Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, — вiн дiє i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам батько Ант... Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, — це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.
Але Микула не мiг розповiсти цього братам.
— Дiлiть! — сказав вiн i з одчаєм махнув рукою. — Дiлiть вогонь, мене, жону...
— Навiщо нам дiлити вогонь, жону... — глузливо засмiявся Бразд. — Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному — своє...
— Дiлiть! — ще раз сказав Микула.
— А дiлити нам i небагато, — повiв Бразд. — Про двiр i хижу ми домовились — ти менший, це твоє... Але є, Микуло, лядина...*(*Лядина — поле, оброблена земля.)
Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.
— Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Києва.
— Навiщо менi вся земля? — хижо засмiявся Бразд. — Багато землi менi не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв — от про що говорю. Кому її дати?
— То, може, хай тобi i буде лядина? — допомiг Браздовi Сварг. — Менi, браття, землi не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б'ється. Бери її собi, Бразде.
Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки крикнув:
— Бери собi лядину, брате!
У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках... старий, немiчний кiнь.
— То й коня бери, — сказав Микула.
— Кiнь буде тобi, — заспокоїв його Бразд. — Кiнь при дому... А от возiв, їх два, — подiлимось, Микуло.
— Один буде тобi, Бразде, — сказав Сварг, — один Микулi, а я скую собi сам.
— Вiзьму, — згодився Бразд. — Але там у клiтях є ще й лемешi, рала. Тобi, либонь, не треба, Сварже?
— Не треба, — вiдповiв Сварг, — скую.
— Тодi навпiл, Микуло?
— Бери хоч i всi.
— Нi, — заперечив Бразд, — тiльки навпiл. I корчагами в дворi, куди колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.
— Є ще й зброя, — нагадав Микула й показав очима на старовиннi шолом, щит i меч, якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною.
Бразд байдуже махнув рукою:
— Нехай це буде тобi.
Аж тодi Сварг тихо промовив:
— А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало її лежить — криця й ллячки, ковадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi.
— Забирай усе! — крикнув Бразд.
— Бери, — згодився Микула.
I вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що, справдi, можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп'янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.
— А скажи, брате, — запитав раптом Сварг, — чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун?
Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.
— Золота, срiбла, кун? — хрипким голосом промовив Микула. — Та звiдки ж вони?
— Зажди, братеї — вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. — Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.
— Так, говорив...
— Бач, Бразде, — звернувся Сварг до старшого брата. — Я ж тобi казав.
— Бачу, Сварже, бачу, — запалився i Бразд.
— Так де ж цей скарб? — заревiв Сварг. Микула схопився на ноги. Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в неї головами.
— Що ви говорите? — захрипiв Микула.
— Говори краще ти! — кричав Бразд.
— Вiддавай скарбi — волав Сварг.
I вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб.
— Клянусь Перуном! — хрипiв Микула. — Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.
— Брешеш! — кричав Бразд i трусив Микулу.
-Лжа! — волав Сварг.
Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик — на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила:
— Пощо убиваєте? Пощо?
Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала.
Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
— Ходiмо! — промовив Сварг.
— Пiдемо! — махнув рукою Бразд. Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi.
— Що то було? — запитала Вiста. — Чого вони тебе хотiли вбити?
— Мовчи! — вiдповiв Микула. — Мобчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не вб'є. Лягайте спати, спiть...
Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i задивився на жар, що таємничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi.
З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей вирвався стогiн.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
1
Гора* (*Гора — найстарiша частина давнього Києва.), як i передграддя з Подолом, прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори — вiд Подолу, Днiпра й Перевесища — лунали звуки бил: нiч закiнчувалась.
Одразу ж пiсля цього на Горi — у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких i тiунiв* (*Тiуни —урядовцi, виконавцi.), що стояли посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв* (*Гриднi — княжа охорона.), смердiв, ремiсничого люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, — запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба.
Тодi ж опускали мiст, через який з Гори iшов шлях до Подолу. Довго рипiли жеравцi* (*Жеравцi-блоки.), щось вигукувала в пiтьмi сторожа, нарештi, торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст. По той бiк рову вже ждали, бо на дерев'яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi, лунали кроки багатьох людей — то сюди, на Гору, з Оболонi й княжих садiв i городiв холопи везли молоко, овочi й зiлля* (*Овочi — садовина, зiлля — городина.), поспiшали на роботу здателi* (*Здателi — будiвельнi майстри.), всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi i якi тулились у хижах i землянках передграддя.
Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвiчуючи лiхтарем, з своїми дворянами* (*Дворяни — слуги на княжому дворi.), одмикала клiтi й медушi ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували горна, скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свiжим печеним хлiбом, рибою, м'ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi, i на тлi чорного неба вирiзувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срiбними вусами й бородою, вiн, здавалося, пiдiймається навшпиньки й дивиться через стiну Гори на Подол, Днiпро i далекий, темний ще берег.
На головному концi* (*Конець — вулиця.) Гори, що тягнувся вiд Подольських ворiт до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола їхали на конях гриднi, а далi забряжчали об камiнь посохи — бояри й воєводи, мужi лiпшi й тiуни поспiшали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.
Хтось торкнув княжича Святослава за плече:
— Вставай, княжичу, вставай! Вiн ще хотiв спати, нелегко було пiдiйняти важкi повiки, але знову до плеча торкнулась рука:
— Вставай-бо, княжичу!
I тодi княжич остаточно прокинувся, розплющив очi, подивився перед собою.
Бiля лiжка стояв вуйко* (*Вуйко, уй — дядько, вихователь, пестун.) його Асмус в темному опашнi, на якому окреслювались сива борода й блiдi руки. Праворуч вiд нього на столику рiвним вогнем горiла свiчка, через вузьке вiкно, бiля якого стояло лiжко княжича, видно було зорi.
Вуйко Асмус допомiг княжичу помитись, простежив, коли вiн одягався, i разом з ним спустився сходами в сiни.
Тут, у сiнях, було людно. Саме в цей час змiнювались гриднi — сторожi терема, скрiзь горiли свiтильники, бiля сходiв стояли молодший брат Святослава Улiб, воєвода Свенелд i ще кiлька бояр i воєвод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тiльки вiн спустився, привiтались i рушили переходами до стравницi.
Стравниця виходила вiкном на Днiпро, там вже горiли два свiтильники; в кутку, у побудованiй як жертовник печi, палахкотiв вогонь. Посеред стравницi стояв стiл, накритий бiлою скатертиною, навкруг нього — стiльцi з високими спинками.
На столi все було готове для снiдання: посерединi лежав у великiй корчазi хлiб, край столу — череп'янi миски й дерев'янi ложки, келихи, налитi пахучим квасом з княжих медуш.
(Продовження на наступній сторінці)