Ми сиділи біля вогню, мене оповивав легенький хміль, огортало тепло, що сходило від каміна, а в роті перекочува лася маслинова кісточка, мов лісковий горішок, і я згадувала, як тоді, уперше, до нас завітав отець Серафим — не висвячувати оселю, а "на риболовлю", — як ми втрьох сиділи біля багаття, щоправда, не тут, а над річкою, й отець Серафим, випивши чарку і запаливши "кемел", сказав, що немає людей без гріха, але для того й існує таїна покаяння, щоб кожен міг висповідатися, тобто розповісти перед священиком Богові про свої недобрі вчинки, бо тільки так можна сподіватися на їх відпущення. І тоді я запитала у нього, авжеж, запитала саме тоді, коли Нестор десь одійшов на хвилину, — а перед ким ви сповідаєтесь, отче? — і він відповів: хотів би перед тобою, мій ангеле, — і я відчула таке збудження, що запаморочилося в голові, а коли він сказав, що проведе мене в царські ворота, куди іншим заходити зась, ледве стримала стогін, бо царські ворота мені ввижалися… чорною ширмою, за якою тебе жде таїна… таїна сповіді… я вже чула про це від одного чоловіка, чиє лице давно стерлося з пам’яті, а чорна ширма лишилася. І таїна… й ангел… І те, що нас ніхто і ніде не жде, але ми про це ще не знаємо.
Коли в пляшці зосталося майже на дні, Нестор подивився на мене "чоловічим" поглядом, спитав ненав’язливо:
— Ти сьогодні… як?
— Кепсько, — сказала я. — Голова поболює. Ці візити…
Чи це від випитого, чи на зміну погоди.
Якби я знала, що станеться потім, я б йому не відмовила, а так він одразу змінився з лиця і ні сіло ні впало сказав:
— Мабуть, піду кину сіті.
— Знайшов час! — я ледве не похлинулася маслиновою кісточкою. — Уже за північ. Та й поглянь, що надворі робиться.
— У тому то й річ, — сказав він. — Саме за такої негоди гуляє хижак. — І швидко почав збиратися.
— Ти п’яний, — намагалася його напоумити.
— Зате не причепиться нежить.
— Човен протікає. — Є ґумові чоботи.
Невдовзі він уже був у повному рибальському екіпіру ванні — ґумові ботфорти, брезентові штани, зелена плямиста ватянка з каптуром.
— Тоді і я з тобою.
— Не треба, — сказав він. — Лягай відпочивати. Я швидко.
— Ні, я сяду на весла. Хіба мені вперше?
Я справді не раз допомагала йому закидати сіті, бо самому це робити дуже незручно, тим більше вночі і на вітрі. Однак раніше я розважалася тим за дня чи при місяці тихої ночі, а тут було не до забавки. Нестор опинався, не хотів, щоб я з ним ішла — він таки розізлився на мене за "головний біль", та поки шукав ліхтарика, те, се, я вже також була в коротеньких ґумовичках калюжниках, вовняних колготах, теплому светрі, а поверх усього накинула червоного дощовика з гостроверхим, як у ката, капюшоном.
Дрібна мжичка затарабанила об той каптур, мов об дашок, проте вітер жбурнув і в лице холодною мрякою; нічка була така, що навіть Трезора не добудишся, і даремно Нестор так нищечком заходив до фліґеля, де лежали сіті і де ночував наш сторож Іванько, — карлик завжди спав на дощ як убитий.
Нестор виніс із фліґеля дві слюдяні торби із сітками, і ми рушили до річки, до свого причалу, який, вважай, був частиною нашого обійстя — тут, біля води, стояла під розлогими вербами альтанка, тут був наш невеличкий пляж, і мангал, де ми полюбляли смажити шашлики, і легкий дерев’яний човен — його ми припинали до старої верби, намотуючи ланцюг на стовбур, ніколи не брали на замок і навіть весла завжди залишали у кочетах. Там, де закінчувалося подвір’я, відразу ж за парканом, починався обрив, тому до річки вели вимощені із цегли сходи, а далі був рівненький берег, наш майже приватний бережок, куди ніхто чужий не показував носа.
Тепер тут стояла така темрява, що кишеньковий ліхтарик пробивав її на крок другий (либонь, через дощ), його світло в’язло в пітьмі широкою жовтою плямою, проте не це мене тоді непокоїло — на своєму березі ми могли походжати із зав’язаними очима; непокоїв вітрюган, що хижо завивав у верховітті дерев і зривав ще й не пожовкле вербове листя (кілька листочків прилипло до мого червоного плаща), гнав таку шумовиту хвилю, що край води утворилася смуга збитої піни. Та хвиля виштовхала човен на мокрий пісок, разом із дощем залила його до половини водою, і я ще раз спробувала вмовити Нестора облишити цю дурну забаганку, але він затявся: дві поразки поспіль для нього було забагато. Дістав з під корми коряк і, поки не вичерпав воду до дна, не розігнувся. Потім кинув у човен торби із сітками, зіштовхнув його з мілини, передав мені ліхтарика.
Він сам сів за весла. Та я навряд чи й змогла б попливти проти такої хвилі, це вже там, пізніше, ми поміняємося місцями, коли достатньо буде тримати човен за вітром, лише пригальмовуючи.
Важко сказати, скільки ми відпливли од берега, нічна річка скрадає відстані (а тут ще ця сльотава пітьма), однак я попросила:
— Годі, отут і кидай!
— Ні, — сказав він, — до русла ще далеко.
— Ти бачиш, де те русло?
— Вимкни ліхтарика, ти засліплюєш мені очі.
Я вимкнула ліхтарик, стало справді трохи видніше, розсунулася та чорна, непроглядна завіса, яка при скупому світлі обступає тебе вночі, проте бачила тільки смоляні хвилі при самому човні та ще темне погруддя Нестора, що за кожним помахом весел то віддалявся од мене, то набли жався, немов тінь.
— Ми скоро будемо на тому березі, — сказала я, хоча знала, що до того берега ще ген як далеко (річка тут завширшки з півкілометра), то лиш супроти хвилі вини кала омана, що ми швидко пливемо.
— Ти можеш хоч тут потерпіти? — спитав він сердито, і мені вчувся в тому не стільки сьогохвилинний докір, скільки непристойний натяк на щось зовсім інше.
Нарешті він зупинився, розвернув човна носом до берега, і ми швидко помінялися місцями — я сіла на весла, а Нестор, узявши слюдяну торбу, навколішки став на корму і рвучко, нервово почав вибирати сітку й кидати її у воду. Човен так швидко зносило, що мені довелося ще й підгрібати проти вітру кормою. А потім усе відбулось, як у страхітливому сні…
Тепер уже ніхто не скаже чому — чи в нього заплуталася сіть, чи, може, вона зачепилася за корч, яких чимало було під руслом, чи просто з хмільної необачности, але Нестор раптом підвівся на повен зріст, шпарко розвів руками, ніби розпростер заплутану сіть ушир, і так гойднув човном, що втратив рівновагу. Він змахнув руками тепер уже вгору, впівоберта повернувся до мене і, перш ніж я зрозуміла, що відбувається, й інстинктивно подалася до нього, хапаючись за повітря, — Нестор навзнак шубовснув у воду. Падаючи, він несамохіть з усіх сил штовхнув корму, і поки я знов намацувала весла, поки за них ухопилася, хвиля розвернула наш човник бортом до себе й погнала, як шкаралупу, до берега, чимдалі від того місця, де Нестор упав у воду.
Власне, у тій мокрій розгойданій темряві я вже й не змогла б зорієнтуватися, де оте місце, але вітер доніс його моторошний крик — якийсь крихкий, розпорошений: "А-а-аста-а-а-а!.." — чи то він кликав мене на ім’я, чи гукав "стань!", не знаю, але я сліпма повеслувала в той бік, задки, кормою вперед, вглядаючись у чорну діру ночі і власного жаху, який додавав мені сили, та відбирав тяму — одне весло вискочило з кочета, і поки я наосліп вставляла його назад, човен знову однесло далі до берега.
"А-а-аста-а-а-а!.." — чи я знов почула той крик, чи тільки здалося, та я відкинула з голови капюшон і теж закричала щосили: "Не-е-е-стор!" — і потім ще повторювала його ім’я, сподіваючись, що він десь озветься, що він десь тримається на воді, адже вмів добре плавати, тільки яке вже там плавання, коли на тобі ґумові чоботи й ватянка, котрі каменем тягнуть униз… й о г о в ж е н е м а є… та я гукала й гукала, веслуючи без передиху, аж поки викричала всі сили, і тут раптом побачила, що човен мій прибило до берега, а я загрібаю веслами мокрий пісок…
"А-а-аста-а-а-а!.."
Мені вже ввижалося.
Це був кінець.
Я згадала про ліхтарик й хотіла його засвітити, як маячок, але він лежав із розбитим скельцем на дні човна. Зайва, уже непотрібна річ.
Мене облягла порожнеча. Тихе, глухе безгоміння. Вітер затих у верховітті дерев, чорна хвиля безгучно накочувалася на берег, дощ перейшов у німу мокву. І враз я здригнулася.
Хтось легенько торкнувся мого обличчя.
Хто це?
Вербовий листочок прилип до щоки. І тут я почула, як страшно виє Трезор.
4
А далі почало відбуватися щось неймовірне.
Уранці я подзвонила в районний відділ міліції ближ нього містечка і сказала, що втопився мій чоловік. Як?
Просто. Вночі, на риболовлі. Так, як топляться щороку сотні людей. Ні, не в компанії, сам. Так, водолази потрібні.
Приїжджайте.
Ох, ці дурні запитання. Щоб їх було менше, я не сказала, що все сталося на моїх очах. Повелася, звичайно, безглуздо і згодом про це пошкодую, але вранці… можна було зрозу міти мій стан. За всю ніч не стулила ока, та це була найдрібніша абищиця порівняно з тим, що зі мною коїлося…
Подзвонивши в міліцію, я ще раз вийшла до річки. Дощ перестав, проте було вітряно й холодно. Біля альтанки сидів, повісивши свою велику, як у коня, голову, Іванько.
Після того, як я йому сказала, що Нестор втопився, він онімів і весь час чипів на березі.
(Продовження на наступній сторінці)