У темрявi знайшла й стиснула руку Микули Ангелова рука.
Так, тримаючи руку в руцi, якийсь час i помовчали вони: Ангел — лежачи пiд стiною, Микула — сидячи на землi бiля нього. I хоч за Дунаєм раз за разом кресали небо блискавицi, вони їх тепер нiбито й не бачили, кожен iз них думав свою думу.
— Так, — промовив нарештi Микула. — Ти сказав — кiнець? Нi, Ангеле, не кiнець. А хiба мало завдали ми шкоди ромеям? Вiр, вони стекли кров'ю i ще довго стiкатимуть.
А люди, скiльки б вони не жили, цього не забудуть! Та хiба ж можна забути?
У сяйвi вiд блискавиць, що кресали все частiше й частiше, вони дивились на стiни Доростола, що нагадували камiнi брили, на широке, безмежне плесо Дунаю, де вимальовувались ряди лодiй, на воїв, що ходили понад берегом i чомусь здавались дуже високими, надзвичайними велетнями.
— I тебе я нiколи не забуду, — додав Микула, згадуючи всi днi, якi йому судилось провести з Ангелом. — Хiба це можна забути? — закiнчив вiн, стискуючи руку свого побратима.
Ангел у вiдповiдь тiльки мiцно стискував руку Микули.
— А ти мене не забувай, — знову почав Микула. — Буде важко — згадай мене, всiх нас... От тобi й стане легше.
— О! — вирвалось тодi в Ангела. — Тебе i всiх вас я нiколи не забуду!
— От видиш! — навiть засмiявся Микула. — А ти кажеш — кiнець! Нi, добре, що почали. А кiнець ще далеко, далеко...
Вiн на якусь хвилину замислився, а тодi несмiливо сказав:
— Я оце думав, що б тобi залишити, аби пам^ятав мене? Меч або щит — так ти їх маєш, i менi вони ще потрiбнi. Шкода, Ангеле, нiчого в мене немає... А втiм, зажди, Ангеле, я придумав, знаю...
Вiн щось довго шукав у себе за пазухою, а потiм поклав Ангелу в руку якусь невеличку, але досить важку рiч.
— Це Мокоша, — суворо промовив Микула. — Добра богиня, багата, вона народжує все на землi, оберiгає людину, всяке зело. Пригадуєш, Ангеле, молився я їй тодi, перед битвою. От вона й допомогла — тишна, мир... А тепер я дам її тобi, нехай помагає.
— Це ж твоя богиня, — вiдповiв на те Ангел.
— Я їду додому, — заперечив Микула, — там у мене багато богiв. Там вони є скрiзь, там у мене жона, дочка, син... Нам боги поможуть. А Мокоша нехай служить тобi, хоч ти вiриш у Христа.
— Я вiрю в тих богiв, якi менi допомагають. Спасибi, Микуло, я вiзьму Мокошу.
I вiн почепив оберегу Микули собi на шию.
У цей час до них пiдiйшли вої. Треба було нести поранених. Микула допомагав нести Ангела, сам уклав його в куточку однiєї лодiї, а прощаючись, схилився до нього, поцiлував.
Це була остання лодiя з пораненими болгарами. Микула стояв на березi, а вона пливла далi й далi плесом.
Осiнь ходила над морем. Iнодi вiд заходу сонця ще повiвав теплий вiтер, але його зустрiчали бурi зi сходу, швидко остигла вода. Роздратованi хвилi борознили море, важкi попелястi хмари висiли низько над обрiєм, часом проливались дощами.
Вої на лодiях стояли бiля вiтрил, коли вiтер вiяв вiд заходу, сiдали на весла, коли вiн заходив вiд сходу, вичерпували воду, що попадала в лодiї. Чатували на гострих носах, вдивляючись у тьмяну далечiнь, непорушно стояли бiля стерен.
Їхнi злигоднi подiляв i князь Святослав. Вiн задовольнявся, як i всi, коротким спочинком уночi чи вдень, а то весь час був з своїми людьми, дивився на високi хвилi, що з шумом i ревом вставали попереду й позаду лодiй, поглядав на захiд, де лишились береги Дунаю, i на тьмяний, затягнутий туманами схiд. Коли ж було важко, брав весло чи стерно.
Лодiї не зупинялись. День i другий, коли хвилi вставали як гори, князь радився з воєводами: може, краще зайти в якийсь лиман над морем, бо наробить буря великої шкоди. Але, зваживши все, вирiшували вони йти крiзь бурю, хвилi, швидше стати на луцi моря, бiля рiдної землi, Днiпра.
Та коли вони вийшли одного ранку з тьмяних просторiв моря й побачили луку моря — страх пройняв їхнi душi. Там пiски вже вкривала паморозь, пiд промiнням сонця, що виглянуло iз-за хмар, береги лежали слiпучо-бiлi, холоднi.
I все ж вони стали посуватись вгору по Днiпру, щоб дiстатись хоча б до острова Григорiя, а там дати вiсть у Тиверську й Улицьку землi, послати гiнцiв до Києва. Бодай взимку, а бути в Києвi!
Але чим далi пiднiмались вони Днiпром, тим густiше, з великим шумом, насуваючись одна на одну, випираючи на береги, йшла крига. Лодiї затирало, бували години, коли, здавалося, їх зовсiм замкне, розтрощить.
До того ж i розвiдники, яким Святослав велiв iти попереду лодiй понад берегами Днiпра, щоб подивитись, чи не причаївся там ворог, раптом повернулись, сказали, що нижче вiд порогiв на обох берегах бачили в плавнях печенiгiв, якi ждуть, либонь, руських воїв.
Князь Святослав i воєводи замислились. Весною i влiтку печенiги часто стоять над порогами, ждуть легкої поживи. Але що робити їм тепер, взимку, коли все навкруг засипають снiги? Чи не наслав їх хтось? Деякi воєводи говорили князевi:
— Залишимо, княже, лодiї тут, а самi купимо коней у херсонiтiв i вборзi поїдемо до Києва...
— Не продадуть нам коней херсонiти, — вiдповiв на це Святослав. — А якби й поїхали вборзi, то як вiзьмемо з собою добро наше?!
Князь говорив правду — надiятись на те, що херсонiти продадуть їм коней, не доводилось. А коли б вони й мали конi, то куди поїдуть на них? З неба сипле снiг, все дужчає й дужчає мороз, у полi нi проїхати, нi пройти, десь над порогами i на кожному кроцi в полi на них чатують печенiги.
Князь Святослав велiв воям вертатись назад, до Бiлих берегiв, до самої луки моря. Краще вже стояти там, де є поодинокi села, де, може, щось продадуть i херсонiти, анiж замерзнути серед Днiпра або загинути вiд кривої шаблi печенiга.
Це була страхiтлива холодна, голодна зима. У пiзнiший час лiтописець, згадуючи похiд князя Святослава й цю зиму, писав, що не було в них борошна й був голод великий, по пiвгривнi платили за кiнську голову. Скiльки горя й муки, скiльки смертей таїться за цими короткими словами!
Щоб дерев'янi лодiї не затерла крига, князь велить витягти їх на кручi.
I вої його, а з ними й вiн сам, кiлька днiв по пояс у крижанiй водi бродять, волочать важкi лодiї на берег, пiднiмають на високi кручi.
Деякi лодiї вони поперевертали, щоб жити довгу зиму пiд ними, викопали землянки на березi, щоб там рятуватись вiд вiтрiв i морозу. Обходили навкруг береги, вирубуючи кожне дерево, збираючи кожну трiску, щоб хоч крихту зiгрiтись взимку й зварити якусь юшку. I коли настала зима, тут, на білих берегах, вирiс цiлий стан, оточений валами з пiску на випадок, коли б на них спробував напасти ворог.
Ворог не напав. Печенiги, напевно, сидiли до перших морозiв над порогами, а тодi рушили далi в поле, де були глибокi яри, в яких можна було сховатись вiд вiтрiв, росли лiси — паливо, був звiр — хутро й м'ясо на всю зиму, близько були городи й села, з якими печенiги торгували.
Але в станi на Бiлих берегах були iншi вороги, i вривались вони туди не через вали.
Першим ворогом були хвороби. Iдучи до Києва, князь Святослав велiв взяти з собою всiх поранених. Деякi з них померли в дорозi, i їх опустили на дно моря, деякi довго й тяжко хворiли й помирали один за одним на Бiлих берегах.
Хворiли й здоровi вої. Моровi хвороби прокочувались над станом. Вої тяжко страждали вiд застуди, шлункових хвороб та ще невiдомої хвороби, вiд якої тiло вкривалось струпом...
Найбiльше ж мучив людей голод. Князь Святослав не помилився — херсонiти напевне знали, що руси сидять на Бiлих берегах, але в полi не з'являлись. Коли ж самi руси з важким трудом добрались до Херсонеса, щоб купити коней i волiв, то з них справдi брали пiв-гривнi за одну кiнську голову...
I зараз там, у пiсках над Днiпром, тлiють костi воїв князя Святослава. Багато їх тодi прийшло сюди — мало залишилось. Тi ж, що залишилися, ждали весни, але не знали, чи дiждуться.
Серед ночi з моря Руського заблукав вiтер. Вiн вiйнув над Днiпром — i там задзвенiла крига, пролетiв над кучугурами й косами — i там встали вихори з пiску й снiгу, вперся в далекi лiси — i застогнали, зарипiли старi, похиленi до землi дерева.
Але люди, що зимували на Бiлих берегах, не злякались. Почувши серед ночi тужний стогiн вiтру, вони вилазили з печер, хиж, настилiв над лодiями i пiдставляли засмаглi, обмороженi обличчя назустрiч теплим хвилям.
"Теплий вiтер, — радiли вони, — розжене снiги, порве мости на Днiпрi, понесе лодiї додому, в Київ... Вiй, вiтре, дужче повiвай з теплого краю!"
Вiтер нiби чув їхнi благання — линув i линув з моря, шугав кiлька днiв пiдряд, дужчав, вихрив, зламав нарештi кригу на Днiпрi, заходився її трощити, вивертав на кручу, гнав мимо Бiлих островiв...
У цей же час, як не шумiв мiж пiскiв вiтер, як не скреготала крига на Днiпрi, але вої почули, як високо-високо вгорi, у голубому небi мiж хмарами, народились i полетiли до землi чарiвнi звуки. Там з далеких полуденних земель на пiвнiч летiли гуси й журавлi.
Це був тiльки початок весни. Ще кiлька днiв пiсля того шумiв i гримiв Днiпро, крига насувала на кригу, перла в береги, лiзла на кручi. Вiтер заходив з пiвночi, дихав холодом, iнодi з неба зривався й снiжок — зривався й танув.
Проте вої знали, що настав час весни, рвалися до рiдних осель, не могли далi сидiти тут, на Бiлих берегах над морем. I тiльки на Днiпрi то тут, то там мiж сiрою кригою зачорнiла каламутна вода, вони заходились спускати лодiї, ладнали в кочетах весла, оглядали вiтрила...
(Продовження на наступній сторінці)