Князь Ярослав нарешті одвернувся від вікна й пильно подивився на воєводу Добриню. Той аж здригнувся — на нього дивилось обличчя молодого Володимира — те ж чоло, ніс, рот, і, що найбільше вразило його, князь новгородський Ярослав дивився на Добриню очима його сестри Малуші.
— Я багато чув про тебе, воєводо Добрине! — сказав Ярослав. — Знаю, багато ти й зробив для земель полунощних.
— Вір мені, княже, — ніяковіючи й плутаючи слова, продовжив Добриня, — ревно допомагатиму й тобі, буду першим подругом, слугою.
Ярослав сів у крісло й опустив очі.
— Слухай, Добрине, — сухо промовив він. — Мені ще в Києві багато повідали про тебе, знаю, ти був вірним слугою в князів. Але мені слуги-воєводи не потрібні, вони мусять робити свої справи, мені служитимуть дворяни. Я ж служитиму разом з усіма мужами моїми людям полунощних земель...
Це були образливі для Добрині слова, князь Ярослав відкидав його дружбу й службу, він — юний хромець і його онук — змовився, може, в дорозі з слами-боярами, може, а це ще гірше, щось дізнався про нього в отця — Володимира.
— То коли велиш мені приходити? — тільки й знайшовся Добриня.
— Нині на світанні я велів зібратись у Великій палаті всім боярам, мужам, воєводам... Приходь і ти.
— Але вже скоро й світанок... Коли ж ти спатимеш, княже?
— У цьому городі, — зухвало відповів Ярослав, — я вже не хочу спати.
8
На голову князя Володимира падають і падають удари: смерть сина Ізяслава в Полотську, зрада Святопрлка в Турові, втрата людини, яку він любив і яка любила його над усе в світі...
Володимир тримається й зносить ці удари, намагаючись вдержати скіпетр василевса; дбаючи про спокій і лад у землях, він бере Туров під свою руку, в Полотськ посилає сина Брячеслава, в Ростово-Суждадьську землю, де сидів раніше Ярослав, — старшого сина від цариці Анни Бориса, у Муром — сина Гліба, разом з ним по згоді з єпископом Анастасом посилає єпископів Феодора і Іларіона...
Але коли сколихнеться одна хвиля, важко стримати все море — до Полотська далеко, ходять чуткиу там неспокійно в землях, Туров зовсім близько від Києва, а й у цьому городі, як і по всій Туровській землі, спалахують пожежі, іде татьба, розбой, якісь таємничі загони скрадаються там у лісах і нетрях.
Найгірше ж у Ростові й Муромі... Що сталось з Ростово-Суждальською землею, яка справно платила дань, коли там сидів Ярослав, посилала військо, корилась Києву? Коли туди доїжджає князь Борис, земля відмовляється його прийняти, не приймають там і єпископа Феодора, що їхав з князем.
За Ростовом іде Муром — муромчани не допустили князя Гліба на свою землю, над єпископом Іларіоном посміялись, одрізали йому бороду, князь і єпископ врятувалися від смерті, втекли до города Чернігова, послали гінців до Володимира, запитують, що робити.
Що робити? Легко синам запитувати, важко відповісти отцю-князеві. Починається осінь, шляхи в полі несходимі, куди не поглянь — розпуть...
Проте страшна не розпуть у полі, князь Володимир запитує сам себе й не знає, що робити, він ішов — і раптом став, дивиться й дивується, що ж содіяв?..
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Навесні, коли вишні в садах Дніпра всипало, мов снігом, цвітом, у місяці травені померла цариця Анна.
Вона хворіла довго, мабуть, з того часу, коли приїхала з Константинополя, тільки хвор її спочатку не виявлялась; надто худорлява, думали всі, цариця, дуже тендітна...
У останні роки Анна схудла, почала кашляти, зиму лежала в гарячці, коли ж на Дніпрі скресла крига, відчула себе зовсім недобре.
До неї кликали кращих лічців Києва й інших, далеких, городів, але всі вони, бачачи висхле тіло цариці, чуючи її страхітливий кашель, смутно похитували головами. "Сушениця* (*Сушениця — сухоти.), — говорили, — одна надія на бога". Свящвники ж, яких кликали на поміч, молились і також веліли уповати на бога.
Бог не допоміг — цариці Анни не стало. Серед Десятинної церкви на невисокому помості стояла зроблена кращими дереводілами й обкована сріблом труна. Навкруг неї, в усіх притворах, під склепінням і в олтарі, лили яскраве проміння безліч свічок, світильники, панікадила; скрізь стояли пахучі весняні квіти. Над труною гучними голосами безперервно читали священні книги диякони, на хорах час від часу лунали тужні молитви. Священики правили погребальну службу, на горному місці сидів єпископ Анастас.
Десятинну церкву так забили люди, що ніде було протовпитись, — вони стояли один у один внизу, в усіх притворах, сінях, ще багато їх так забили верх церкви, що дехто навіть побоювався — а чи не заваляться стіни.
Стояли, звичайно, не абияк, а з добором, хто був ближчий до живих князів, тому легше було доступитись і до мертвої цариці — біля самої труни стояв князь Володимир з сином Борисом, обабіч і одразу ж за ними — мужі ліпші й нарочиті, воєводи, бояри, князі земель, що перебували у Києві, сли, гості.
Багато було слів, гостей і всіляких людей ромейських, вони за життя не відходили від цариці. Тут, у церкві, в темних платнах, чорні, хижоокі, вони, як круки, стерегли свою царицю, а водночас пильнували руських людей.
Князь Володимир, ставши біля труни, довго дивився на тіло тієї, що називалась його жоною, царицею Русі. Вона лежала худа, висхла, серед рожевих, жовтих, бузкових квітів, окреслювалось тільки надзвичайно бліде, спотворене тінями смерті обличчя.
"Що робить смерть?! — подумав князь. — Невже це цариця Анна?"
Потім він обвів поглядом церкву. Блрзько біля нього нерухомо стояв Борис, навкруг — у блискучих, золотом і сріблом шитих ризах, — священнослужителі, далі — мужі, воєводи, бояри, а вже за ними — огнищани, тіуни, ябетники, мечники, жони.
І чомусь князеві Володимирові стало страшно, йому здавалося, що він бачить страхітливий сон... Немає цариці Анни, але лишилось те, що прийшло з нею. Ніколи не буде Володимир таким, як був колись, ніколи не буде такою, як у минулі часи, Русь...
Тепер біля князя Володимира не було нікого з рідних чи близьких, з ким він міг би поділитись радостями й печалями, порадитись, перекинутись принаймні щирим словом.
І, як це й мусило статись, єпископ Анастас виявився єдиною людиною, що розуміла горе, муки, розпач князя Володимира, він, треба сказати правду, денно й нощно був тепер біля нього, чулий, щирий, близький.
Вони говорили про справи, о, як багато було цих справ у князя Володимира, що починав відчувати старість, а відтак і хвороби, болячки, — у ці літа кожна людина бачить далеко, хоче зробити багато, але може так мало, часом і невдало, через що ще дужче відчуває немощну свою руку, зазнає поразки й кривди, проте не хоче, не може здатись.
Єпископ Анастас говорив з князем Володимиром про Русь, він бачив багато непорядків у городах і землях, через що радив князеві менше брати на свої плечі, більше ж доручати іншим.
Так, Анастас багато говорив про священнослужителів, вважав, що вони повинні допомогти Володимиру і його синам-князям, щоб князі управляли, а священики служили їм і судили людей.
Нарікав єпископ і на те, що багато священиків не живуть, як треба, не мають домів і земель, надіються на те, що хтось їм щось дасть.
— Ти, княже Володимире, добре зробив, — говорив єпископ, — що віддав мені, сиріч церкві Богородиці, десяту частину своїх добр, сам бачиш — не собі беру, все кладу на церкву... Чому ж ти, княже, так не печешся про інших єпископів і священиків, іже сидять у землях?.. Зроби устав церковний — дай скрізь десятину церкві, а на священство поклади суд.
— Не можу брати десятини на церкву з усіх земель, там суть свої князі... — відповів князь. — І суд князі мусять чинити самі в землях, на те їх і послав.
Ні, в цей час, відчуваючи навіть хвороби й болячки свого тіла, князь Володимир все ж не хоче поступатись церкві, думає керувати землями сам...
Проте церква робить своє, єпископ Анастас не відходив від князя.
— Я хотів тобі сказати, княже, що минулої ночі священики нашої церкви бачили над могилою княгині Ольги знаїменіе...
— Яке знаменіє, єпископе?
— Коли священики вийшли з церкви, було дуже темно, а над могилою світилось дивне сяйво...
— То, либонь, ішов хтось із світильником, — спокійно сказав князь.
— Ой, ні, княже... Вони кинулись одразу до могили, аж там нікого не було... пустота, ніч.
— А сяйво?
— Сяйво піднялось, полинуло до неба...
Князь Володимир нічого не сказав — йому треба було йти до Золотої палати говорити з боярами. На цьому розмова з єпископом про сяйво над могилою княгині Ольги й закінчилась.
Але через кілька днів єпископ знову завів мову про могилу Ольги, розповів, що священики знову там бачили сяйво й чули голоси в небі.
Був вечір. На столі горіла свіча. Князь Володимир дивився на єпископа широко розплющеними очима, в яких була тривога, а може, й страх.
— Скажи, єпископе, що ж це? Анастас витримав його погляд, відповів:
— У Візантії й інших землях суть множество святих... Якщо хтось благочесний помер, а над могилою його буваютзь знаменія і чудеса — то бог вказує ще одного святого. На Афоні-горі, де я навчався й приймав постриг, мощі* (*Мощі — кості (др. руськ.).) всіх ченців через три роки після смерті викопують, кладуть у комітирій* (*Комітирій — сховище (гр.).) і дивляться да по времені, аще кого добродітельного бог восхоще прославити, явить на них чудеса.
(Продовження на наступній сторінці)