Недалеко вiд князя, на лодiях, на скелях, просто на пiску, спали воєводи, вої. Вони спали мiцно. То тут, то там чути було, як хтось хропе, хтось спросоння говорить... Тiльки сам князь Святослав не спав i не мiг заснути. Сивий, але молодий, життєлюбний, вiн чув, як б'ється у великiй тишi його серце, торкався рукою холодного пiску й вiдчував тепло свого тiла, глибоко дихав i п'янiв вiд пахощiв землi, води, повiтря. Жагуча солов'їна пiсня розбуджувала в ньому безлiч думок.
Тепер, коли близький вже був кiнець великого походу, князь Святослав думав, скiльки кровi руських людей пролилося за минулi лiта, скiльки їх залишилось там, у горах Болгарiї й на берегах Дунаю?! А тепер, коли повертаються вони всп'ять, що жде їх над Днiпром i в полi наокруг?
Йому стало навiть сумно: не всi люди Русi знають, яка велика небезпека насувала на них, не всi знають, яким страхiттям для них була iмперiя ромеїв. А пiзнiше й поготiв нiколи не взнають люди, що зробила у цей час Русь...
"На небi горять зорi, — думав князь, — це душi наших предкiв. Вони мовчать i нiколи нiчого не скажуть про себе. Загинемо ми — i станемо як зорi на небi. Але й ми нiколи не розкажемо про те, що було за нас. Чому? Чому?"
Внизу, пiд кручами, вирувала вода, зiтхали хвилi. Скiльки цими хвилями проїхало воїв руських! Скiльки їх проїде пiзнiше, пiсля них, коли зотлiють костi воїв князя Святослава, — за сто, тисячу лiт?
I що там, за цими довгими, кров'ю окропленими роками? Якi тодi будуть люди, якi племена, язики житимуть тут?
Князь Святослав здригнувся. Невже й тодi так само литиметься кров, невже люди отак ворогуватимуть мiж собою, невже чи грецька iмперiя, чи новi iмперiї поневолять i зiтруть з лиця землi руських людей?
У цей час князь Святослав помiтив, що недалеко вiд нього сидить на пiску якийсь чоловiк.
"Ще хтось не спить, — подумав князь. — Хто ж вiн — воєвода чи воїн?"
Тихо, щоб не побудити iнших, князь Святослав запитав:
— Хто ти єси, чоловiче?
— Це я, княже, — долинув тихий голос. — Воїн твiй, Микула...
— Ти хiба в сторожi?
— Нi, княже. Я так сиджу... не спиться... Микула встав, тихо ступаючи по пiску, наблизився, зупинився.
— Чого став? Сядь, Микуло. Той сiв.
— Чому ж не спиш? Ти ж стомився, Микуло...
— Ой нi, княже, — вiдповiв на це воїн. — Отак сиджу — i не хочеться спати. Вода тече — рiдна вода, зорi вгорi — як сторожа, солової спiвають — дихнути боїшся. Дуже любо менi, князю, тут, от i не сплю...
— Правда, — зiтхнув князь Святослав. — Люба рiдна земля, нiде краще немає...
Вiн навiть пiдвiвся, сiв на опонi, широко розкинув руки, вперся в пiсок i кiлька разiв глибоко зiтхнув.
— Не раз я тебе бачив, чоловiче, — тихо сказав князь, — а все не знаю — звiдки ти?
— З Любеча я, княже...
— Коли з Любеча, — то знаю, — промовив князь. — Близько там бував, бачив. Ось повернемось до Києва, поїду в Любеч i до тебе тодi зайду...
— Зайди, княже. Там кожен покаже, де живу. Микулу, сина Анта, запитай, або й просто Малка... так мене всi прозивають... Прийму тебе, княже, як батька...
— А чи буде чим прийняти?
— Ой княже, княже! Аби рiдне вогнище — то ми вже й багатi. Заходь, княже, не забудь...
— Не забуду, Микуло. У тебе, либонь, жона i дiти є...
Микула затримався з вiдповiддю.
— Колись був рiд наш, — повiльно сказав вiн. — Антiв рiд — великий i дужий. Зараз розсипався, як пiсок. Тiльки я сиджу при вогнi дiдiв i родину маю... А є в мене жона Вiста, син Добриня, вiн в твоїй дружинi служить...
— Добриня — син твiй? — не мiг сховати свого здивування князь. — Як же менi його не знати? Ще мати моя — княгиня Ольга — взяла його до двору й дуже любила, посилала на великi справи. А коли народився син мiй Володимир, зробила Добриню вуйком його. Був вiн добрим вуєм, випестив Володимира мiцним, здоровим. I оце недавно, коли посилав я Володимира в Новгород князювати, то й Добриню дав з собою. Бач, який ваш рiд, Микуло?
— О, наш Добриня добрий воїн, — гордовито сказав на це Микула. — Певне, пiшов у дiда Анта...
— А може, в тебе, батька?
— Що ти, княже! — тихо заперечив Микула. — Я ж не воїн, а смерд, не з мечем, а з ралом...
— Не говори, Микуло, — заперечив i князь. — I ти, i всi нашi люди так: коли можна — з ралом, а коли треба —то й з мечем. Твiй меч, Микуло, я бачив. Знаю... отак i роби — ратай, а коли прийде час — рубай...
— Так i робитиму, княже, — сказав Микула. — Повернусь додому, поратаю... Тепер вже ратаїти можна...
— То немарно ходили, — з хвилюванням промовив князь, — у далекий похiд на ромеїв?
— А чому ти запитуєш це в мене, смерда? — дуже просто запитав Микула.
— Я — тiльки князь ваш, — вiдповiв на це Святослав. — А ходили зi мною смерди... їм, а не менi судити, чи немарно ми ходили.
— Нi, — впевнено промовив Микула, — ходили ми немарно. Признаюсь тобi, княже, коли йшов я на брань — не знав, а чи йду за праве дiло...
— I що? — стурбувався князь, помiтивши, що Микула затявся.
— Але потiм побачив, що коли б не пiшов — загинув. I всi, всi ми отут, — вiн провiв навкруг рукою, — загинули б. Вiв ти, княже, нас на праве дiло. Не пiшли б ми — ромеї сюди б прийшли, не побили б ми їх — винищили б вони нас до загину. А я, княже, i сам ще хочу, та хочу й щоб дiти мої жили... Спасибi тобi!
I князевi Святославу стало так, нiби вiн бачив перед собою важку чорну хвилю, що виринула з глибини моря, насувала на нього i вже висiла над самою головою, а тепер стала прозора, впала поруч iз ним на землю й розтiкалась по нiй срiбно-голубими струмками.
— Спасибi й тобi! — сказав князь.
— А за що? — здивувався Микула.
— Так, — вiдповiв Святослав. — За те, що йшов зi мною. — I ще вiн сказав, бо говорили по правдi: — Спасибi тобi за весь рiд. Адже в тебе не один Добриня?
— Є в мене ще дочка... Малуша, — нiби прокинувся Микула. — Тiльки де вона зараз — не знаю. Узяв її Добриня до Києва, там, казали люди, потрапила Малуша до княжого двору... Коли їхали ми на брань i довелось менi бути в Києвi, ходив я на Гору, шукав дочку... Кажуть, нема там Малушi, працює десь далеко, в селi княжому...
I раптом Микула обiрвав мову. Вiн помiтив, що князь Святослав пiсля його слiв здригнувся, зiтхнув. То подумав, що, може, сказав щось зайве, непотрiбне. Микула навiть зiщулився, увiбрав голову в плечi, непорушне сидiв, чорний, на сiрому пiску.
Князя Святослава вразило не те, що батько Малушi — смерд, простий воїн. Нi, вiн i ранiше знав, що Малуша не княжого i не боярського роду, а проста жiнка, що, як багато iнших людей, ратають у полi чи ратоборствують з ворогами... Таким, тiльки таким повинен бути i батько Малушi.
Але знати, що батько Малушi iшов з ним поруч, боровся за його життя, не шкодував сам життя й сили, — взнати це князевi Святославу було нелегко. Так от якi Малуша, її батько, люди Руської землi!
Князю Святославу хотiлось би в пiзню нiчну годину сказати все це Минулi, але вiн зрозумiв, що цього робити не слiд. Якщо говорити з Микулою до кiнця треба розповiсти все, що трапилось з Малушею, i все, що трапилось за багато лiт iз ним — Святославом. I тому, що вiн скаже, не буде початку, бо не знає Святослав, чому так полюбив Малушу, не буде й кiнця, бо ще не знає вiн, як складеться, коли повернуться вони до Києва.
Єдине, що хотiлось зробити князю Святославу в цю хвилину — пiдтримати воїна Микулу, простими якимись словами подякувати за все, що вiн зробив, пообiцяти, що трудиться i ратоборствує вiн немарно, що за все одержить вiдплату.
— Ти не уболiвай, Микуло, — сказав князь Святослав, — Тепер у Руськiй землi довго не буде бранi, кров наших людей пролита небездоб, пiдуть вони зараз до своїх родiв i осель. Пiдеш i ти, Микуло, у Любеч, побачиш жону i сина, будеш у Києвi — знайдеш Малушу. А вже я сам допоможу тобi — пошукаю Малушу. Жива вона й здорова, де ж їй бути?!
Микула посунувся по пiску, схопив руку Святослава...
— Спасибi, княже, — дуже тихо, але вiд усього серця промовив вiн, — спасибi за слова твої, за дочку Малушу... Сам, може, я й не знайшов би її. Коли ж допоможеш — буде наша Малка.
— Буде, — твердо сказав князь. — Буде наша Малка... А тiльки заговорились ми з тобою, Микуло... Ти лягай! Спи! Завтра й далi в дорогу...
I князь Святослав лiг, поклав голову на сiдло, заплющив очi, нiби заснув. Микула вiдступив вiд нього кiлька ступнiв, тихо сiв на пiсок, потiм лiг i одразу ж заснув.
Але князь Святослав не спав. Переконавшись, що Микула заснув, вiн пiдвiвся i довго сидiв, дивлячись на нього, iнших воїв, що лежали то тут, то там над берегом:,.
"Нi, — думав князь Святослав, — такi люди не можуть загинути! Не для того боролись отцi нашi, не для гого ми проливаємо кров, щоб зникнути, як хвилi, в безвiстi. Проминуть десятки, сотнi лiт, але прийдешнi люди згадають якщо не iмена, то хоч великий труд батькiв своїх..."
(Продовження на наступній сторінці)