"Індики" пішли, а Яленка схилилася над Дмитром, тулила йому хусточку до обличчя, "Це все я, я винна",— примовляла, і сині краплини падали з її очей на Дмитрове чоло, щоки, губи. Biн мовчки дивився па Яленку, так сумно якось дивився, аж страшно їй стало. "Ну, облай мене, Митю, кажи, що хочеш, тільки не мовчи". А він і далі не обзивався, лиш гладив її очима, і тоді вперше відчув, що любить її. Не так, як ліс, не так, як матір, не так, як сестру...
Того дня вони ще довго не йшли додому, сиділи над річкою, Яленка робила йому примочки до синців, а Дмитро мучився згадкою, як притискав її до себе Карпінський, мучився, бо думав, що Яленка його любить лиш так, як і цю їхню річку, як своїх козенят біленьких, як брата рідного...
— Яленко!
Де ж вона? Дерева вже ніч обсновує, а Яленки не чути. Мабуть, розминулися, хіба не розминешся в такому мороці — ліс почорнів, не світить більше жовтогарячим листом. Біля шахт Дмитро повернув додому — Яленка, либонь, на печі обсихає, а його носить чортій-де. Побіг Дмитро. За лісом було видніше, то відразу помітив на містку якусь жінку, напнуту поверх голови плащем. Блись-блись голими литочками. Та це ж Яленка.
— Аго-о-ов!
Озирнулася, впізнала Дмитра, але не видно — зраділа чи ні.
— Чого це ти мокнеш, Митю?
— Та ятір поставив он там. Риба ж гуляє дощем.
-— Хоч би накинув щось на себе. Ховайся під плащ.
— Не хочу мокрий тулитись до тебе.
— Нічого.
— Та хай, все дно вже як хлющ.
— Мерщій додому біжи, бо застудишся.
— А ти? Он голими литками світиш.
Вдома Дмитро наговорив матері сім мішків гречаної вовни про те, де він був, а тоді:
"Ма, а в чому Яленка до лісу бігла?"
"Як у чому?"
"Ну, вдягнута".
"Як повсігда, хіба що?.."
"Не в плащі?"
"Ні, який там плащ, тоді ще й дощу не було. А тебе вже, бачу, кольки колять. Сам он зуб на зуб не попадеш. Роздягайся та лізь на лежанку".
Дмитро довго не міг вивільнити ґудзика з петельки. Збігся піджачок на дощі, то й петельки поменшали.
V
Сестринчани раділи холодному осінньому дощеві, сподівалися на дорогу, колись кляту-перекляту, яка в негоду так розгасала, що село опинялося відірваним од усього світу. Не проїдеш і трактором, не те що машиною. Може, тепер у пригоді їм стане та болотяка? Ні, не помогло.
Ще не розтанули ранкові сутінки, ще дід Печиборщ не встиг добілувати свою первістку Маньку (голосіння баби Борщихи розбудило усе село, хоча дід і замкнув її у хатині, бо хапала за руки, не давала різать корову), ще густій мжичці не видко було кінця-краю, як у Сестринці в'їхала підвода з поліцаями і двома німцями в чорних накидках, з-під яких визирали холодні цівки автоматів.
Заметушився, забігав перед ними Пилип Миклик,—-його маленькі чобітки глибоко вгрузали в грязюку, насилу висмикував їх,— і насамперед показав пальчиком на Вакулине подвір'я, мабуть, згадавши, як замерзав у в'язці. Поліцаї відразу рушили до хліва, вигнали звідти корову нетутешньої масті — круторогу, білу, в чорних латках, Вакула пішки привів її з такого далекого базару, що худобина була аж підбилася, і тепер Миклик дивувався: чого це німий не вискакує в хати, не хапається за вила? І здригнувся, угледівши Вакулине лице у вікні. Бач, який гордий! І Мотю, жінку свою, не випустив за поріт попрощатись в коровою. Не любить, коли не його бера
Подвір'я, де жив дід Печиборщ, може, Миклик і проминув би (той же його врятував був), та зачув голосіння баби Борщихи і звернув у хвіртку: чи не дід віддав богові душу? Але ні, Печиборщ, видно, ще не поспішав помирати, бо саме розбирав на широкій лаві коров'ячу тушу і навіть не глянув на Миклика, продовжував чикрижити пісне ялове стегно.
— Нічогенько живете, діду, якщо маєте стільки солі, щоб засолити цілу корову.
— А чо? Теперечки така власть, що й без солі смачно.
— Дивіться, щоб вам не було гірко...
— Он мила теж немає,— не слухав його старий,— а дехто без нього лізе...
— Не дуже, не дуже! — випнув Миклик пташині груди,— То ви раніше могли язика розпускати, а тепер вам його швидко вкоротять.
— Чого ти, Пилипе? Думаєш, як удягнув чорне сукно, то вже й пан? А забув, як...
— Ні, не забув. Хотів пожаліти вас, так хвоста задираєте.
— Спершу свого опусти! — Печиборщ відбатував і друге стегно.— А тоді й приходь, побалакаємо.
— Я вам цього не подарую.
Та якби Миклик і подарував дідові те зухвальство, все одно його б уже не питали. Поліцаї тим часом зайшли у хлівець, корови там не побачили, але свіжий кізяк підказав їм, що тут щось нечисте, видно з усього, хлів цей не пустував, то посунули в хату. Німці й собі, щоб не мокнути на дощі, рушили до Печиборщевої господи в надії погрітися — можливо, навіть не хатнім теплом.
Баба Борщиха, сидячи замкнутою в хатині, почула чужинські голоси, перестала стогнати й припала вухом до дверей, що вели у сіни. Пришельці здійняли в хаті галас, щось вигукували, реготали, і врешті Борщиха почула таке, від чого підкосилися її немічні ноги.
— Шукай мотузкиї
— Та ні, довшого давай.
— Де в тебе мотузки? — верещав Миклик. Борщиха щосили загупала сухими кулаками у двері, але в хаті стояв такий гармидер, що хіба почуєш.
— Прив'язуйІ Отако-о.
— Голову давай.
— Ще прив'язуй.
— Вішай, тепер вішай!
Та що ж вони коять, гаспиди? За що?
— Відчиніть! — заволала Борщиха.
У хаті знову зареготали, а старий — ні пари з вуст. Хоча б обізвався, окаянний, подав би хоч голос. І молила ж його, благала не різати корівчину, чуло її серце біду, ой чуло... Ось рипнули двері — виходять у сіни. Не чути старого.
— Відчиніть! — застогнала Борщиха і вдарилася всім тілом об двері.
— Зараз, бабо, зараз,— весело защебетав Миклик.— Тре ж і вам глянути на свого діда, який він герой.
Заскреготав засув, Борщиха вискочила в сіни і першої миті зраділа, угледівши діда живим, а потім заломила на грудях руки й заголосила ще дужче:
— Та що ж вони, Петре, з тобою зробили, та за які ж гріхи отако старого...
Дід Печиборщ з усіх боків був обвішаний шматками м'яса, на грудях звисала велика коров'яча голова, на спині вим'я, ратиці.
— Куди ж ви його, куди?
— Не репетуйте, бабо. Нічого ми з ним не зробимо,— сказав Миклик.— Тіки людям покажемо, щоб усім наука була. Так що скажіть спасибі, вернеться ваш дід.
— Не плач, Текле,— обізвався нарешті Печиборщ.— Корову шкода. А це все ярунда німецька. Вона їм не перед добром.— І першим пішов до воріт, а за ним уже німці з поліцаями — сміються, тикають на діда пальцями: ги-ги-ги, га-га-га...
Так і водили його по селу, заходячи на ті обійстя, де худобу тримали, поки не зібрали в табун десять корів. А тоді відпустили діда. М'ясо забрали на підводу, Печиборщеві лишили голову, вим'я та ратиці.
Не дійшла цього разу черга до Дмитрової Квітки. А Ялеиці і тітці Санюсі біда. Як проїжджала підвода повз церкву, помітив німець на вигоні кіз, замахав руками й ногами: "О, козьол карош, козьол гут!" Зайняли і їх; правда, Миклик зглянувся на тітчині Санюшині сльози, упросив німців, щоб зоставили їй одне козеня. Мабуть, боявся, що коли-небудь йому знов попадеться поганий гриб і не буде козиної ряжанки.
VI
А що ти робила тоді у лісі? Коли?
Як німці приїжджали. Ховалася... Так довго? А що?
— Ти якась не така.
— Як завжди.
— Ні, ти мені нічого не розказуєш.
— Не видумуй чого не треба.
— Ти не віриш мені?
— Вірю.
— Чого ж мовчиш?
— А що казати?..
— Ти бачила там Семена Момота?
— ...?
— Ну от, бачила, значить.
— Звідкіля ти все знаєш?
— Ти дівчина, а я хлопець. Мені соромно...
— Чого тобі соромно?
— Що ти з ними, а я ні.
— Ми всі з ними.
— Хто — ви?
— Ми, сестринчани.
— І Миклик?
— Не злися.
— Поведи мене до них.
— Ще рано.
— Чому?
— Всьому свій час. Так Макар каже.
— Який Макар?
— Потім, потім... Потерпи трохи.
— Ну, то знай же, що я і без твого Макара обійдуся. Він ще почує про мене.
— Не сердься. Ти ж знаєш, як я до тебе...
— Ти не віриш мені.
— Ой, що мені робити з тобою, дурненьким.
— Скажи: тоді, як ми збирали опеньки, ти бачилася з Момотом? Ти ради нього туди ходила?
— Ти тея{ його бачив. А не сказав мені.
— Таїш я справді дурний.
— Митю...
— Що?
— Ти ж не сердишся на мене?
— Ти козеня.
— Авжеж, нерозторопне козеня. А ти цапок. Тільки без бороди.
— Зате твій Момот з бородою.
— Митю...
— Та я і йому докажу ще своє.
— Ну, точнісінький цапок — буц, буц!..
VII
(Продовження на наступній сторінці)