I раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша — ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.
Малуша — ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн їй не скаже. Доки була вона робою, вiн був їй до пари, — о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднемi Тепер вона ключниця, в неї ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi.
Щось у душi, правда, говорило: "Нi, вона не така! Вона — iнша, вона така, як i ти, Туре!"
Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур — чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не боїться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за неї.
Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна — там Перун уже йшов над землею, махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи.
Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах їхньої хижi. I тодi Тур сказав:
— Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.
— Вона не така, — вiдповiв на це Добриня, — вона чесного роду.
— Коли б то так, — прохрипiв Тур. Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав:
— Коли б то так, то було б добре... бо я...
Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав.
У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя.
Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю.
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
1
Княгиня Ольга зробила, що замислила, — навеснi 957 року вирушила до Константинополя, їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi тиверцiв i уличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем* (*Руське море — древня назва Чорного моря.), як звичайно їздили купцi i гостi.
Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантiї безпечнiше й швидше. Княгинi i всьому її почту легше було їхати в лодiях, анiж на конях: бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими каганами* (*Каган — князь.), що виконують волю Константинополя, а з самими iмператорами.
До далекої цiєї подорожi княгиня готувалась ще з зими; сама одiбрала для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi — хутра, риб'чий зуб, золотi й срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами, рєзами. Взимку ж для княгинi й почту її на Почайнi посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими воєвода Свенелд послав тисячу воїв у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а далi проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi уличiв.
Довго думала княгиня й над тим, кого їй взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона їхала, а для хитрої й мудрої розмови, в час якої напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п'ятдесяти купцям i ще й п'яти тлумачам, якi красно вмiли говорити язиками грецьким, франкським i латинянським. Крiм того, аби не думали iмператори грецькi, що київськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила вона їхати з собю ще й родичок своїх — посестрин* (*Посестрини — двоюрiднi сестри.), нетiв* (*Нетi — племiнники.) ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського.
Тi тiльки цього й ждали — шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все примiряли, все одна перед однiєю вихвалялись: "0т яка я, от де Царгород здивуємо!"
А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала:
"Заждiть! Якої ви заспiваєте, коли вас колихне море Руське!"
Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких. Почувши цей загад, Малуша подумала:
"Менi б поїхати з княгинею до Царевого городаi^
Але коли княгиня додала: "Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був i щоб княжичi були доглянутi", ключниця зрозумiла, що так уже їй судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли її княгиня їде в далеку дорогу,
Пiсля однiєї безсонної ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя.
— I ти, отче, поїдеш зi мною, — сказала вона.
— Куди, матiнко княгине? — запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться.
— До Царевого города Константинополя, — вiдповiла вона.
Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро:
— Навiщо ж менi їхати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi?
— Зi мною поїдеш, отче, аки пастор iстинної вiри. У нього заблищали очi.
— То, може, матiнко княгине, їдемо ми для того, щоб там взяти для всiєї Русi християнську вiру?
— Нi, отче, — суворо промовила княгиня. — Ти поїдеш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю...
Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову:
— Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар... Ти ж, матiнко княгине, сама християнка.
— Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх воєвод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей моїх, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий Едем облеклися, iже суть Христос...
Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д'горi й промовив:
— Чому ж ти, княгине — денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, — сама сяєш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю.
— Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним моїм чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньої, одебелиша-бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити... Хрещу я зараз Русь — многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем'я на плем'я, земля на землю.
Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, — i глузування, i лайки, i погрози. I це в Києвi, де пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря, чудь — північні племена Древньої Русі.) Правду каже княгиня: охрестити Русь — однаково що запалити пожежу по всiй землi.
— Це так, матiнко княгине, — згодився вiн. — Русi хрестити не можна. Вiрити будемо, що прийде колись Руської землi познання, до бога начаток примирення. Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, їдемо до Константинополя?
2
Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Києва з далеких заморських країн прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там теплої години; прибували також з червенських городiв i вiд Iтиля-рiки, де їх застала й не пустила до Києва зима.
Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Києва. Це були далекi, дуже важкi шляхи, доводилось їхати мiсяцями й роками — безводними пустелями, морями й рiками, горами й степами. Це були небезпечнi шляхи, бо скрiзь на заморського гостя чатували страшнi небезпеки: буря на морi, самум у пустелi, орда в Дикому полi, звiр i розбiйник — за кожним каменем i кущем. Купець тодi мусив бути й воїном, — на спинi його коня лежали товари, а бiля пояса висiв меч. Для охорони купцi наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель їхали до Днiпра, так i не судилось напитись води з нього. Не всi й київськi купцi попадали в землi заморськi.
Три шляхи тяглись вiд Києва-города: Залозний, що починався на лiвому березi Днiпра й через Дике поле, рiку Танаїс* (*Танаїс-Дон.), по великiй рiцi Iтилю i далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських, до Бабель-Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на пiвдень вiд Києва суходолом i Днiпром iшов Соляний шлях, яким їздили до печенiгiв, херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi — в море Середземне; а був ще шлях i Червенський, вiд Києва на захiд — у городи на Карпатах, до чехiв, полякiв, франкiв.
(Продовження на наступній сторінці)