Грабовський мовчки одсунув зошит, клопітке потер долонею чоло і замислився. На розгорнутих сторінках мішма миготіли сині й червоні літери. Звів здивований погляд на ученицю.
— Що з вами, Анфісо?
Дівчина скрипнула стільцем, почервоніла, мов калиновий кетяг, і опустила сумні очі додолу.
Сьогодні він таки не пізнавав її, хоч, здавалось, уже й вивчив. Досі так старанно працювала, так гарно засвоювала програму, що він щиро радів доброю радістю вчителя. Недавно навіть запитав Антоніну Михайлівну, як устигає Анфіса в гімназії, і та сказала:
— Нічого, навіть добре. Підтягується дівчина, працює з вогником. Якщо так і далі працюватиме, то одержить, думаю, атестат. Спасибі за допомогу, бо без вас вона ніколи б не осилила курсу.
— Якби сама не взялася за розум, то і я б нічого не зробив.
— Та то вже так, але раніш не бралася. Тримайте її в руках.
І раптом — нині прийшла на заняття зовсім неготова. Домашнє завдання виконала неуважно і неохайно, правила запам'ятала нетвердо, в диктанті, тільки-но написаному, допустила багато помилок. І навіть таких, які ніколи в неї не траплялися, — переважно пропуски букв та розділових знаків. Звідки це? Чи дома щось трапилось, чи в школі?
— Що з вами, Анфісо? — повторив.
— Можна забрати? — простягнула руку до зошита, ніби й не чула запитання. — Можна?
— Можна, звичайно, але ж ви не відповіли на моє питання.
— Дозвольте мені йти, — попросила.
— Ідіть, хоч я ще нічого не пояснював і завдання не дав. Чи, може, моя допомога вам уже взагалі не потрібна?
— Ні, ні, потрібна, — відповіла рішуче. — Навіть дуже потрібна.
— А що ж сьогодні сталося?
— Нічого особливого. До такого я вже звикла.
— До чого?
— Учора, як і завжди, батько прийшов додому п'яний, збиткувався над матір'ю. Я заступилася, а він тоді напався на мене. Боже мій, коли б мені вже закінчити школу і перейти на власний хліб. Далі так жити несила. Попрікають шматком, грішми, які треба платити вам, обзивають, лають. Наказав більше не ходити ні в школу, ні до вас.
Дівчина змовкла, ледве стримуючи сльози, її повні губи смикалися, наче в скривдженої дитини, що збирається плакати. Спантеличений і вражений, учитель не знав, як повестися.
— Заспокойтесь, Анфісо, — сказав, згортаючи зошит. — Слізьми тут не зарадите. Батько сп'яну накричав, не зважайте на те. Гімназію таки не покидайте, а про плату мені не журіться, навіть викиньте її з голови. Я допоможу вам і без грошей.
— Без грошей? — звела на нього заплакані очі. — Даром?
— Можете це й батькові сказати, хай заспокоїться.
— Спасибі, — майже прошепотіла. — А за те, що я говорила про вас і Нюргустану, про Зубрилова і ту якутяночку, прошу вибачити мені. Наслухалася всіляких теревенів та й сама почала плести дурниці. Короленка я прочитала, тепер вірю йому.
— От і добре. Берімось за роботу.
***
Сьогодні Лена таки незвичайна. Бачив її вже не один десяток разів, а такою, як зараз, ще не доводилось бачити. Чи сонце, спинившись у зеніті, яскравіше світить, бо ж на небі жодної тобі хмариночки, а чи, може, з цього величезного модринового плоту, на якому оце приліг, вилізши з води, краще видно.
Течія річки — широка, велична і лискуча, мов велетенське дзеркало, що увібрало в себе все сонячне проміння. На ній — золотаві косяки, спрямовані своїми піщаними гостряками до русла, розлогі плеса та острови. По лісистих островах — густа трава, на якій пасуться воли, корови, телята. Тамтой берег ледве манячить, а на ньому — люди, люди наче мурахи. Старші, скупавшись, вигріваються мовчки, молодь веслує на човнах, співає, сміється, а дітлахи талапаються на прибережній мілині і галасують, аж лящить.
Йому також приємно й радісно. Ліниво розкинув руки й ноги, бородою врився в гарячий пісок. Здається, навіть чує, як сонячне проміння, пронизуючи все тіло, висмоктує з нього недуги. Легко дихається, легко думається. От коли б тут, у Якутії, стояли такі погожі та дзвінкі, як нинішній, дні хоча б чотири-п'ять місяців на рік, то заради них можна було б якось коротати всі інші — вологі, задушливі, люто холодні. Але таких буває мало, зовсім мало, десь від кінця червня до середини серпня.
Ні, треба тікати звідси, тікати скоріше, обриваючи поли. Тепер уже ясно, Барнаула йому не бачити — міністр внутрішніх справ погодився з Горемикіним. Кінець. Далі нема куди рипатись, нема перед ким клопотатися.
— Годі, — мимрить. — До бога високо, до царя далеко...
Що ж далі? Куди податися? У Балаганськ разом з Гавриловими? Гарні вони люди — з ними не страшно їхати. Уже й Ольга, окремо від Костя Семеновича, благала пристати до компанії.
Так, так, без жодного перебільшення, — благала крізь сльози. Але невже вона не розуміє, що і тут уже нема сил дивитися на неї здалеку, каратись, мучитись ночами, жити подвійним життям, грати якусь дивовижну роль між нею та її чоловіком? А що ж буде в Балаганську?
— Тю, бий тебе лиха година, — плюнув спересердя, побачивши недалеко від себе Сержа, який махав йому капелюхом. — Тільки цього бракує.
Про що говорити з цим підступним слимаком та ще й психопатом? Слухати його самохвали про те, як до нього липнуть місцеві дівчата та молодиці, чи похулки на старих політичних засланців?
Щоб уникнути небажаної розмови, Грабовський встав і квапно почав одягатися. Але пізно.
— Салют, Павле Арсеновичу, — сунув свою спітнілу руку Серж. — Салют і золоті побажання. Куди так поспішаєте? Давайте покупаємось разом.
— Спасибі, я тут уже давненько, а мені перегріватися не можна.
— Чому не можна? Повірте мені, лікареві, — вам на сонці треба бути найбільше. Сонце, річкове повітря, міцні вина і гарні дівчата...
— Ні, ні, Гусєв радив оберігатися.
— Гусєв, — кисло скривився Серж. — Теж мені спеціаліст. Костоправ, коновал, ескулап нещасний. Не вірте шарлатанові. Сучасна медицина таких невігласів викидає на смітник. Крім того, я давно вже збираюся поговорити з вами.
— Про що?
— Маю до вас справу.
— Яку?
— Та-а, — трохи зам'явся Серж, але за мить опанував себе. — Воно ніби й не справа, просто дружня розмова тет-а-тет... — Він оглянувся, набрав жертовного вигляду і продовжив: — Талановитим та сміливим людям, по-справжньому освіченим, самі відаєте, живеться нелегко. А найприкріше, мабуть, те, що часто лиха завдають їм не супротивники, не вороги, а свої — політичні засланці. Взяти хоча б мене. Звісно, знаю я більше, ніж інші, далі за них бачу. Але, дозвольте спитати, в чому ж тут моя провина? Хіба це дає резони старим пенькам вороже ставитись до мене, зневажати, ображати? Не дає, звичайно, проте саме так виходить. Готові в ложці води втопити, в багно затоптати, на порошок стерти.
— Кого маєте на увазі?
— Та чимало всіляких там... Ну, бог з ними, залишимо їх, тим паче що їхня катеринка вже не грає і ніколи не гратиме. Ми з вами освічені, молоді, красиві, у нас є свої інтереси, нам треба жити по-новому і вволю. Давайте разом підемо на вечір.
— Куди?
— В гімназію. Там сьогодні випуск. Кажуть, буде пікнік, за чаркою, звісно, і безпремінно танці. А коли б ви знали, які там апетитні гімназисточки — пальчики оближеш. Я запитав Антоніну Михайлівну, чи можна прийти, і вона не заперечувала, хоч і здивовано потиснула плечима. Вважайте мене запрошеним, а ви зі мною не пропадете. Гайда?
— Не піду. Мене, правда, одна випускниця запрошувала, але не можу.
— Запрошувала? Котра ж це?
— Хіба неоднаково? Словом — не піду.
— Виходить, і ви відпихаєте мене, тягнете руку за старим луб'ям?
— Я вас не відпихаю і руки...
— Знаю, — перебив Серж. — Сердитесь за Дмитра Адольфовича, але я з ним ніколи не мав нічого спільного.
— Хоча й обіцяли відплатити.
— То брехня Гаврилових. Цього вже так не залишу. Я...
— Забудьмо це, ніби ми й не розмовляли. Вибачте, мені час додому. Бажаю гарно провести вечір.
— Дозвольте на днях забігти до вас?
— Якщо дуже треба, то...
10
Ішов поволі, машинально переставляючи ноги. І незчувся, як забрів з Берегової на Велику, як пересік Собранську, обігнув залишки дерев'яного острога і опинився на березі невеликого ставу. Присівши на дерев'яну колоду, задивився на плесо, посріблене північним сяйвом. Он посередині водоймища ліниво похитується, наче п'яний, човен. На човні маячать три темні силуети, і чути пісню.
Слів тієї пісні він не знає, ніколи не чув, здається, також мелодії, але вона чимось ніби знайома. Хто її співав, де, коли? Звідкіля вона запала в серце і зараз тихо бринить? Може, тому на душі так тихо. Тільки десь у найглибшому закуточку її ворушиться неспокій, у якому переплелися і радість, і жаль. Розуміє: інакше й бути не може — адже завтра з Якутська вирушають Віташевські та Зубрилови.
Нарешті дочекалися свого щастя — їдуть у Росію. Хіба ж не радітимеш за них? І все-таки важко. Важко й сумно, коли подумаєш; можливо, з ними вже ніколи не зустрінешся, не почуєш їх голосів, не побачиш заклопотаних очей.
(Продовження на наступній сторінці)