Він не виїхав з Русі — надто похилі літа мав благовісник папи єпископ калобрезький Рейнберн, надто пізно, тримаючи в руці хрест, схопився за зброю, — так у київському порубі він і помер, вночі висхле тіло чужинця кияни поклали на сани й вивезли далеко за город, закопали в глухому байраці.
Князь Володимир часто запитував, що робить Святополк, але не міг допустити, щоб той жив поруч, на Горі, — важко було б сину Юлії, ще важче — йому; він не міг дозволити, щоб Святополк і виїхав з Києва, бо віднині йому не вірив; князь Володимир думав, що промине якийсь час і Святополк прийде до нього.
Цього не трапилось. Одного ранку, коли князь Володимир, рано вставши, спустився в сіни, рушив разом з кількома воєводами й боярами до стравниці, щоб там поснідати, воєвода Вовчий Хвіст, крокуючи з князем поряд, тихо промовив:
— Злу вість маю, княже!
— Говори!
— З терема Ольги за стіною зник князь Святополк.
— Може, поїхав на лови, в поле?
— За твоїм загадом я пильно дивився за князем, три дні шукав його на ловах і в полі, нарешті дізнався, що поїхав він з невеликою дружиною потай вночі до Білгорода, а там далі Червенським шляхом.
— Але ж це шлях у Польщу?!
— Так, княже!
— А жона його Марина?
— І її немає...
Воєводи й бояри вже дійшли до самого кінця переходів, ждали князя біля дверей стравниці.
Князь Володимир зрозумів, що сталось, — Святополк ще раз зрадив йому — тепер уже остаточно, до смерті.
— Велю, — зашепотів Володимир, — взяти велику дружину, гнатись за Святополком, шукати скрізь...
— А якщо піймаю? — Воєвода Вовчий Хвіст, стоячи перед князем, дивився йому просто в очі, ждучи суворого слова.
— Тоді в поруб... довіку!
— Добре, княже, — відповів воєвода, попрощався, пішов у сіни, надвір, щоб виконати княжий загад: одразу ж узяти дружину, мчати на захід, ловити князя Святополка.
Взявши з собою дружину, воєвода Вовчий Хвіст того ж дня виїхав на Білгород, там заночував, вранці ж наступного дня послав з дружиною сотенного свого Кручу, велів йому їхати до города Володимира, де воєвода мав свій двір, передати грамоту огнищанину Паську, повернутись у Білгород і тут ждати його слова.
Сотенний Круча, права рука воєводи, повів дружину на захід. На Червенському шляху довго було видно хмарку жовтої куряви, збитої копитами коней, минуло небагато часу, й хмарка зникла, розтанула в голубій імлі.
Тоді воєвода Вовчий Хвіст, що залишився далеко від стін Білгорода сам, завернув коня праворуч, помчав широкою долиною понад рікою Ірпенем, скоро пірнув у густий віковий ліс, що тягнувся звідси до Дніпра.
Надвечір він опинився у Вишгороді — древній —фортеці, що колись приймала ворожі удари з півночі, а нині заростала лопухами й бур'янами, стояла як чорне пугало над Дніпром, не чула людського голосу.
Але що це? Тільки воєвода Вовчий Хвіст наблизився до Вишгорода, як на стінах його з'явилось кілька воїв, придивились, окликнули воєводу, одімкнули й знову замкнули ворота.
Вовчий Хвіст вечеряв удвох з Святополком у палаті, що виходила до Дніпра, — тут колись жив кілька днів з Рогнідою князь Володимир.
У палаті нікого не було — дворяни раніше, ніж туди зайшли Вовчий Хвіст і Святополк, приготували все на столі й зникли, вони, либонь, і не знали, для кого готують вечерю.
— Так кажеш, Володимир мене шукає? — запитав Святополк.
— Вельми шукає, послав у всі кінці, велів, якщо піймаємо, кинути в поруб, довіку.
— Що ж, — засміявся Святополк, — я у вашій, боярській, волі...
— Не жартуй, княже, — сказав Вовчий Хвіст. — Не за тим сюди їхав.
Сівши за стіл, вони випили.
— Колись ми не хотіли робочича приймати, — дуже тихо, але помітно стримуючи себе, говорив Вовчий Хвіст, — кров проливали під знаменом твого батька. Загинув Ярополк — служили Володимиру, думали: прийме християнство, буде повним володарем Русі, біля нього станемо ми...
— А хіба він цього не зробив? Випий, Вовчий Хвіст!
— Я випив і вип'ю, але не п'яний, говорю те, чого хоче Гора... Володимир робив усе як слід, сам хрестився й хрестив Русь, узяв у імператорів корону, василевсом був наш князь.
— Слухай, Вовчий Хвіст, він і нині василевс.
— Ні, — одразу ж заперечив воєвода. — Він був дужим, міцним, справжнім василевсом, але втратив силу, завагався, вже не той він нині, що раніше.
— Говори правду, воєводо!
— А що мені говорити? — зло відповів Вовчий Хвіст. — Розмахнувся Володимир широко, з усією силою, повалив старе древо, тільки зашуміло... Єдина Русь, василевс, біля нього ми, церква... Але він нас не питав, на нас не зважив, роздав землі синам, землям дав волю й право, тільки про нас, про Гору забув...
Примруживши очі, Святополк пильно дивився на сп'янілого воєводу, проте сам не був п'яний, думав своє.
— І вже сини його й заворушились, — Ярослав, знаємо, їде до свіонів, думає йти супроти Києва, Мстислав тмутараканський — Володимир і цього не знає — збирає рать, Ростов і Муром вигнали його синів, Туровська земля сидить без князя... Що поробиш, дав волю землям, от і василевса немає, єдиної землі немає...
— Але Володимир, — заперечив Святополк, — має дружину, покличе земське військо.
— Що дружина й земське військо? — сказав Вовчий Хвіст. — Ми — його дружина й військо, ми були його мечем і хрестом... Але нині... боротись з ним і всіма його синами? Ні, не хочемо й не можемо.
— Візантія! — кинув одно тільки слово Святополк.
Вовчий Хвіст голосно зареготався:
— Візантія... Ох-хо-хо! Ха-ха-ха! З Візантії Володимир взяв усе, що міг, — корону й жону... А що вона ще дасть? Грецький вогонь, військо? Ні, імператори ромеїв нічого не дадуть, вони хотіли б самі щось з Русі взяти... І сам Володимир боїться їх, бач, митрополита не бере... Ми, княже Святополче, не сваримось з Візантією, проте не надіємось на неї, нам потрібна сила.
Святополк дивився тепер за вікно, де видно було Дніпро, Десну.
— А Дніпро тече, тече, — промовив він.
— Так, Дніпро тече, і життя плине, плине, — підхопив Вовчий Хвіст. — Скажи, княже, — раптом запитав він, — а в тебе надійна підпора?
— Підпора князя — Гора, ви, — хитро відповів Святополк.
— Ми не хочемо мати київським князем сина робочича: який-бо отець, такі будуть і його сини... Буть тобі василевсом — сину Ярополка й царівни. Але Гора хоче чути слово й від тебе...
— Польський князь Болеслав дасть мені в поміч найкраще своє військо, буде надоба — королю допоможе німецький імператор Генріх — таке моє слово.
— Ти домовився про це твердо, княже?
— Болеслав — мій тесть і для слави Русі й моєї все зробить.
— І ти, княже, не забудеш нас — без Гори нічого не вдієш?!
— Де ви, там і я, — так скажи й Горі.
— Ми знаємо й віримо, княже... Пам'ятай і те, що ми нині православні християни, латинської церкви не хочемо, молимось руськими словесами.
— Папа римський благословить ни, церкву ж, єпископів матимете своїх. Анастас погодиться, воєводо?
— Подумаємо, княже... Диви, як же потемнів раптом Дніпро.
За вікном було видно Дніпро й Десну, кілька вогнів на горах київських.
Воєвода Вовчий Хвіст повернувся до Києва днів через десять і прийшов просто до терема Володимира. Він не пізнав князя — за цей час той якось дивно змінився, — коли воєвода земно йому вклонився, то побачив перед собою гострі вилиці, зовсім сиві вуса й довгий сивий чуб, блискучі, неначе запалені гарячкою, очі...
— Що привіз, воєводо?
— Його немає, княже. Я шукав Святополка в усіх градах на захід сонця від Києва й дійшов аж до україн нашої землі, але ніхто й ніде не бачив ні його, ні дружини.
Жовтим світлом горіли свічі. Володимир тривожними очима дивився на стіни, ікони, тьмяні лики святих. Чути було, як за стінами терема віє вітер.
3
А ще за кілька днів уночі з лівого берега Дніпра примчав з дружиною тисяцький переяславський Кучма, що одразу ж побував у воєводи Вовчого Хвоста.
Уранці воєвода з тисяцьким прийшли до князя Володимира.
— Страшні вісті, княже! Понад Пслом і Сулою з'явились печеніги.. Разом з ними йдуть орди, яких у нашому полі не бувало, там земля здригається під копитами коней...
Коли б це трапилось раніше, а так уже бувало, князь Володимир не вагався б, не витрачав і години, велів дружині сідлати коней, сам під знаменом повів би рать супроти печенігів, розбив, розметав, розкидав їх у широкому полі.
Зараз це був уже не той князь Володимир: сумніви, вагання, одчай непокоїли його, він не хотів згодитись, але невблаганний страх вповз, як змій, у його душу.
Він боявся найперше Гори — його оточували не ті бояри й воєводи, на яких він покладався раніше. Вони вимагали від нього того, чого він не міг дати, вони хочуть владувати над усією землею, чого Володимир не міг допустити.
(Продовження на наступній сторінці)