У цей час до города Києва привозили звичайно по уставу дань — від Мстислава з далекої Тмутаракані, від Святослава з Вручого, Всеволода, що сидів у червенських городах, від Судислава з Пскова, а з Новгорода від Ярослава.
Але нині з княжою данню було недобре — гривні прислали до Києва тільки Святослав, Всеволод і Судислав, Мстислав щось забарився, гінці його не з'являлись у Києві, Муром і Ростов, не прийнявши Бориса й Гліба, мовчали, город Туров також сидів без князя.
Найгірше ж було з Новгородом. Княжі тіуни й ємці, що їздили туди приймати дань, повернулись на порожніх лодіях з недобрими вістями, жадали говорити тільки з князем.
Тіунів завели до Людяної палати. Незабаром туди увійшов і князь. У нього був хворобливий вигляд, цілий тиждень до цього він лежав, скаржачись на біль у серці, тільки через те, що тіуни бажали розповісти про свою подорож князеві, він підвівся, спираючись на посох, зайшов до палати...
— Що ж скажете? — запитав він у тіунів, які зустріли його низькими поклонами.
Вони мовчали.
— Чого мовчите? — дратуючись, уже голосніше сказав князь.
— Не сміємо й говорити, — відповів тіун княжого двору Горен. — Невеселі вісті привезли ми, княже...
— Що? Може, свіони?
— Ні, княже, гірше; князь Ярослав велів нам переказати тобі, що віднині Новгород не платитиме дані...
— Це сказав князь Ярослав, мій син?
— Так, княже, Ярослав, твій син...
Це був, либонь, найважчий удар, що впав на князя Володимира. За короткими й скупими словами тіунів про дань він відчув більше, страшніше, ніж вони сказали.
Далекий Новгород! Там пройшла вся юність князя Володимира, там він жив в одну душу з боярами, воєводами, могутнім новгородським вічем...
Рідний Новгород! Ти поїв і кормив сина Святослава Володимира і через нього утверждав єдність з городом Києвом, а відтак і всією Руссю...
Новгород, Новгород, ти піднявся, вдарив у дзвін, коли туди прийшла вість про зраду князя Ярополка, став під знамено Володимира, щоб іти на Київ, боронити Русь, а за тобою пішли всі полунощні землі.
Що з тобою сталось, Новгороде, коли ти у важкий, може, найважчий для Русі час зрікся города Києва, не хочеш давати йому дань, не хочеш говорити з твоїм годованцем — Володимиром-князем?
Ні, не Новгород, це сколихнулась Русь, людіє її — князь Володимир зібрав Русь, але викохав, виростив сили, що розривають її на шмаття...
По довгому мовчанні він сказав:
— Требіте путі й мостіть мости... Іду на Ярослава, сина свого...
Але що сталось з князем? Промовивши ці слова, він пополотнів, здригнувся, схопився обома руками за груди, з уст його вирвався крик і хрип, бояри, що стояли поруч, ледве встигли підхопити його тіло...
— Князь умре! — залунали в палаті крики. — О горе, горе руським людям! Князь умре!
6
Князь Володимир не помер. Кілька ночей і днів тіло його боролося між життям і смертю, він лежав непорушно від страхітливого болю в серці, в нього кам'яніли, хололи руки, ноги, часом князь втрачав пам'ять, проте життя на цей раз перемогло — в тілі князя були ще сили, могутнє серце витримало страшний удар. Через тиждень він сів, ще за тиждень встав, зробив кілька кроків, а там пройшов теремом...
І було ще одно, що змушувало його боротись за життя, перемагати хворобу, — князь Володимир дуже хотів жити, він розумів, що не може у цей вирішальний час піти з життя, хотів докінчити справи, які почав... Жити, боротись, перемогти й жити!
Він залишив Гору й оселився у теремі своєму в Берестовому...
Що вело його в цей терем, який стояв далеко за городом, на високій кручі над Дніпром, серед лісів, нетрів, пущі?
Важко розгадати людську душу, дуже важко сказати, чому князь Володимир у цей напружений і вирішальний час тікає від світу, оселяється в Берестовому. Може, він не хотів бачити суєтної, зрадливої, підступної Гори, може, не міг і боявся жити в теремі, де зазнав так багато горя, кривди, образ, де на каміннях в сінях запеклася навіки кров Ярополка, може, тут під охороною дружини хотів сховатись від Святополка, може, нарешті, його — хворого й немічного — вабили тиша, спокій Берестового?..
Дивує ще одно. В тихі палати берестовецького терема Володимир велить перенести бойові доспіхи князів колишніх, які прийняли з Золотої палати і які лежали багато літ в клітях княжих, меч же і щит отця свого Святослава цілує й сам чіпляє на стіні спочивальні в Берестовому.
Він не здавався, він ще боровся — від Берестового до города й назад мчали й мчали гінці, сюди вдень і вночі їхали бояри й воєводи — князь Володимир стежив, як збирається воїнство для раті з Ярославом, він знав, де їде в полі князь Борис, і, оскільки часу проминуло багато, а печенігів у полі не було, велить Борисові повертатись до Києва, нетерпляче жде його.
Мабуть, князь трудився навіть надто багато — на початку місяця червена він упав, спускаючись з верха терема, і два дні лежав без пам'яті, після того підвівся, але щось трапилось у нього з лівою рукою — стала неслухняна, в'яла, ніби мертва, кожного вечора у нього починало нестямно колотитись серце, судомило ноги...
Була задушлива грозова ніч напередодні 15 червена літа 1015-го. Увесь день перед тим неймовірно пекло, тиша велія стояла й безвітря, нічим було дихати.
Увечері над Києвими горами почала збиратись біляста хмара, вона висіла в небі й сяяла, як золота корона, коли ж сонце сховалось за Щекавицею, потемніла й почала швидко розтікатись над горами, долиною, Дніпром.
Але однаково скрізь було задушливо, тиша стала навісною, викреши, здавалося, кременем іскру — враз спалахне все навкруг... І люди справді боялись запалювати вогні — в таку сушу пожежа спопелить усе дерев'яне місто, — скоро Гора, передграддя, Подол поринули в темряву.
Проте якщо люди на землі вміли стерегти вогонь, то, либонь, у небі між важкими хмарами народилась іскра, і над Києвом уже пізньої години несподівано вдарила гроза — блискавиці раз за разом били в землю, хмари, ніби сполошені вівці, перли одна на другу, від чого зчинявся великий шум і тріск, — тільки ж з хмар не зірвалася ні одна краплина, суша була така ж, як удень, однаково нічим було дихати.
На ложі в бере стовецькому теремі лежав і чув цю грозу князь Володимир. У просторій його світлиці горіли кволо й безбарвне дві свічі, в темряві було видно тільки стіл і стільці біля нього, широке ложе.
Коли ж за вікнами спалахувала блискавиця і яскраве зеленкувате сяйво наповнювало світлицю, на стіні вимальовувались меч і щит Святослава, в кутку — суворий образ Христа, вихоплювалось із темряви обличчя князя Володимира — його тривожні, неспокійні очі, зернини поту на чолі, пересохлі уста і стиснуті в кулаки пальці рук, що лежали на ковдрі.
Князь Володимир дуже страждав — у грудях раз за разом, як буря в небі, починало колотитись і нестямно боліло серце, коли ж несамовиті його удари затихали, князеві здавалось, що надходить його остання хвилина.
Та найбільше мучилась душа князя — відчуваючи, що на нього насуває, а от, може, й змете з землі ще одна, і вже остання хвиля, він уперто думав, намагався пригадати, що ж, що ще може й неодмінно мусить зробити...
— Воєвода Вовчий Хвіст тут? — запитав він у дворян, що тихо то входили, то виходили з палати.
— Тут, княже...
— Нехай іде сюди!
Воєвода Вовчий Хвіст був, либонь, десь близько, бо одразу ж став біля ложа князя, схилив голову.
— Я тут, княже. Ти мене кликав...
— Так, кликав... Але чого ти стоїш, сядь, воєводо, і нехай усі вийдуть...
— Тут нікого немає.
— То й добре... Слухай, воєводо...
Вовчий Хвіст ще нижче схилився до князя.
— Воєводо, — сказав Володимир, — ти був моїм вірним слугою все життя, і днесь покладаюсь на тя...
— Мій княже! — тільки й промовив Вовчий Хвіст.
— Пам'ятаєш, — замислився князь Володимир, — як ходили ми на радимичів і стояли над Піщанню. Тоді я послав тебе перед собою, і побігли вони, а я сказав: радимичі від вовчого хвоста бігають...
Воєвода тихо засміявся.
— Ти послав мене перед собою, але преже мене йшла слава Володимира-князя. Сам переміг...
— А хіба тільки радимичі, — трохи заспокоївся і став рівніше дихати князь Володимир. — Пригадуєш, як ходили ми на в'ятичів, чорних булгар?
— Велика твоя слава, княже Володимире, у важку годину ти зібрав і устрояв Русь...
— Велика слава й твоя, — сказав на це Володимир, — тому й нині, в многотрудну годину, покладаюсь на тя...
— Говори, княже, а я все зроблю по твоєму слову.
— Бачиш мене немощного, воєводо, і не відаю вже я, дасть мені бог ще пожити чи покличе до себе. Тому й турбуюся про Русь, доки живу, твердо стоїть Київський стіл, не стане мене — чую ворожнечу між землями й синами... Скажу правду тобі, воєводо: не на всіх синів покладаюсь, є між ними тільки один, що врятує честь і славу Київського столу, заратує Русь...
— Про кого мовиш, княже?
— Про сина Бориса... Він буде першим по мені... Чуєш, воєводо?!
— Чую, княже, і реку — справедливо розсудив, — Борис — то є князь над князями. Але ж ти давно велів послати гінців до нього, і я виконав твій загад — князь Борис не днесь-заутра буде в Києві...
(Продовження на наступній сторінці)