— Ой, Митю, хіба тепер за це мова?
— Чула я, — тітка Федорка поклала ложку й зашепотіла, низенько зігнувшись над столом,— чула, немов партизани об'явилися в Губському лісі.
— Партизани?
— Ну, Семен, ще як німці не заходили, возив підводою харчі до лісу. Думаю, куди ж ти ото, чоловіче, їздиш на ніч?
— Розказують,— зашепотіла губами мати,— що поліцая вбили. Але то аж у Бужанці.— І глянула у вікно, чи ніхто там не слухає. — О, Митю, невісточка наша пішла!
Дмитро й собі кинувся до вікна і, хоч як було цікаво слухати тітку, не втерпів, побіг на вулицю. Що й казати, то ж тітка, а то Яленка!
III
Милувала війна Сестринці та й не довго, і от одного дня приїжджає в село чорна горбата машина, зупиняється на майдані коло церкви, і виходить із неї — хто б ви думали? — Карпінський виходить, у чорній одежі, з пов'язкою на руці. Дмитро й не впізнав його спершу, але бачить — око сліпе, блимає червоненьким обідком. Карпінський одчиняє задні дверцята, згинається в три погибелі, бо звідти виходить чин німецький — усе на ньому виблискує, аж мороз іде поза шкірою від того блиску. Підтягнутий такий, виголений, рівненько тримає голову і найперше на церкву дивиться, невеличку, дерев'яну, зате чепурну, мов лялечка. А з машини іще поліцаї виходять, і німець один вискакує з автоматом, але старший щось пробелькотів до нього, то зняв автомат і поклав у машину. Лише в поліцаїв стриміли гвинтівки за плечима. Карпінський наказав їм, щоб збирали людей на майдан, а сам не відходив од офіцера і теж сліпав одним оком на церковицю, наче й він там побачив щось дуже цікаве.
— Какой вєк? — спитав німець, і Карпінський насилу второпав, що від нього хочуть.
— Вік? А-а-а... Стара дуже.
— Почему замок? — показав на двері.
— Мабуть, попа немає.
У Сестринцях тоді не ходили до церкви, хто й вірив у бога, то молився сам собі нищечком.
От і люди стали прибувати на майдан, зупинялися поодалік від машини, а поліцаї махали їм — ближче, ближче. Тільки Миклик, отой дрібний, мов горішок, Миклик, уже підкотився до Карпінського, коротеньку руку йому подає, а тоді й офіцерові, тільки німець не помітив його руки, бо все ще на церкву милувався.
То була така ясна днина, а тут і хмарка десь узялася, дощик став накрапати. Люди сходилися в гурт, мовчали, тільки очима питали одне в одного: шо ж воно далі буде?
— Кажіть уже! — не втерпів дід Печиборщ.— Бо промокнем до нитки.— І щільніше притулився до друга свого, Вакули, відчуваючи, як у того плече од напруги каменем твердне.
Але Карпінський, видно, ждав наказу німця, котрий і під дощем не горбився, височенько тримав голову, а тоді кивнув: можна починати.
— Шановні-і земляки-и,— розтягував Карпінський слова, як гармошку.— Вас ізволив одвідати-и сам замісник районного пана коменданта-а Герд!
— А ви хто такий будете? — знов устромив свого носа дід Печиборщ.
— Я староста села Жалівки, а тепер і ваш буду. Раніше Сестринці входили до жалівського колгоспу, то мусять пристати і до нашого громадського господарства. Разом працюватимемо на себе во славу великої і непобідимої Германії, яка несе нам волю і благополуччя. За старшого у вас наставляємо Пилипа Миклика...
Миклик дивився у небо, наче хотів угадати, чи довго ще мжичитиме, але, видно, йому щось муляло — може, камінні Вакулині очі.
Потім Карпінський дістав із кишені якогось папірця, протер двома пальцями підсліпувате око й читав:
— На перший раз од вас вимагається: корів — десять голів, свиней — двадцять, курей та іншої свійської птиці...
Жінки заохкали, чоловіки загули, а Дмитро все шукав очима Яленку й не міг знайти. Мати її, тітка Сантоха, стояла, похнюпивши голову, дівчата, низенько запнуті хустками, а де ж Яленка?
— А ще німецька влада попереджа-а-а-е вас, щоб не сміли допомагати людям, зайшлим із лісу-у-у. За непослух покарано буде всякого.
Мова Карпінського була аж такою чужою, що наче й не приставала до Дмитра, наче усе це приснилося, і вже пізніше, коли чорна горбата машина покотила з села, раптом подумав, що як же це воно буде, якщо заберуть їхню Квітку? Дивно: думав він і не про молоко зовсім, і навіть не про корову, а про те, що не гонитиме більше череду на пасовисько удвох з Яленкою (бо Яленка у парі з ним доправляла на пашу своїх кіз), і на водопій не гонитиме до річки, де так гарно дивитися, як сонце заходить, і не пектимуть вони солодку картоплю, і не будуть разом од ранку й до вечора...
IV
Уже й день пригасав, а Дмитро подався до лісу, дарма що дощ припустився ще більший. Навіть не прихопив нічого напнутися, щоб мати менше розпитувала, і поки минув місток, піджак добренько поважчав од води, а в лісі було затишніше, дощ заплутувався у густому гіллі й падав на землю ріденькими краплями.
То тут, то там яскраво червоніли мухомори — у світі таке робиться, а їм хоч би що, цвітуть собі, як і завжди цвіли в осінню сльоту,— і це Дмитра чомусь дуже тішило. Згадав, як одного разу Яленчине дурне козеня вхопило такого гриба у рот, то бідна дівчина не знаходила собі місця, думала, що воно здохне. А козеняті й вади не було, бо навіть чоловік, якщо отруїться грибами, то рятується козиною ряжанкою. Колись така біда спіткала була Миклика, і жінка його прибігла до Яленчииої матері, дайте, каже, бо дереться на стіну й, базю-базю, ряжанки кричить. А тітка Сашоха дала повен глечик, тепер би вона йому дулю зсукала. Сьогодні Дмитро забігав спитати, де Яленка, і про Миклика згадав. Так тітка Санюха сказала: "Ряжанки йому дала б тепер? А юшки із бібок".
Та що вже тепер казати, коли Микликові на плече гвинтівку повісили. Дід Печиборщ, мабуть, теж лікті гризе, що звільнив його із Вакулиної в'язки.
Отак тітка Санюха то про Миклика, то про Вакулу, а де поділась Яленка, і не сказала. "Я думала, що ти знаєш. Кавалер же..."
Прийшов Дмитро додому, дивиться — очі в матері червоні, за Квіткою наплакалася.
— Проживемо якось, мамо. А може, нашої ще й не візьмуть.
— Ой, Митю. Та якби тільки Квітку, і все. А вони ж, антихристи, й до людей доберуться. Чув же, в Германію молодих забирають.
— Та ще видно буде.
— У мене аж серце стало, як почали згонити до церкви. Ну, думаю, це вже все.
— Я б утік од них.
— А ще, бачу, майнула Яленка через місток до лісу. Мабуть, думаю, прочула Санюха біду, що спровадила її з села.
— До лісу, кажеш?
— Та то ж давненько було. Ще вранці.
Ліс дрімав під легенький шумок дощу, і навіть Дмитрів голос не міг його розбудити — не котився луною, а тонув у густому мороці.
— Яленко-о-о!
Чого ж це тітка Санюха не сказала йому, щоб нагукав із лісу Яленку? Німці ж поїхали. А молодець, що додумалась одіслати її з села. Яленку як не запинай низенько, то видно, що гарнішої за неї нема. Замаж лице сажею, а очі... Синітимуть, дурненькі, як і синіли. Вони й жалівським хлопцям не давали спокою (сестринчани ходили перед війною до школи в Жалівку, бо своєї десятирічки не було). "Індики", — так дражнили сусідів, а ті прозивали сестринчан "совами",— не минали нагоди, щоб не смикнути Яленку за пухнасту білву кіску. Вони й Дмитра недолюблювали за те, що ходив із нею щодня через ліс до школи, що горнулась до нього Яленка мовби до брата рідного. Дмитро теж дивився за нею як за сестрою, радів тихенько, що хлопці казяться через Яленку, нехай, думав. А то якось підходить до Дмитра на великій перерві Борис Карпінський — рудий, пика здорова, як не репне,— обіймає за шию паче по-дружньому, коли глянути збоку, а насправді здавив Дмитра з усіх сил та на вухо: "Слухай, сова, сьогодні ти не підеш із нею додому, пойняв?" — "Чого це?" — "Того, що по підеш". — "Це моє діло". — "Пожалкуєш, сова".
Дмитро тоді на уроці пише записку Яленці: "Чого це Карпінський каже, щоб я не йшов з тобою додому?" Яленка в одвіт: "А ти вже й злякався?" І знову запискаа пішла по партах: "Чого б то я лякався?" — "Ну, то й не слухай його, придурка рябого".
І от знову ідуть вони вдвох додому, про те, про се гомонять, сміються собі аж до лісу. А вже у лісі притихли раптом, бо з-за кущів Карпінський виходить з дрючком у руках, а за ним — ватага ціла (видно, втекли з останнього уроку, щоб перестріти їх тут).
"Хіба я не казав тобі, сова, що пожалкуєш?" — підступає Карпінський, опираючись на дровиняку. А дружки його стоять позаду, шкірять зуби, моргають один до одного.
"Не смій і пальцем його зачепити! — вискочила наперед Яленка.— Я тобі очі видряпаю, опудало ти горохове!"
А Карпінському цього й треба — вхопив її обіруч: "Хлопці, я подержу, а ви..."
І тільки-но Дмитро кинувся до Яленки, як хтось махнув дрючком йому під коліна, і він упав, не відчуваючи болю, не чуючи злорадного хекавпя над собою і безжальних ударів, бо все заглушив Яленчин крик. Мабуть, Карпінський злякався, що хтось почує її, а може, вжахнувся самого голосу, що аж згоряв од розпуки, аж розривався на мільйон дрібних голосочків.
"Чого ти, дурненька,— сопів Яленці в лице.— Ми ж до тебе нічого не маємо. Це він заробив. Киньте його, хлопці. Дістав своє".
(Продовження на наступній сторінці)