Стала вона посеред хлiвини — i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i нiби не та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась.
Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у неї в руках. Не шукала вона їх i не добивалась — доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса.
Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось iнший тут, на Горi, мiг тiльки мрiяти? I чи думала над тим, що, прийнявши ключi вiд княгинi, може одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше? Адже тут, на Горi, всi, хто порався коло княжих багатств, самi ставали багатими. I це не вважалось татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та коли б Малуша чи в цi днi, чи згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та вiдмовила їй?
Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила в хатi свого батька, де кожен робив, що мiг, одягав, що мав, їв, що було, нiколи не посягав на чуже, не своє, хоч би воно було краще й дорожче.
Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А зараз вона тримала в руках ключi, перебирала їх. Один, другий, третiй, о, як багатої "Який же ключ мiй?" — заплющивши очi, замислилась вона.
З
Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею княгинi Ольги набагато важче, нiж вона думала.
Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала з усiх сил i, коли говорити правду, навiть над силу, бiльше, нiж дозволяв час. Але Малуша не нарiкала на це. Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм не спати, — у неї було здоров'я, запал, а найголовнiше — молодiсть. Вона працювала, не бачила кiнця роботi, але не це турбувало її. Аби тiльки вистачило сили.
Турбувало її iнше, i саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось одразу, тiльки-но вона стала ключницею...
Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила їй свою волю, Малуша встала дуже рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсiм не спала. Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi увiйшли до стравницi, а в неї ж нiчого не приготовано, — i схопилась серед ночi з серцем, що розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у двiр.
Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на городницях двiчi ударили в била — на вежi над Подольськими воротами, на вежi вiд Днiпра, на Перевесищанськiй i далi, далi. Здавалось, хтось у чорному крокує там угорi по городницях i дає знати про себе: "Ба-а-ам! Ба-ам! Спiiть! Я не сплю! Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-амI" Це був час, коли змiнювалась перша нiчна сторожа, до свiтанку — далеко.
Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспiшаючи, зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стiни терема, де тьмяно, як купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi.
У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще спали. Тихо, щоб нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на лавi перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж їй починати.
Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на лавi, як у темрявi бiля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сiв, запитав:
— А хто там ходить?
Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша, i спить бiля свого вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно.
— Це я, Путшо, — тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.
— Бачу, бачу, — сказав i голосно позiхнув Путша. — А я вже думав, що якийсь тать, i схопився за сокиру. Малуша засмiялась, засмiявся й Путша.
— От бач, якi татi бувають на свiтi...
— Мабуть, я вже й встану, — раптом обiрвав смiх Путша, i Малуша почула, як вiн у темрявi висiкав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуеи й суворе обличчя.
— Ще рано, — промовила Малуша. — Спи, Путшо, спи!
Вiн кресав i кресав вогонь. Ось почав тлiти, а далi спалахнув ясним вогником трут, Путша знайшов i запалив вiд нього жмут соснових скiпок.
— Де вже там спати, — невдоволено сказав вiн. — Якщо ключниця не спить, де вже спати дворянам...
Одягнувши постоли, прикривши плечi драною хутриною, вiн узяв сокиру й вийшов з хижi.
А тим часом дуже швидко загоготiло вогнище, в хижi розлилося червонкувате свiтло, вiд гарячого жару по хижi пiшло тепло. Малушi навiть захотiлося схилити голову до лави, якусь часинку задрiмати. Адже тут було набагато краще, нiж у її холоднiй хлiвинi.
З двору долетiли раз i вдруге глухi удари сокири — не спав уже Путша, вiн на весь день запасав для вогнища дрова. То хiба ж могла спати Малуша? В неї є стiльки всякої роботи — щоб впоратись, мало дня й ночi.
I знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави, пригасила трохи у вогнищi жар i запалила свiчку, а потiм, тримаючи її в руках, пiшла до сiней, де стояв посуд, до стравницi, запалила там свiчки.
Так вона ще з ночi почала свiй день — замела стравницю i застелила там на столi чисту полотняну скатерку, витерла стiльцi, змiнила воду в корчагах, далi заходилась уже в сiнях на полицях ставити по-своєму посуд: миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихiв. I думала Малуша, що нiкого не потурбувала.
Раптом до її вуха долетiв тихий шепiт за дверима в кухнi.
— Та хiба вона вже встала? — пiзнала Малуша голос Пракседи.
— Встала, ще й давно... i мене розбудила, — вiдповiв Путша.
— От лихо! — Чути було, як Пракседа сплеснула руками. — Ну, то й я пiду побуджу своїх дворянок.
Малуша вискочила в кухню сказати, що нiкого не треба будити, бо ще рано. Але перед самим її носом i Путша, i Пракседа вийшли з кухнi, за стiною в хижах приглушено загомонiли, мiж багатьма невиразними словами вона почула одне слово:
— Ключниця! Ключниця!
Нi, пiзно було вже Малушi йти в хижi й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо ще ж зовсiм рано. Дивне почуття з'явилось у неї. Нiби вона тiльки-но стояла на кручi, ворухнула камiнь, який давив їй груди, скинула його з грудей. Але камiнь той не зупинився на мiсцi, а зiрвався, покотився по схилах i летить тепер, збиваючи з нiг людей.
— Ключниця! Ключниця! — чула Малуша навкруг. I коли одразу пiсля цього заспанi дворяни почали заходити до кухнi, стали робити кожен своє, допомагати Малушi, їй стало зовсiм страшно: вони вiтались з нею не так, як звичайно, а якось iнакше, нiбито шанобливiше. Вона дорiкала, навiщо вони встали так рано, вони ж винувато говорили, що трохи заспали. Малуша кидалась з кутка в куток, щоб бiльше взяти на свої плечi, а виходило, що це вона їх змушує працювати бiльше, жвавiше, швидше... Так першого ж ранку Малушi здалося, що потрапила вона в якесь павутиння, хоче його порвати, скидає з себе, а воно облипає, обсотує її все мiцнiше й мiцнiше.
Настав нарештi ранок. Все завчасу було готове i в стравницi, i в сiнях, i на кухнi, Малуша ще до снiдання встигла обiйти весь терем i поглянула, чи все зробили теремнi дiвчата.
Усе було готове, i її теремнi дiвчата й дворяни стали такими, як завжди. Скоро до стравницi вийдуть князi, а пiсля них поснiдають i дворяни. I князi вийшли, поснiдали. В час снiдання Малуша помiтила, що княгиня Ольга стежить за нею, споглядає i, либонь, задоволена, бо посмiхається. Коли князi пiшли правити суд, Малуша, як i ранiше, сiла з дворянами, поснiдала. Залишки вiд княжих страв були ще теплi, смачнi. Малуша дала Путшi й кiльком дворянам, а мiж ними й Пракседi, потроху вина, що залишилось у келихах князiв, i тодi за столом, де всi рвали руками м'ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало веселiше, теплiше, — один дворянський рiд! I Малушi стало спокiйнiше, камiнь, який вона зрушила i який котився схилами, здавалося, нарештi зупинився.
Але камiнь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до свiтання. Вийшла з хижi, почула удари нiчних сторожiв i хотiла вернутись до своєї хлiвини, але побачила, що в хижах бiля терема i на кухнi вже блищать вогники, а десь у темрявi глухо гупає сокира: "У-у-ух! У-у-ух!"
Вона навiть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скiльки тих годин до свiтання, спати б та й спати! Тiльки вона вже не могла й не смiла спати. Повернулась до хлiвини, швидко одяглась, не встигла навiть помитись, i побiгла до кухнi. Там горiло вогнище, Путша наносив дров, дiвчата прибирали.
— Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали... ранiше! — зустрiла її холодним, злим поглядом Пракседа.
Що могла їй сказати ключниця?
4
Нелегко було Малушi й у свiтлицях княжого терема. Ранiше, працюючи ще на кухнi, коли думала вона про цi свiтлицi, то уявляла, що там — багатство, все сяє, блищить, там тиша, спокiй, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити.
Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й палати в ключницi Ярини, але та вiдповiдала дуже коротко, невиразно: "Добре живуть нашi князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя".
Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.
Пiзнiше, коли Малуша переступила вперше порiг княжого терема, вiн приголомшив її красою своєю, багатством, скарбами... Убога дiвчина з Любеча навiть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й заклiпала очима. Проте тодi вона була тiльки дворянкою, як i iншi дiвчата.
(Продовження на наступній сторінці)