Княгиня Ольга увiйшла до стравницi з iнших дверей i зупинилась на порозi. Була вона одягнута, як належало, — у бiлiй сукнi тонкого шовку з срiбними пальметами по всiй тканинi, облямованiй широкою темною каймою; поверх сукнi плечi її облягало червоне, заткане золотом корзно* (*Корзно — мантiя, накидка.); темне волосся, зачесане на продiл, прикривала шовкова бiла пов'язка, кiнцi якої спускалися на груди, єдиний знак великокняжого роду — золота гривна* (*Гривна — золотий обруч.) — поблискував на шиї, а на ногах у неї були червонi хзовi* (*Хоз (хзовий) — сап'янова шкiра.) — чобiтки.
Княгиня була не молода вже жiнка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чiтко окресленим носом, тугими устами, проте блiдiсть, кiлька глибоких зморщок на чолi, великi запаленi очi, що проймали, здавалося, людину наскрiзь, свiдчили про її неспокiй, тривогу, може, довгi безсоннi ночi.
Тiльки княгиня увiйшла, сини, воєводи й бояри низько їй вклонились.
— Здрава будь, княгине! — мовили вони. Княгиня вiдповiла на їх привiтання, ступила вперед i зупинилась бiля столу.
Тодi до стравницi зайшла лiтня, трохи зiгнута жiнка з сивим волоссям — ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгинi, вклонилась їй i поцiлувала руку.
— Дозволь, княгине, подавати страви!
— Починай, Ярино! — вiдповiла княгиня. Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стiл горнцi, в яких парувало смажене м'ясо, казанок, у якому булькотiла юшка, велику миску з сочивом. У свiтлицi запахло лавром, чябром, перцем.
Але княгиня не робила знака сiдали до столу. Вона обернулась до воєводи Свенелда, кивнула йому головою, i той узяв на столi одну з порожнiх дерев'яних мисок, поклав на неї потроху вiд кожної страви, якi були на столi, — хлiба, м'яса, риби, сочива, — потiм ступив до печi в кутку i поклав з миски на вогонь вранiшню жертву. Вогонь пригас, над жаром пiднявся i клубком покотився по стравницi димок, але одразу ж вогнянi язики, неначе жадiбнi гнучкi пальцi, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготiло полум'я.
Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання.
На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд неї син Святослав, по лiву — Улiб, а ще далi воєводи, бояри.
Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своїх синiв. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, вiн здається старшим вiд своїх лiт. Русявого, з довгим i цупким волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало до шиї, з сiрими очима, що iнодi, правда, можуть раптом невiдомо чому i потемнiти, з сухим, iз невеликою горбинкою носом i жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Iнодi ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька мiг сказати рiзке слово, вихопитись iз власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на своє.
Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум'янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям i такими ж темними рiвними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгинi був слухняний, запобiгливий, тихий, i коли б не хлоп'ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину.
Вона любила обох синiв, але серце її чомусь бiльше лежало до молодшого сина Улiба. Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але справдi, мабуть, тому, що старший, Святослав, i схожий був на батька — чоловiка княгинi Ольги — Iгоря, i вдачею нагадував його, менший же син Улiб нагадував її саму, княгиню. А хiба може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?!
Їли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином.
I тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi, i що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще бiльше ключницю Ярину.
Коли Ярина пiдiймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгинi, а потiм княжичам, воєводам i боярам, рука її здригнулась, на чолi рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, пiдняла корчажець ще вище, пiднесла його до келиха княгинi й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.
— Що ти наробила? — сплеснула руками княгиня.
— Матiнко княгине! — крикнула Ярина. — Це ж я... я не бачила, матiнко княгине.
Вона залишила свiй корчажець i пiдвела голову. У цю хвилину на стару жiнку, сиве волосся якої вибилось з-пiд чорної хустки, а очi закипiли слiзьми, страшно було дивитись.
— Матiнко княгине! — благала вона. — Прости мене, свою робу. Вiк працюю... цього не бувало... Стара я вже стала, немiчна! — бiдкалась ключниця, намагаючись пiймати руку княгинi.
У княгинi на перенiссi гнiвно звелися брови, очi її блищали недобрим вогнем, проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очi.
— Вино проливається на щастя... А тобi чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже тремтить рука...
Терем київських князiв збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через високий ганок входили просто з двору, мав сiни — великий покой, у який через двоє вузьких загратованих вiкон iз вкованими в них скельцями лилось кволе свiтло. В сiнях стояли день i нiч княжi гриднi, сюди раннього ранку приходили тiуни, бояри, воєводи, мужi нарочитi.
Вiд сiней праворуч i лiворуч тяглися довгi вузькi переходи. Лiворуч — перехiд до княжої стравницi, праворуч — ще один перехiд, обабiч якого видно було дверi багатьох свiтлиць: в однiй ждали своєї черги й дрiмали вночi гриднi, ще в однiй жив ларник* (*Ларник — княжий писепь i охоронник печатi.) Перенiг, що берiг харатiї князiв i їхнi печатi, в самому куточку тулився християнський священик Григорiй, якого княгиня тримала бiля себе на Горi.
Це був добрячий поверх, будували його стiни в давнi часи, i нiби перший камiнь в них поклав сам Кий. Пiзнiшi ж князi добудовували його й поширювали. Але все тут було, як i колись: у сiнях i переходах стояли важкi свiтильники, пiд стелею висiли свiчада, камiнь пiдлоги витертий був до блиску тисячами нiг, тут пахло землею й цвiллю, звуки крокiв лунали глухо, невиразно.
Зовсiм iнший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всi називали верхом. Туди вели широкi сходи, в кiнцi яких була Людна палата, де звичайно збирались тi, що ждали виходу княгинi або ж готувались увiйти в Золоту палату. Тут iнодi, сидячи в крiслi пiд вiкном, чинила суд i правду княгиня.
З другого ж боку вiд сходiв починався самий верх. Тут була Золота палата, покої князiв. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата. Була вона, як на тi часи, досить велика — крокiв тридцять завдовжки, десять — п'ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькi, але високi вiкна, в олов'янi рами яких встановлено було склянi круглi шибки, сюди вливалось багато свiтла, все в палатi сяяло й блищало: срiбнi свiтильники попiд стiнами, свiчада пiд стелею, високий помiст в кiнцi палати, де стояло велике, викладене золотом крiсло, два золотi перехрещенi списи над ним — знамена княжi, i ще два такi ж, але меншi крiсла без списiв обабiч.
Проте не все сяяло в цiй палатi. Попiд її стiнами стояли важкi, темнi дубовi лави, а над ними на стiнах ряд у ряд тьмяно поблискували поїденi прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи.
Тому, хто нiколи не був у цiй палатi, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попiд стiнами якiсь велетнi, богатирi. Та нi, на лавах звичайно, коли входив князь, сидiли воєводи й бояри, зброя ж на стiнах належала покiйним київським князям. Тут висiла зброя й обладунок перших київських воєвод — залiзний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит i топiр i такi ж шоломи й топори воєвод-князiв Щека й Хорива. З-помiж iншого видiлялися шолом i броня князя Олега. По них кожний мiг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо i шолом, i броня-меч, i щит князя Олега блищали золотом i срiблом, всипанi були дорогоцiнним камiнням. Недалеко вiд цiєї зброї висiли шолом i меч князя Iгоря, його броня й щит у кiлькох мiсцях погнутi були мечем.
I тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечiрнi години, коли променi сонця мiнливо грали на стiнах, здавалося, що за цими шоломами крiзь щiлини заборол свiтяться очi людей, що бронi цi ще теплi вiд людських сердець.
У палатi було кiлька дверей — праворуч i лiворуч, що вели до свiтлиць княгинi й княжичiв, i в стiнi за помостом — до спочивальнi княгинi та її покоїв. За ними, хоч не всi це знали, знаходились ще однi — чорнi сходи, якими можна було пройти до стравницi, вийти в двiр, спуститись у сiни. Але цими сходами ходили тiльки княгиня та її сини.
Княгиня Ольга не сказала Яринi правди. Пляма вiд червоного вина на скатертинi в стравницi дуже збентежила її — то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога. Якщо так починається день, слiд ждати лиха й надалi.
Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравницi, воєвода Свенелд, що нечутно ступав трохи позаду неї з лiвої руки, встиг сказати:
— Недобрi вiстi з поля, княгине!
— А що?
— Печенiги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого зла.
— Куди ж дивилася сторожа поля?
— Князь Оскол тут, сам скаже. Княгиня Ольга уповiльнила кроки; з сiней долiтав шум людей, що ждали там княгиню.
(Продовження на наступній сторінці)