Скажи хоч слово!..
* * *
Вечірній прихід Кочаровського здивував і збентежив Грабовського. Дивуватися таки було чому. Окружний справник, здавалось, зовсім не цікавився життям вілюйських засланців: у їхні мешкання ніколи не заглядав, а до себе в управління викликав лише при потребі. І раптом — сам завітав. Та ще й у такий пізній час. Яка лиха година пригнала його? Невже якийсь новий донос, і хоче вчинити обшук?
— Ого-го! — вигукнув Кочаровський, шарячи поглядом по стосах книжок на ослоні й столі. — Я й не знав, що ви розвели в себе цілу бібліотеку. Недарма ходять чутки, нібито у вас збираються люди, читають, сперечаються.
— Взимку іноді збиралися, а влітку... їм не до цього. Нема коли, хоч законом нам не заборонено збиратися.
— Не заборонено, звісно, якщо ті сходини та балачки не торкаються політики. Але зараз я до вас з іншим.
— Будьте ласкаві, — показав Грабовський на стілець. Справник подякував, скинув шапку і сів.
— Сьогодні, — продовжив, — мій помічник повернувся з Якутська і привіз новину: губернатор велить вам покинути Вілюйськ.
— Як то?
Кочаровський тільки безпорадно розвів руками.
— Куди ж перебиратися?
— На розсуд Мархінської управи.
— Знову?
— Такий наказ.
— Але ж переїхати сюди мені дозволив генерал-губернатор. Хіба Якутськ має право скасовувати веління Іркутська?
— А чому ви думаєте, що губернатор зробив це без відома генерал-губернатора? Очевидно, навпаки. Він клопотався, а генерал-губернатор дав свою згоду. А може, хтось інший доклав рук. Прошу тільки вас, Павле Арсеновичу, не подумайте, боронь боже, що я тут чимсь завинив. Зрештою, поводили ви себе благопристойно, особливого клопоту мені не завдавали, то й не маю на вас лихого серця.
— А губернатор?
— Важко сказати. Однак про дещо можна здогадуватися. Власне, я тому й зайшов до вас — зустрітися віч-на-віч поза службою. Думаю, тут орудувала рука Гіммера.
— Але ж Гіммер подався в Ташкент і немовби назовсім.
— Подався, та не назовсім. Він не хоче розлучатися з Вілюйськом, маючи в лепрозорії гарний заробіток. Спочине після недуги і повернеться назад. Правду кажучи, добра від того повернення я не чекаю. Знову почнуться скарги, доноси, втечі з колонії. Може, навіть якась комісія нарешті приїде. От і розбирайся. Набридло все це. Але заборонити йому повернутися не можу — це губернаторова канцелярія вирішує, а ми мусимо виконувати її волю.
— Канцелярією ж не Гіммер керує.
— Так, не Гіммер, — згодився справник. — Проте... Пригадуєте, якось ще влітку я жартома натякав, що вам, мабуть, доведеться залишити Вілюйськ. То був не випадковий жарт. До мого вуха дійшли чутки про деякі Гіммерові заходи в Якутську супроти вас. Але передати їх вам не міг — то ж були тільки чутки. Гіммер домагався, щоб вас і Гаврилових видворили з Вілюйська в різні і притому далекі наслеги. Як там далі обернулася справа, як пощастило Гавриловим потрапити в Якутськ, не відаю, а от ви мусите їхати в Мархіно.
— Коли?
— Готуйтеся. Після першого снігу й вирушите.
Кочаровський надягнув шапку і вже в сінях майже пошепки сказав:
— Зробіть мені, Павле Арсеновичу, одну послугу.
— Яку?
— Пообіцяйте, що про ці мої відвідини і нашу розмову ніхто не знатиме. Ви ж поїдете, а мені доведеться стрічатись з Гіммером.
— Обіцяю.
* * *
Несподівана новина приголомшила друзів Грабовського. По довгій і гнітючій мовчанці першим обізвався Ромась.
— Негідник! Живоріз, — лаявся він. — Дивіться, які коники викидає. Ох і лютий же я зараз на того, хто перешкодив нам звершити самосуд. Чого вихопився, наче Пилип з конопель? І сам не довів діла до кінця, і ми, можна сказати, пошилися в дурні.
Мисливець почервонів, мов рак в окропі, і мовчки чухав потилицю, низько схиливши голову.
Дулемба міркував уголос:
— Не гарячкуй, Михайле. Суд можна буде влаштувати, коли Гіммер повернеться. Ти ж сам казав...
— Казав, казав, — не вгамовувався Ромась. — Він випер Гаврилових у один бік, Грабовського — в другий, скоро, далебі, ще когось випре. Хто ж його, гада, тоді судитиме, коли нас тут не буде?
Дабиит, глухо кашлянувши, докинув:
— Знайдуться такі. На перший раз вийшла помилка, а вдруге...
— Так, — підхопив Генрик Адамович. — Я теж думаю, що люди знайдуться. Зараз справа не в суді, а в тім, куди запроторять Павла. Це мене найбільше тривожить. Хоч би у Мархіно залишили.
— А чому в Мархіно? — здивувався Байбал. — У Бордонський наслег треба. Там свої люди, юрта. Я також поїду з Павлом. Удвох не пропадемо.
— Егекеен , і мене візьміть у наслег, — обізвалася Аанис. — Там гарні книжки читатиму.
— Ой дитино моя, — тяжко зітхнула Балбаара. — Скінчилося вже твоє читання, назавжди скінчилось.
— Таки поїду. Правда, дядьку Павле?
— Я охоче взяв би тебе, коли б мама пустила.
Балбаара витерла ріжком хустини затуманені сльозою очі.
— Не поїдеш ти, доню. Далина ж то яка. Та й що я робитиму без тебе? Може, Павла Арсеновича скоро знову пустять до нас. Тоді й продовжиш свою науку.
— Я доти зовсім забуду читати й писати.
До дівчинки підійшов Дулемба.
— Не журися, мала, не забудеш. У тебе гарна пам'ять. Замість дядька Павла, я вчитиму тебе. Чи ти, може, не хочеш такого старого вчителя?
— Хочу. Але хай і дядько Павло зостається.
— Якби ж то наша воля.
4
Двері причинилися, і в юрті запала густа тиша. Тепер Грабовський ще більше, ніж перед тим, відчув утому. Не спромігся навіть покласти на стілець біля ліжка книжку, з якої тільки-но диктував, — вона сама випорснула з рук на долівку. Рука безвільно впала на груди, така важенна, що й дихання забиває. І підняти її не було сили.
Так буває майже після кожного уроку. Доки учні пишуть, читають, жебонять, він ще якось тримається, збирає в собі всю снагу, аби не виказати безсилля, пекучого болю. А як тільки хлоп'ята підуть, тоді вже зовсім губить владу над собою. Не годен навіть кварту дістати, зволожити пересохлі губи. Коли дома Байбал, він допомагає, а коли нема, то Павло колодою лежить, зціпивши зуби й заплющивши очі, доки спочине і бодай трохи набереться сил.
Набереться сил. Та чи ж прибавляються ті сили? Чи міцніє тіло? Ой, ні, здається, ні. То він тільки тішить себе рожевими сподіванками, що одужує, що таки видужає. Тішить, розважається, бо так ніби легше. Насправді ж сили вичерпуються з кожним днем, і світлі надії меншають, наче священний талісман. Скільки вже часу збігло відтоді, як переїхав з Вілюйська в Бордонський наслег і зліг, а здоров'я не поліпшується.
Тричі, залишаючись сам у юрті, пробував підвестися з ліжка і написати листи, що нароїлися вже давно, та нічого не виходило. І тепер щодня пише їх подумки, бо по тих невдалих спробах недуга ще жорстокіше мстилася йому. Не допомагають ні навари пахучих трав, якими щедро напуває його Байбал, ні ведмеже сало. ні риб'ячий жир, ні тепле молоко Арамаанової корови...
Листи. Цілим натовпом юрмляться вони. Такі рясні, скорботні, що сльози навертаються на очі. І нагальні. Кожен щомиті підступається, нагадує про себе, благаючи найперше одіслати його. І треба б. Та що вдієш, як одішлеш, коли всі вони тільки в голові, в думках, не вимережані на папері.
До Миколи Ожигова, Михайла Павлика, Костя Паньківського, Івана Франка. Колись, далебі, змережаться і розлетяться в різні боки світами дальніми, несучи вісті невеселі. Колись... А поки що він лише перегортає їх у пам'яті, мов самоцвіти на долоні, і виколисує, як мати немовлят своїх.
Думка стрічається з думкою, сперечаються, а нічого путнього не виходить. Невже назавжди зачахли й перестануть існувати одразу два часописи в Галичині? Та ще й які — "Народ", "Житє і слово"! І подумати страшно. Павлик занедужав, вирішив поступитися місцем молодшому поколінню. Франко не зміг зібрати потрібне число передплатників. От тобі й маєш — галицька преса звужується. Що ж далі?
А чому "Житє і слово" розгубило читачів? Чому? Нелегко це визнавати, проте ми не страуси, щоб ховати голову під крило. Мусимо дивитися правді в очі і казати, як воно є. Передплатників розгублено, либонь, і тому, що "Житє" недостатньо цікавилося живою сучасністю, її щоденними потребами, надаючи багацько місця умершині, всіляким давнім легендам. Звісно, були й інші причини. Але хіба від того, що ми знаємо їх, легше?
Думки знову й знову повертаються до Івана Франка. Дивний чоловік. Навіть збагнути важко. І соромно перед ним за свої тілесні болі та душевну розпуку, особливо за той травневий лист, що написав йому з Вілюйська, виливши всю свою пекельну муку. Боявся, чи збагне, чи зрозуміє все те, а він, Іван Якович, не лише збагнув, на сторінках свого журналу явив ту сердечну зливу читаючому громадянству. Сам придумав назву тій зливі — "Із дневника невольника" — та ще й від себе додав кілька рядків. І яких рядків!
(Продовження на наступній сторінці)