— З ріжками й ратичками, якого ж іще! Тільки дуже манюнього. Бісеня, слава Богу, народилося мертвим, і його спалили. А це вона знов завагітніла…
Я відчула легке збудження. Чи то від прочитаного, чи від жадібних поглядів Іванька, який уже заховався за кущами руж, але, певна річ, не зводив з мене очей.
Далі отець Серафим сам охоче пояснював, як він лікує людей, одержимих злими духами.
— Я роблю це лише молитвами і накладанням рук.
Нічого тут забороненого чи богохульного немає. Це не мої молитви, а требник Петра Могили, зокрема його молебень "Об ізгнанії нечистого духа", написаний ще 1648 року. Однак ніхто з теперішніх священиків його
не читає, бо вони бояться. Бояться викликати потой бічні сили… Ви не вірите в потойбічні сили? Тоді ви не вірите і в Бога. Бо якщо є Бог, тоді є і диявол. Якщо є добро, то виходить, що є і зло.
Тепер щодо рук. Якось я сидів, тримаючи долоні одна до одної, і раптом відчув, що вони відштовхуються.
Так, ніби між ними є невидима пружина і, щоб стулити долоні, потрібно цю пружину стиснути. Отак я й зрозумів, що володію якоюсь особливою силою…
Я лише посміялася над одкровеннями отця Серафима, бо й гадки не мала, що мине якийсь час — і я на собі відчую цю "особливу силу". А тоді я солодко потягнулася в шезлонґу й запитала в Іванька: — І ти віриш в оці байки?
Він сплів свої довгі пальці, звивисті й загнуті трохи назад, і підпустив очі під лоба. При цьому був схожий на Гомера, якого скульптор зобразив чомусь сліпим.
— Вірю.
— Чому?
— Бо Іванько й сам чорт, — сказав він і перевальцем пішов до річки, швидко перебираючи вигнутими в колесо ногами.
Мені раптом стало його жаль. Навіть майнула легко важна думка, що я змогла б йому дозволити значно більше, ніж він собі уявляє. Втім, цілком можливо, що саме це він якраз уявляв дуже часто.
2
Цікаво, що тепер сказав би Іванько, якби я розповіла йому про гада, котрий винюшив на лісовій галявинці мої трусики й непомітно заліз у сумку? Хоча я приблизно здогадуюсь.
— То Іванько перекинувся у вужа, — сказав би він.
Вогненний ангел. Я все ще крутилася перед дзеркалом, стривожена тією зміюкою, коли знадвору долинув сиґнал автомобіля й запізніло загавкав наш розледачілий Трезор — принесло когось чужого.
Потім заскрипіли східці, я вся напружилась, але до спальні зазирнув Іванько й злякано зашепотів:
— Вони знову приїхали! — засліплений страхом, карлик ніби й не бачив, що я гола голісінька. — Іванько скаже, що вас немає вдома.
— Хто — вони? — спокійно спитала я.
— Голомозі!
— Скажи їм, що я зараз вийду.
— Не треба. Іванько знає, як їх спровадити. За ними тільки смуга ляже. Іванько набреше, що ви пішли по гриби.
— Я вже йду, — сказала я роздратовано, накидаючи на голе тіло куценький халат кенгуру.
"По гриби"… Він що, і там підглядав за мною чи, може, чортисько читає думки?
Я повагом вийшла на подвір’я і присмирила пса, який, угледівши хазяйку, послужливо розгавкався на всю гор лянку.
Біля воріт стояв тупорилий джип зі сліпими шибами, а на хвіртці вже висів гість — на диво, не тупорилий і навіть не голомозий, він радше скидався на страхового аґента, котрий, аби докликатися господаря, дратує собаку. Худий, високий — такий собі симпатичний глистюк з трохи пере кошеним від посмішки ротом.
— Привіт, золотко! — сказав він, одверто розглядаючи мене з ніг до голови. — Ми від Сухого.
— Я не призначала зустрічі ні сухому, ні мокрому. Що треба?
— Де Нестор?
— На фірмі, — стенула я плечима.
— У нього, вважай, уже фірми немає. Ти впевнена, що він не вдома? Ти…
— Тикати будеш цибулю в землю, — сказала я. — Якщо доживеш до весни.
— Я туди зарию когось іншого, — він перестав посміха тись, але рот так і лишився навскоси. — Знаєш кого? Своїх боржників. Так і передай Нестору. Завтра останній строк.
Не буде грошей — хай теше собі пам’ятника, це він уміє.
Але перед тим заберемо все разом з оцією хавірою. Ясно?
Не знаю, що тоді на мене найшло. Можливо, тому, що зі мною ще ніхто не дозволяв собі так розмовляти, як цей глистюк, можливо, він зачепив моє самолюбство, але я сказала:
— Закрий своє криве сурло! Фірма належить мені, і дім оцей мій, і машина, і чоловік також мій… А тебе, шутий цапе, я вперше бачу. Тож зарубай собі на кривому нюхалі: якщо з його голови впаде волосина, якщо ти йому нена роком зіпсуєш настрій, а він через це забуде парасольку, потрапить під дощ і підхопить нежить, то тебе, шутий цапе, закопають першого! Авансом. Ти все зрозумів?
Я вималювала на своєму самовпевненому фейсі таку щасливу усмішку, що йому геть заціпило.
— Усе — питаю?
— Ні, не все, — нарешті пустив з рота пару глистюк чи, може, збільшений у мільярд разів сперматозоїд. — Що таке "шутий"?
— А ти й цього не знаєш? Безрогий, ось що! Але роги в тебе обов’язково виростуть, не хвилюйся, — сказала я. — Якщо ще трохи протягнеш, то намацаєш їх на своїй довбешці. А тепер чухай звідси! Поки вітер без сучків.
Я повернулася й повихляла від нього тією хижою ходою, яка не лишала йому жодного шансу, — так ходять фатальні жінки, котрі притягують до себе чоловіків, як безодні Сцілли й Харибди притягують мореплавців, а потім майже так само, як Сцілла й Харибда викидають на берег уламки кораблів, вони, ці жінки, викидають на смітник уламки чоловічої чести.
Коли зайшла в дім, лиш тут мене почало трясти. Де й поділася та напускна хоробрість, за якою насправді чаївся задавнений страх. Страх, що вже розростався у розпач. Так само, як розросталися наші борги, які Нестор плодив із дивовижною легкістю і яким, я знала, ніколи не буде кінця, бо вони на відсотках плодилися вже й самі. "Брехня, прор вемося", — часто повторював мій чоловік, однак я бачила, що він і сам не йме тому віри, вона, та віра, витекла з нього давно, зосталася хіба якась крапля надії на сліпий, але щасливий випадок. Сам винен.
Колись він розпочав справді нормальний бізнес, хоча й із мінорним забарвленням (либонь, і в тому був свій особливий знак) — відкрив власну фірму з виготовлення надмогильних пам’ятників. Не з доброго дива, звичайно, адже був професійним скульптором, та коли з відомих причин урвалися замовлення на ліплення різних героїв, особливо ж Леніна, за якого раніше платили скажені гроші найзлиденніші колгоспи, сільради, заводики (на професій ному сленґу скульпторів це називалося "ліпити Льопу"), тоді й довелося подумати про інший шмат хліба. Тим часом із фалоса кримінальної демократії повискакували нові сперматозаври, котрі поперли один поперед одного до виживання, а згодом і на цвинтарі стали змагатися між собою за краще місце у царстві тіней. Вони зводили собі такі помпезні пам’ятники та мавзолеї, що бідному Льопі — вмитися разом з диктатором Домініканської Республіки Трухільйо, хай Бог простить, що згадую так небіжчиків.
Зате скульпторам знову знайшлася робота.
Несторові також пощастило на кілька таких замовлень, а потім один із тих таки багатих замовників, якого я згодом охрестила для себе Едіпом, запросив нас на вечерю і пораяв не ловити дрібних мишей, а мерщій відкривати власну фірму, поки він, добрий порадник і надійний партнер, може забезпечувати нас і ґранітом, й габро, і лабрадором, ба навіть рожевим мармуром.
— Тут немає чого й роздумувати, — казав цей підстарку ватий котяра, роздягаючи мене обважнілими очима, як партнерку не тільки в бізнесі. — Адже для початку є простора скульпторська майстерня, а там можна взяти в оренду більше приміщення, закупити обладнання, найняти людей, і пішло й поїхало. Я вам навіть допоможу з реєстрацією підприємства, тож лишилося придумати йому тільки назву, — сказав він і подивився на мене таким обнадій ливим поглядом, що я просто мусила щось відповісти.
— Плутон, — сказала я.
— Що о о? — не второпав мій майбутній партнер.
— Фірма називатиметься "Плутон". Це бог підземного світу.
— Мертвого світу, — скривився Нестор.
— Хіба надмогильні пам’ятники ставлять живим? — спитала я.
— Усе логічно, — сказав мій чоловік, який на кожен випадок мав свою окрему думку. — Але занадто похмуро. — І логічно, і дуже доречно, — беззастережно став на мій бік наш компаньйон — Я не знаю ніякого бога, окрім того, під яким ми ходимо, але знаю, що є навіть планета Плутон. І думаю, що вона буде для вас щасливою. Люди завжди вмиратимуть, убиватимуть одне одного, отже, цей бізнес вічний, — додав він раденько, не здогадуючись, що і його знайдуть у поліському кар’єрі з простреленою голо вою. — Тож будемо вас, Анастасіє Михайлівно, вважати хрещеною мамою фірми. Давайте вип’ємо за нашу маму, — збуджено сказав він, ніби слабував на комплекс Едіпа і сприймав за матусь навіть утричі молодших за себе жінок.
(Продовження на наступній сторінці)