Але незабаром тут, у Любечi, покинули варити залiзо. Точилися жорстокi бранi — князь Iгор кiлька разiв ходив на Царгород, разом з ним ходили сiверяни, пiзнiше примучували деревлян. I тодi дуже багато людей з Любеча пiшло на брань, а мало повернулось. З тих, що повернулись, нiхто не пiшов на старе городище, розтеклися гнiздами понад Днiпром, поставили свої хижi. Не стало й кузнецiв — вони були смiливi люди й полягли головами. Так i їла iржа всяку кузнь на дворi батька Анта, а в кого з любечан була потреба в залiзi, той возив його з Києва-города.
Сварг також ходив на рать i, повернувшись звiдти, збудував собi хижу, але не над Днiпром, а далi вiд берега, на узлiссi. Спочатку нiхто не розумiв, чому вiн пiшов далi вiд людей i навiщо йому потрiбен лiс.
Незабаром все з'ясувалось, особливо ж тодi, коли якось уранцi вiд хижi Сварга на узлiссi долетiли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг, дивувались люди, що вiн там кує, для кого?
А ще через якийсь час люди валом пiшли до Сварга, — вiн, виявилося, поставив недалеко вiд своєї хижi, над шляхом, що вiв до Остра, невелику корченицю, i туди до нього чи то пiдкувати коня, чи наварити лемiш, зробити серпа чи щит, та навiть коли треба було дiстати гак на рибу, замок чи голку, iшли й iшли люди. I кожен, звичайно, щось йому нiс — той хутро, той жита чи горнець меду, а хто куни чи й гривню. Коли ж у когось не було чого дати, Сварг i не вимагав, а лише ставив умову: тепер вiн кує лемешi, серпи, прийде час — i йому допоможуть, одроблять.
I нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж пiсля смертi батька Анта, коли три брати подiлили мiж собою спадщину i коли Сварг узяв те, що нiбито нiкому не було потрiбне, — всяку кузнь.
Вiн приїхав на старе дворище наступного ж дня пiсля похорон i возив цю кузнь з раннього ранку до пiзнього вечора. I вночi не спав, а все ходив при свiтлi мiсяця бiля своєї корченицi, розкладав кузнь, гримiв залiзом так, що луна котилась аж до Днiпра.
Над осiнь, коли любечани закiнчили роботу на полi, Сварг пiшов до тих, що завинили йому за всяку кузнь. Вiн не турбував людей, коли вони порались на полi: у рiльникiв дорога своя година, у кузнеця своя. Але зараз вiн просив їх поїхати з ним по Днiпру вище вiд Любеча й допомогти набрати руди. Хоч у людей ще було багато свого дiла — йде осiнь, за нею зима, треба збирати гриби, шукати бортiв, возити дрова, бити звiра, — але вони мусили їхати з Сваргом.
Правда, Сварг довго їх не затримав. Вiн знав, де брати руду. Обминув сосновi бори й зупинився там, де росли береза й осика. Вiн знав такi кручi, де важку, червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За кiлька днiв вiн привiз шiсть лодiй руди. Люди ж перенесли її до самої корченицi.
Потiм Сварг заходився ставити домницi. Нiхто, крiм нього, не знав тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парнi* (*Парнi — дiрки для сопел.), перемiшувати шари вугiлля й руди. Та й сам Сварг не мiг з дитячих рокiв цього пам'ятати. Але немарне бував вiн у Києвi, придивлявся до роботи спритних київських кузнецiв.
Тепер йому знадобився й лiс, що рiс бiля самої хижi. Разом з людьми вiн звалив чимало дубiв, напалив вугiлля.
В одну з ночей з усiх гнiзд Любеча побачили, як пiд лiсом, там, де йде шлях на Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це, може, крийте нас боги, загорiвся лiс, повисипали з хиж i землянок, щоб бiгти й гасити пожежу.
Але не пожежа то була — там, пiд лiсом, недалеко вiд корченицi Сварга, горiли три вогнища. Бiля них стрибали, кричали кiлька чоловiк, тривожна луна котилась у лiсi, червона заграва встала пiд небом.
Нiхто не пiшов до лiсу. Уже здавна чули, що кузнецi — то страшнi люди. А в цю годину, коли вони варили залiзо разом iз своїми сварожичами, й поготiв страшно було до них пiдступитись.
Вiдтодi кузнець Сварг час вiд часу їздив i брав руду, розкладав вогнища попiд лiсом, варив залiзо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Києва-города шматки крицi, щоб кувати з них лемешi, серпи. У Сварга була своя криця, її вистачало на всiх.
Про самого Сварга йшло дедалi бiльше чуток. Колись, говорили люди, на отчому городищi, де зараз лишився Антiв Микула, варили гуртом залiзо, з кузнецями були всi сварожичi, пращури дому. Але тi кузнецi повмирали, сварожичi одвернулись, пращури пiшли в лiси чи поля.
А Сварг зумiв скликати пращурiв, вiн добився до сварожичiв, вiн один на весь Любеч вмiє варити залiзо, але знає не тiльки це — вiн все знає, все може, все вмiє, — страшний, однак дуже потрiбний чоловiк.
До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворi в нього було кiлька коней, бикiв, корiв i два чорних цапи — гартувати залiзо. В корченицi його була не тiльки всяка кузнь. Вiн мав трави, всяке камiння, обереги, причари.
5
Микула не мiг зрозумiти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пiзньої осенi жолуддя з дуба, сипались i сипались на нього.
Здавалося, вiн жив по правдi, вчасно приносив жертви богам, ранiше, нiж самому щось з'їсти, кидав у вогнище перший кусень чурам, але нiхто тепер йому не допомагав, життя важчало, двiр убожiшав, йшлося зовсiм на зле.
Звичайно, смерть Анта завдала великої й непоправної шкоди роду. Поки старий жив, всi до Микули ставились з пошаною, нiхто його не чiпав i нiхто йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й Вiста, на дворi в них ходив батькiвський бойовий кiнь, час вiд часу вони випалювали шматок лiсу над Днiпром, корчували пнi, щовесни проходили з ралом, кидали в землю зерно.
Був до того Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти в лiсi бортi, де живе звiр, водиться риба. Разом iз ним ходив i Микула, — вони нiколи не повертались до своєї хижi з порожнiми руками.
Пiсля смертi Анта все змiнилося, тепер двiр Микули став таким, як i iншi в Любечi, що було кращого на дворi — взяли Бразд i Сварг. Коли пiсля тiєї страшної тризни брати приїхали кiньми й забрали своє добро, Микула аж за голову схопився — адже вони взяли все, у нього лишились тiльки кiнь, вiз та рало.
Проте Микула ще тримався. Вiн має руки, має руки й Вiста, удвох вони посiють, скiльки їм треба, у лiсi ще вiд батька знає Микула бортнi захожаї*(*Захожаї — дiлянки, урочища.), у Днiпрi є риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запрiг коня й поїхав за Любеч до лiсу, де колись вони з батьком випалили шматок, викорчували пнi й рiк за роком сiяли жито.
Але коли Микула доїхав до цiєї рiллi, вiн не повiрив своїм очам: на межi у нього i ще в багатьох людей стояло на стовпi знамено.
Знамено! Спочатку вiн не зрозумiв навiть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорi на ньому впоперек свiжа жовта дошка, а на нiй чорний смоляний знак — два гострi перехрещенi списи. Вiн дiйшов до межi свого випалу, там теж стояло знамено — око з трьома рисами, побiг до межi сусiда — знамено: мiсяць пiд сонцем, нова межа — i знов: око, око!
На полi зiбралося кiлька любечан, людей одного роду, що хоч i пiшли з рiдного гнiзда, але мали те, що з'єднувало їх i рiднило, — землю.
Тепер виявилося, вже й земля їх не рiднила, а, навпаки, роздiляла. Бо там, де стояли знамена з списами, — то була княжа земля, де знамена з оком — земля волостелина Кожеми, а знамено, на якому був мiсяць пiд сонцем, належало посаднику, людинi з їхнього i не їхнього тепер роду — Браздовi.
I довго в холодний осiннiй вечiр, коли з пiвночi задував вiтер, а вiд Днiпра повз туман, стояли ницi любечани за селищем, не могли зрозумiти, як i чому це сталося, не могли збагнути, як втратили рiдну землю. Вони дивились на небо, на плесо Днiпра, селище, рiльнi випали, лiси — все, все рiдна земля. Так було за батькiв, так велось за дiдiв, одвiку. Було так, що приїжджали до них князi з дружинами, брали дань вiд диму — вони це давали; поставили князi над ними волостелинiв i посадникiв, визначили уроки й устави — вони i їх давали, бо земля ж то була їхня, рiдна...
I от тепер земля перестала бути їхньою, вона не рiдна, а княжа, волосна, посадська. Чому ж так? Адже князь з своєю дружиною не ходить бiля неї, не оре, не сiє. Не випалював, не корчував, не орав цiєї землi й волостелин Кожема, i посадник Бразд. Любечани згадали давноминулi часи, коли виходили великим родом, рубали лiс, корчували й випалювали пнi, орали випали, клали в землю зерно й збирали врожаї. Ця випалена земля була для них така дорога, це була їхня кров.
Лишалося, правда, ще багато землi навкруг — рубай лiси, випалюй, корчуй, сiй! Але хiба могли тепер вони, розпорошенi, роздрiбненi, це зробити? Рубати лiси — з ким? Випалювати їх — а як випалювати одному? О, дядина була добра земля, пройшов по нiй з ралом i сiй! А от лядини не стало...
Поряд з iншими ницими людьми стояв i Микула, думав, як втратив землю: стару лядину в ту пам'ятну нiч взяв собi Бразд, — тепер на нiй стояло його знамено, на новiй дядинi знамено волостелина.
— Що ж, пiдемо в лiс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, — гомонiли люди, стискуючи натрудженi кулаки.
Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат вiн, посадник, усе може зробити. Але нi, не завернув Микула. Нижче вiд оскола над Днiпром, де не стояли княжi знамена, вiн виорав шмат пiсної, пiскуватої землi. Виорав пiзно, кинув у рiллю все своє жито, але скiльки туди не ходив, скiльки не дивився, не дiждався буйного сходу. Стеблина та ще стеблина — от i все...
Жахаючись голодної зими, вiн кинувся в лiси, де вiд батька знав бортнi дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена — мiсяць, око!
(Продовження на наступній сторінці)