Миклика, — той же дрібненький, мале, бач, а зле,— і в'язку Вакула заніс не в хлівець, а поклав на морозі за хатою.
— Так йому й треба! — знов кудкудахнула тітка Федорка, блиснувши яснами.
— Миклик пручається у в'язці, розв'яжи! — верещить, а Вакула не чує. Був би замерз на кізяк, та нагодився дід Печиборщ,— він до Вакули щовечора ходить у карт гуляти,— почув той крик і розв'язав Миклика.
— Сміхота,— сказала тітка.
— Була б йому сміхота, аби не Печиборщ. Вакула насилу простив дідові, але помирилися, бо друзі ж великі.
Отак відвели душу тітка із матір'ю, а тоді сіли до столу куліш їсти. І Дмитро з ними.
— У вас із яйцями,— прихвалювала тітка,— а в мене курей забрали іроди, то які там уже яйця.
— Та й ми не дуже-то ними ласуємо, це так, що гості,— виправдовувалась мати, наче завинила перед тіткою тим, що куліш такий добрий.
І сьорбали його повагом, акуратненько, що й губи сухими лишалися, і ложки сухими.
Дмитро мовчав, не втручався в жіночу балачку, а то-тоді — блись очима з-під лоба:
— Тьотю, чуєте тьо, а хіба Семена Момота не взяли на фронт?
— А ні, слабий він... Але й у селі не видко, пропав десь.
— Чого це ти Момота згадав? — мати.
— Та я все про чоботи думаю.
(Продовження на наступній сторінці)