А він? Князь Володимир неминуче мусив себе запитати про це в годину, коли був один на один з першою своєю жоною, розлучаючись навіки з тим, чого нізащо й ніколи тепер уже не міг повернути... Він — князь Володимир — чи любив її?
І не відповідь на питання, а невимовна гіркота втрати, безмежний жаль за тим найкоштовнішим, що він мав колись, але втратив, туга за молодістю, мрією, любов'ю і щастям обгорнули душу й стиснули серце князя Володимира...
Не нині, не в останні роки, а все життя князеві Володимиру важко було жити, проте в самоті своїй, трудах, борні, не признаючись навіть собі самому, знав, розумів, відчував, що близько є людина, до якої він може піти, в усьому признатись і одержати прощення, любов і підтримку, — цією людиною була жона Рогніда.
А тепер її немає — вже нікому йому розповісти про свою скорботу, розпач, тугу, вже ніколи він не зможе звернутись до неї, не почує довіку її голосу...
Не володіючи собою, у відчаї й безнадії він схилив коліна перед тілом княгині, припав головою до холодного каменю підлоги, і сльози покотились з його очей, — у притворі Десятинної церкви великий князь Русі імператор Володимир плакав над попелом і тліном великої, але навіки втраченої ним любові.
Коли князь підвівся з колін, до нього підійшли єпископ Анастас і священики.
— Я попрощався й навіки примирився з княгинею Рогнідою, — коротко сказав князь. — А тепер підемо...
Під високим склепінням церкви залунали кроки. Черниці вийшли з темряви, стали на коліна, одна з них — з низьким, дуже сумним, але водночас спокійним голосом — почала:
— "Плачу і ридаю, єгда помишляю смерть..." Одійшовши далеко від корсти, князь Володимир обернувся й ще мить бачив у сяйві свічок голову Рогніди...
Надворі вже розходився дощ. Низько над головою, огортаючи бані церкви, летіли хмари. Земля була вогка, мокра, скрізь у темряві дзюркотіли потоки, чоботи грузли в непролазному багні.
Витягаючи з трудом ноги, князь Володимир і єпископ Анастас поволі крокували до Гори — пітьма снувалась навкруг них, на тлі сірого неба чорніли стіни, дахи теремів, дерева.
Раптом князь зупинився: на пагорку перед ними вималювались дві постаті — високого стрункого юнака у гостроверхій княжій шапці, набагато нижчої від нього жони чи дівчини, що стояла поруч, тримаючи юнака за руку.
Володимир пізнав їх — це були син його Ярослав і дочка Предслава. Доля не милує Ярослава, він прибув з далекої Ростово-СуждальськоЇ землі, щоб говорити з батьком, а потрапив на похорон матері. Втім, може, це справедливий перст долі — Рогніда палко любила Ярослава, він так любив її!..
От вони і йдуть потай, уночі до Десятинної церкви, щоб попрощатись з тілом матері, почули кроки, зупинились.
Князь Володимир хотів, нестямно хотів кинутись до них, обняти живих дітей мертвої Рогніди, поцілувати, — тоді б йому стало легше, спокійніше, він не був би таким самотнім у цьому нічному тьмяному світі...
Але він яе міг піти до них — дві постаті, що скрадались пізньої години до Десятинної церкви, як німий докір, як жорстокий осуд того, що вже сталось і того повернути було несила, стояли на пагорку, син і дочка без слів, у невимовному горі здалеку дивились на отця свого.
І він схопив, вп'явся в руку єпископа Анастаса, завернув з стежки, пішов, тягнучи його за собою, мимо дітей, зупинився тільки на Горі, коли Десятинна церква, дві темні постаті на пагорбі залишились позаду, зникли в імлі.
— Яка ж крута ця гора! — промовив князь Володимир. Тієї ночі він не лягав спати — до самого ранку горіла свіча в палаті. Володимир, смутний, збентежений, слухаючи, як нестямно колотиться серце в його грудях, то сидів у кріслі перед столом, то вставав і важкими кроками ходив у палаті, близьких переходах. Скільки і яких важких дум передумав він за ніч! Ось тут, у палаті за столом, у цьому кріслі сиділа Рогніда — лляне волосся, ясні очі, тихий співучий голос: "Муже мій, Володимире, а я ж тебе все жду та й жду..." Ось
переходи, двері ліворуч, колись він переступав їх
поріг. Місячна ніч, у кутку кімнати стоїть Юлія, вона
йде вперед, кладе руки на його плечі: "Княже
Володимире, ти прийшов до мене?.." Хтось кличе
князя:
— Цариці Анні тяжко, вона хоче бачити тебе. Він
заходить до спочивальні Анни — там горить свіча, біля
ложа стоять дві дворянки, в жовтому промінні
Володимир бачить обличчя Анни, що пашить від жару,
перелякані очі.
— Я дуже застудилась, василевсе, тіло моє горить,
груди розриває кашель...
— Ти одужаєш, швидко одужаєш, царице!
Дворянки дають Анні тепле питво, вона заплющує
очі, от, либонь, і спить.
Темні переходи, розчинене вікно, десь недалеко в
темряві, в гущавині дерев кричить птах: "Пу-у-гу! Пу-у-
гу!"
"Віщий птах! Чого кричиш? На чию голову
накликаєш біду?" — думає, притулившись головою до
лутки вікна, князь Володимир.
Рогніді віддали погребальну почесть у Десятинній
церкві як княгині, за довгий день множество людей
київських пройшли й схилили голови перед корстою з
її тілом; поховали ж Рогніду по черничому обряду:
вночі, у закритій корсті, в Предславині, як вона й
заповідала.
На похороні було мало людей — десяток черниць,
предславинські дворяни, що несли труну, священик.
Ще були на похороні дочка Рогніди Предслава й
син Ярослав, одягнуті в темні платна, з покривалами
на лицях, вони йшли позад усіх — ніхто їх не пізнав.
Вершник — нікому не відомий вершник примчав у
цю пізню годину ночі від Гори до Предславинського
лісу, зупинився під деревами, бачив вогники, що
повільно пливли в долині, й тіні за ними, — вершнику,
вершнику в княжому корзні, що привело тебе вночі до
Предславина?
Невеликий горбок над Либеддю — от і все, що
залишилось на пам'ять про Рогніду. Промине небагато
літ — і дощі, вітри змиють, зрівняють з землею цей
горбок.
7
Саме в цей час до Києва з смутною звісткою
прибули сли з Новгорода: там від невідомої хворі
помер князь Вишеслав, по заповіту труну з його тілом
везли до Києва, новгородці ж просили собі нового
князя.
Звістка ця дуже опечалила князя Володимира —
молоді, юнацькі літа він провів у Новгороді, новгородці
його вспоїли й вскормили, сидячи там на столі, він
знав, як багато важить для всієї Русі земля
Новгородська, а, крім того, Вишеслав був його
улюбленим сином, мудро стеріг північні україни Русі,
смерть його — велика втрата для Київського столу.
В ближчі ж дні князь Володимир покликав до
Золотої палати, куди прийшли сли новгородські,
воєвод і бояр, мужів ліпших і нарочитих, повів їм, що
сталось у Новгороді, сказав, що полунощні землі
просять собі князя.
— Кого пошлемо князем туди? — запитав
Володимир.
— Говори сам, княже, — залунали звідусіль голоси. —
Многих синів маєш, сам скажи, хто з них достойний
сісти на столі в Новгороді.
— Я думав про це, — відповів князь, — бо сам був
князем земель полунощних. Великий Новгород
стереже україни Русі, хочу дати туди доброго князя,
волю послати сина Ярослава. Чи згодні його прийняти,
сли новгородські?
— Згодні! — однодушне відповіли сли. — За
Ярослава дякуємо, будемо йому вірно служити.
— А ти, сину, — звернувся князь Володимир до
Ярослава, що стояв біля княжого столу, — чи згоден?
Блідий, без кровинки в обличчі, Ярослав якусь
хвилину мовчав, потім промовив:
— Воля твоя, отче!
— Так і буде, — закінчив Володимир.
І княжич Ярослав, що віднині ставав
новгородським князем, виступив уперед, обняв й
поцілувався з слами новгородськими, подякував їм за
честь і довір'я.
Князь Володимир говорив правду й, посилаючи
Ярослава в землі полунощні, добра хотів Новгороду, а
сину — слави.
Більше того, знаючи, як уболіває Ярослав за
матір'ю Рогнідою і відчуваючи перед нею й ним свою
провину, він хотів якось її спокутувати, — Рогніди немає, вона пішла з життя, може ж, доля замирить його хоч з сином, — адже Київ і Новгород — це городи-брати, два кінці Русі, Київ — це ворота на південь, Новгород стоїть на сторожі земель зі сходу, заходу й полунощі.
Усього цього він не міг, звичайно, сказати синові при мужах Гори й слах новгородських, через що покликав його до себе.
Ярослав зайшов до палати батька твердою ходою, так ніби він і не був хромцем, став недалеко від порога, й Володимир несамохіть замилувався своїм сином.
Молодий, міцний, широкий у плечах, з довгим темним волоссям, засмаглим обличчям, орлиним носом, — він дуже нагадував свого батька.
Було в ньому ще й інше — голосом, виразом обличчя він нагадував матір — її не було на світі, але вона жила в ньому; зараз батько й син починали розмову, незримо ж душа Рогніди витала тут, у палаті, над ними.
— Я покликав тебе, сину, щоб порадитись перед далекою дорогою і попрощатись... може, й навіки, — почав Володимир.
(Продовження на наступній сторінці)