Вранці Арамаан рушив додому. Грабовський радив Байбалові теж їхати, але старий від подиву й обурення аж підстрибнув:
— А тебе покинути?! Цього не буде. Ні, ні, не буде, і не говори зайвого. Піддужаєш — тоді й поїду. Не журися, я тобі не заважатиму. Та й на прожиток зароблю. Дрова людям рубатиму, воду носитиму, якось проживем.
— Я не про те.
— А коли не про те, то мовчи. Та й діло в мене тут є: хочу добратися до губернатора.
— З отим озером?
— Так, з ним.
Випровадивши Арамаана, Байбал зразу ж хотів іти на розшуки Гаврилових. Але Грабовський стримав його.
— Не кваптеся. Для чого завдавати людям зайвого клопоту: бачите ж, який я. От, може, трохи оклигаю — тоді й сповістимо, що приїхали.
Старий спершу протестував:
— Що це, Павле, з тобою? Чого ховатися від людей? Чи ми обікрали кого, чи вбили? Ну, занедужав ти... Ольга Василівна, вона...
Що мав на мислі старий, згадуючи Гаврилову, важко було здогадатися, та Грабовський твердо стояв на своєму:
— Не треба.
Після довгої розмови Байбал, здавалось, погодився. Правда, мовчки. Мовчки й клопотався біля хворого, силкуючись скоріше звести його на ноги. Рідко одривався в місто — хіба що на базар. Під кінець тижня майже врочисто оголосив:
— Уже, слава святим духам, поправляєшся. Лице порожевіло, ноги стухли, зміцніли. Можна рушати до Ольги Василівни.
Недужий тільки болісно посміхнувся. Знав, що старий перебільшує: яка там поправка? Ноги. Колоди колодами — ними й ворушити не годен під ковдрою Навіть якісь підозрілі виразки з'явилися на них, кровоточать. Чи не лепра, бува, захотіла породичатися з ним? Ще тільки її бракувало...
Цього дня Байбал довше, ніж звичайно, затримався в місті і повернувся не сам, а разом з Гавриловими. Оглянувши недужого, Ольга жахнулась, аж потемніла на виду.
— Варвари! Жорстокі вандали ви! Вампіри! — мовила гнівно. — Обидва. Хіба можна так ставитися до свого здоров'я? О боже святий, боже милосердний. Лежить, конає, а про порятунок і не думає.
— Я ж йому казав, що ви, а він... — вставив несміливо Байбал.
— Ну, зневажаєте мене як медика, хай, — провадила далі, — могли б покликати Гусєва. Той ніколи не відмовиться. І лікар тямущий. Ти поглянь, глянь, — кивнула чоловікові, показуючи Павлові ноги, що вже бралися синявою.
— Бачу, — скрушно хитнув головою Кость. — Ех, Павле Арсеновичу, бити вас треба за такі речі, нещадно бити. Далі ви тут не залишитесь. Поїдете до нас. Так же, Олю?
— І негайно, — потвердила.
Після обіду й відбулося переселення. З двох своїх кімнаток Гаврилови більшу відвели Грабовському та Байбалові, а самі оташувалися в меншій, де було зовсім тісно. В перші дні Павло протестував, незручно почуваючи себе в родині коханої жінки. Просив найняти йому окрему квартиру, але ні Кость Семенович, ні Ольга не хотіли слухати. А потім йому так погіршало, що він уже не міг і просити.
Гай-гай, скільки часу спливло відтоді — понад чотири місяці. Скоро й весна — то ж, мабуть, перед її приходом так заморозило й завіхолило. Тепер йому, порівняно з тим, як було, ніби полегшало, але ця зима назавжди закарбувала свою жорстоку печать: груди ниють, дихати важко, а ноги й зовсім зледащіли.
Він чудово розуміє: без Ольги навряд чи зможе змагатися з своїми недугами, а надто — перемогти, здолати їх. Але й розуміючи все це, не може далі залишатися тут. І не залишиться. Не дозволяє сумління, любов і повага до господарів. Адже зараз квартира Гаврилових нагадує шпиталь: у цій кімнаті лежить він, а в другій — Кость, якого теж мордують сухоти.
Важко Ользі: кожного дня треба тричі нагодувати обох, кілька разів напоїти чаєм, ліками, поставити банки, грілки. Вона намагається не виказати своєї перевтоми — бігає, жартує, бадьорить їх. Але Павло добре бачить, як вона вибивається з сил, марніє, як ширшають і густішають синці під її очима, а самі очі від того гублять свій колишній блиск і або меншають, або ж глибше занурюються в орбіти...
Віташевський зайшов збуджений і веселий.
— Є, є! — гукнув ще в сінях, зірвавши з носа окуляри, які враз змокріли в кімнаті. — Таки знайшов.
І подав книжку в брунатній обкладинці
— "Поэзия славян", — прочитав Грабовський уголос. — О-о-о! — вигукнув. — Велика, безмежна дяка вам, Миколо Олексійовичу. Для мене зараз це — прямо-таки ліки, бальзам, порятунок.
— А я це й сам знаю, — задоволено посміхнувся гість, надягаючи протерті окуляри. — Чув же, бачив, як ви побивались, як мріяли про неї.
— Де ж ви її взяли?
— У тутешньої вчительки Антоніни Михайлівни Якуцевич. Вона працює в жіночій гімназії, любить поезію і має непогану бібліотеку. Колись познайомлю з нею, думаю, будете задоволені.
— Спасибі.
— Маю для вас ще подарунок.
— Який?
Віташевський поглянув на трохи відхилені двері.
— Квартиру вам напитав. Недорога й близько звідси — на Береговій вулиці, у Габишевих. Хазяїв двоє та донька. І люди порядні, чесні. В них буде добре. От лиш потерпаю, чи не розсердяться на мене Кость Семенович та Ольга Василівна.
— А таки будемо сердитись, Миколо Олексійовичу, — сміялася Ольга, заходячи в кімнату. — Навіть розгніватися можемо. Ми з Костем уже почули ваші секрети. За книжку дякуємо, а Павла Арсеновича в такому стані не відпустимо, поки не одужає. І не наполягайте.
— А я й не кажу, Ольго Василівно, зараз, — мовив Віташевський. — Так, після одужання цілковитого й гарантованого, квартира почекає. Габишеви не квапляться. Маю до вас, Павле Арсеновичу, одну невеличку справу, але про неї скажу, мабуть, потім.
— Для чого ж відкладати? Кажіть.
— Так, так, — докинула Ольга. — Замахнувшись — бийте. Чи при мені говорити не можна? Чоловічі потаємини?
— Можна й при вас. Ви, Павле Арсеновичу, якось говорили, що взяли б собі учнів. Учора, коли я був у Якуцевичів, Антоніна Михайлівна просила підшукати для однієї гімназистки репетитора. Та дівчина в цьому році має закінчити гімназію, але довго хорувала і відстала. Ну, вчителька, звісно, хоче...
— Часом, не для доньки осадчого? — перебила Гаврилова.
— Для неї. Здається, Анфісою звуть.
— Так, так, Анфісою, — ствердила Ольга і якусь мить подумала. — Невелике щастя. Дивна вона, ця дівчина. І вродлива собою, і розумом бог не скривдив, але чогось ніби їй бракує. Кажуть, дуже химерна, не має ні характеру, ні сили волі, ані твердих переконань. Та ще й з міщанськими забаганками...
7
Цього разу повернувся Байбал, коли в хаті вже блимало світло. Мовчки скинув шапку, роздягнувся, грузько сів на лаву і втупив очі в долівку, наче йому було соромно. Кучмата голова низько схилена, плечі згорблені, весь якийсь жалюгідний. Коли б не важке дихання, час від часу перериване зітханням, можна було подумати — старий скам'янів.
Що з ним? Не запитав про здоров'я, як завжди. Наче й не помітив того, що хворий не лежить, а сидить за столом, працює. Чим так заклопотаний? І де був? Пішов ще зранку, мав тільки зайти до Габишевих, оглянути кімнату, познайомитися з хазяями. Чи, може, Габишеви передумали, і він шукав іншу квартиру?
Грабовський кладе на стіл книжку, котру читав, поволі зводиться на ще не зовсім слухняні ноги. Голосно кашляє, нагадуючи про себе, і обережно ступає по кімнаті, як дитина, що вперше смакує насолоду самостійної ходьби.
— Ну, як там?
Довго чекає на відповідь, але Байбал мовчить.
— Були в Габишевих?
Старий тільки болісно зітхнув.
— Бачили кімнату?
Знову довга мовчанка.
— Сподобалась?
Байбал нарешті зводить голову, і Грабовський бачить у його вицвілих очах сльози, а на лиці — темно-червоні садна.
— Що трапилось? — стривожився.
— Скажи мені, Павле, скажи! — вибухає старечий голос. — Куди тепер іти? До кого вдаватися? Де шукати?
— Габишеви не хочуть мене прийняти?
— Скажи, кому скаржитись?
— На кого?
Але старий не відповідає.
— Правду ти говорив, ще там, у наслегу, а я, дурень, не вірив.
— Ви про що?
— Та про губернатора ж.
— Ходили до нього?
— Ходив, хай з нього дух вийде.
— Прийняв?
— Не допустили. Став їм викладати про озеро, а вони розреготалися й виштовхнули мене геть. Так само, як мархінський писар, як вілюйський справник. Біля управи здибав одного чоловіка — нашого ж таки, якута, що сторожує там. Розказав йому все, а він і порадив: lt;Ти, каже, зроби, як інші. Їх теж не пускають до губернатора. Вони чекають тут, під управою, а коли губернатор, скінчивши службу, йде додому, переймають його, стають на коліна і виповідають свої скарги". Так я й зробив. Тільки-но губернатор вийшов з управи, я впав на землю, але не встиг і слова вимовити. "Забрати!" — гукнув солдатам. Ну, ті й схопили мене. Я відбивався, то вони понадавали мені, скільки захотіли.
Байбал пройшовся пальцями по виразках на обличчі, нервово зіщулився, обхопив руками голову і весь затрясся в давкому риданні. Видно, намагався стримати сльози, та не міг.
(Продовження на наступній сторінці)