— Це ж лiсу скiльки треба. Навозити й пустити за вiтром? I вже давно нiкого не спалюють, всiх просто в землю.
— Так вiн же не всi, а старiйшина...
— Ет, старiйшина! — махнув рукою Бразд. — У землю...
Набагато уважнiше вислухав Микулу брат Сварг — вiн i за життя нiколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.
Зараз, почувши про смерть батька Анта, вiн розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навiть заплакав.
I жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помiтно, що робила це вона не вiд серця, а по покону — нехай чує душа мертвого, що за нею тужать усi.
— А про який же скарб говорив батько? — поцiкавився Сварг, почувши про заповiт батька.
— Не вiдаю, — вiдповiв Микула.
— За городищем, над Днiпром? — Сварг довго дивився темними своїми очима на городище й могили за ним. — Але ж там живеш ти?
— Не знаю, брате, про що говорив батько.
— То я зараз i прийду, — сказав Сварг i якось гостро подивився на брата. — Може, що треба й принести? Колоду на корсту* (*Корста — труна.), цвяхи, якесь залiзо. Говори, Микуло! Все принесу, все вiддам, я ж так любив старого, i таке зараз у нас горе. Говори, Микуло!
Нi, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!
4
Усi поспiшали. Недалеко вiд хижi серед зеленої трави кiлька дереводiлiв кiнчали видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до неї вiко. Бiля ворiт двору стояли запряженi парою коней сани. Поховати тiло Анта будь-що треба було до заходу сонця, бо iнакше душа його могла заблудитись у нiчнiй iмлi.
Ховали Анта як старiйшину. На дворi вже до полудня зiбрався весь Любеч. Жiнки iшли з плачем, несли страви для тризни. Чоловiки збиралися з щитами i мечами, як велiв покон. Iз хижi чимдалi дужче долiтав одноманiтний, дуже смутний плач жiнок. Ант сидiв на помостi перед вогнищем i неначе слухав цей плач. На вiкнi стояв покорм для душi Анта — сита й хлiб.
Микула вийшов у двiр. Дереводiли вже кiнчили корсту, вони разом перенесли i поставили її на санях. Потiм Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був добрий жереб, зараз вiн стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши голову, нiби також сумував.
На дворi були Бразд i Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою — сонце схилялось все нижче й нижче.
— Почнемо! — промовив Бразд. Разом iз дереводiлами брати пiшли до причiлка хижi. Глухо вдарився об стiну топiр, вдруге удар прозвучав дзвiнкiше, трiски полетiли вiд сохи на причiлку. Трохи згодом соха переломилась, чоловiки вперлись руками, i частина стiни з трiском вивалилась просто в хижу.
Через цю дiрку в стiнi i винесли надвiр тiло Анта. Дужче заплакали, затужили жiнки, Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили вiко, меч, щит, корчагу з вином, хлiб. Потiм Мйкула винiс iз хижi й розбив на дерев'яному чурбанi двi корчаги — на цiй землi вони батьку Анту не були потрiбнi. Винiс вiн ще з хижi лико з вiвсом, щоб посипати шлях, коли рушать конi.
Ще дужче затужили, заплакали жiнки, не стрималась i Вiста — її тужний крик, залунав серед двору. Конi рушили. За саньми хтось вiв коня. Услiд жалобному походу Вiста кидала овес. Потiм Вiста повернулась до хижi — там треба було спалити солому, на якiй лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м'ясом, готуватись до тризни по покiйному.
Старiйшину поховали над Днiпром, одразу за городищем, недалеко вiд могил iнших родовичiв, Могила для Анта була викопана широка, простора. Кiлька чоловiк зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч iз старiйшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили двi корчаги з медом i вином,
Колись, i це добре пам'ятали люди, саме тодi, коли ховали Улiба й Воїка, бiля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всi про це забули. Антiв кiнь постояв якусь хвилину бiля натовпу, понюхав землю i побрiв, кощавий, немiчний, серед в'ялих трав.
Як тiльки в могилу посипались першi грудки землi, любечани, як i колись, вдарили в свої щити, у нестямi закричали жiжи, i цi шуми й крики довго лунали над кручами й Днiпром, у далеких просторах.
Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем їх грiли. А на душнику, через який iз землянки викочувалась надвiр гаряча пара вiд їжi i людей, стояв непочатий корчажець iз ситою й лежав шматок коржа — це було все, що рiд залишав для душi старого Анта.
— Сядемо, люди, до вогню, — запросив Микула.
— То й сядемо, — залунали з усiх куткiв голоси.
А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не вистачало й мiсця. Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.
Тризну почав старший син Бразд. Вiн кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усi стежили, як вогонь поглинав м'ясо, пригас у тому мiсцi, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.
Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов, куди Вiста поклала варене м'ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращi шматки.
Коли ж усi добре сп'янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:
-— Ант був сином Улiба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду...
I люди, кожен по-своєму, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали:
— Нашого полянського роду...
Один голос дуже спокiйно повiв далi:
— Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами...
Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:
— Боровся з ворогами...
Пили мед, рвали руками м'ясо, славили Анта. ...Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп'янiлий вiд меду й олу* (*Ол — пиво.). Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий.
— То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? — сказав Мйкула.
— Спати? — Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. — Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати... i, мабуть, вже ми й пiдемо, Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про все нинi. — Правда, правда, — пiдтримав його Сварг.
— То й поговоримо, брати, — згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. — Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину.
Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув їх до вогнища. Потiм усi троє сiли до вогню так, що майже торкалися головами.
— Добре... добре... — почав Бразд. — От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло.
— А про яке дiло говорити маємо? — запитав Микула й поворушив трiски, що встигли вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли.
— Та про озадок* (*Озадок — спадщина.) той, — вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких вiдбивалося полум'я й жар.
— Слухай, Бразде! — крикнув тодi Микула. — Та хiба ж можна нинi, коли ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок!
— А коли ж про це й говорити, як не нинi, — суворо процiдив Бразд, i Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. — Оже отець Ант, помираючи, роздiлив би дом свої дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду* (*Без ряду — без заповiту.) помер, то всiм дiтям озадок... Так говорив i сам батько Ант. А вже вiн знав закон i покон...
— То правду, правду мовив Бразд, — втрутився Сварг. — А чому маємо ждати? Нинi кiнчимо все.
— Але що будемо дiлити? — обвiв очима хижу Микула.
— А все, — широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в нiй, сказав Бразд. — Все подiлимо, що лишилося по батьку...
У цей час у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались в усi боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули їхню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха:
— Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати... Ех, брати, брати!..
— Зажди, — перебив його Бразд. — Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський*(*Дєтський — княжий виконавець.) iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо йому гривню кун*(*Гривня, куни — грошовi одиницi.) за в'їзд i на виїзд... А може, батько Ант залишив усе тобi? Так ти говори, розтяжаємось... Ну, говори!
— Ну, говори! — крикнув сердито вже й Сварг.
— Нi, брати! — вiдповiв їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. — Не треба нам тяжби, нiчого менi батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище наше.
— Вогнище тобi й буде, — промовив Бразд, — по закону давньому вiдомо, що якщо отень*(*Отень — батькiвський.) двiр буде без дiла, то належить меншому синовi... Ти, Микуло, менший, — твiй i двiр, i рiд, i вогнище... Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити?
(Продовження на наступній сторінці)