Князь Святослав не встиг вiдповiсти. I сам вiн, i iмператор пiдняли голови. Над ними раптом сполохано заквилили чайки... Вони досi вiльно ширяли над водою, але вгорi висiв коршак, вiн полетiв униз і став нападати на чайок. Сполоханi несподiваною появою хижака, чайки спочатку кинулись врозтiч. Але коли коршак заходився нападати то на одну з них, то на другу, обидвi чайки злетiлись, дужче заквилили, нiби змовлялись, а потiм накинулись разом на кровожерливого птаха. Коршак спробував оборонятись, заскиглив, а потiм чимдуж полетiв над Дунаєм геть. Двi чайки довго гнались за ним, повернулись, заходились лiтати над човном, нiби скаржились: "Ки-и-ги! Ки-и-ги!"
Що думав iмператор ромеїв у цi хвилини? Примруживши свiтло-голубi свої очi, стиснувши уста, вiн часто дихав тонким гострим носом, скинув шапку i провiв рукою по рудому волоссю, по вогняно-червонiй бородi, нiби йому було душно.
Князь Святослав же, все дивлячись на чайок, взяв правою рукою вус, закрутив його...
— Горе чайкам убогим, — промовив вiн, — а проте дали вони цьому злодiєвi дунайської водицi напитись... Отак, iмператоре, буває...
— Ти сказав, — сердито перебив його Цимiсхiй, — що лжу говорять ромеї... Де лжа?
— Вiдаєш, iмператоре, про що говорю... Колись, i не за нашої пам'ятi, над морем Руським сидiли нашi предки. А зараз? Клiмати? Чому ж Клiмати, коли то здавна була наша земля? Але гаразд, нехай вже будуть i Клiмати. Але чому ж тодi iмператори ромеїв посилають своїх воїв на пiвнiч вiд них, на захiд i на схiд?
— Княже Святославе, це лжа.
— Ой нi, iмператоре, не лжа... Згадай, скiльки городiв поставили ромеї над Руським морем, скiльки кровi пролили руси в Тмутараканi, на низу Днiпра, Iтиля-рiки, Днiстра. А Саркел, iмператоре? Адже його збудували ромеї на руському шляху, на землях наших. А що б сказали iмператори ромеїв, якби князi Руської землi почали завойовувати Сiрiю чи Халдею? Нi, iмператоре, Русь нiколи й нiде не стала на землi iмперiї. Iмперiя прагне стати i вже стала на Руськi землi... Дивно менi, iмператоре! Адже ромеї мають великi землi над морем, у Азiї, пiвсвiту...
— Русь, — перебив його iмператор, — має не менше земель, нiж ромеї...
— Це правда, — сказав Святослав i посмiхнувся. — Русь має дуже багато земель. Русь, — вiн примружив очi й замрiяно подивився вдалину, за Дунай i коси, — має так багато земель, що ти й не уявляєш, iмператоре... Вiд Руського моря до далеких україн пiвнiчних, вiд болгар до Iтиля-рiки i гiр Орал... Велика земля, пiвсвiту.
Iмператор Iоанн з-пiд густих брiв дивився на обличчя князя Святослава, який дуже спокiйно розповiдав про Русь, i очi його в цю хвилину стали нiбито темнiшими. Коли ж князь Святослав пiймав на собi гострий погляд iмператора i замовк, Iоанн Цимiсхiй одвiв очi, зiтхнув, обернувся, подивився на свiй почет, що однаково непорушне стояв на березi.
А далi iмператор Вiзантiї схилився ближче до князя Святослава, сказав таємниче, пошепки:
— У тебе пiвсвiту, пiвсвiту є в мене. Чому ж сваримось ми, княже Святославе?
— Про що ти говориш, iмператоре? — не зрозумiв його Святослав.
— Ти i я — ми два богатирi, — так само тихо вiв далi Цимiсхiй, — i я хочу, щоб ми дiяли як богатирi. Слухай, княже! Давай подiлимось! До Дунаю все буде моє, за Дунаєм — твоє. Я сидiтиму в Константинополi, ти — в Києвi.
Князь Святослав подивився на iмператора ромеїв, потiм обернувся, поглянув за човен... Там текла голуба вода, плавали дрiбнi рибки, на днi лежали обтертi хвилею камiнцi. I раптом князь Святослав опустив руку в воду, дiстав звiдти один камiнець.
Iмператор Iоанн здригнувся. Для чого взяв київський князь камiнець? Вiн не знав, що робитиме князь, напружено стежив за кожним його рухом...
А князь Святослав все тримав камiнець на долонi в себе, дивився, як з нього в Дунай падають великi срiблястi краплi.
— Бачиш, який чудовий камiнь?! — промовив князь Святослав. — А скажи менi лишень, iмператоре, чий оце буде камiнь?
Iмператор не мiг второпати, до чого веде київський князь.
— Камiнь?! — засмiявся вiн. — Як чий? Коли камiнь у твоїй руцi, вiн твiй...
— А тепер? — засмiявся князь Святослав i кинув камiнь далеко вiд човна. Камiнець зробив дугу, врiзався в плесо i зник, а по водi пiшли кола.
Iмператор мовчав.
— Чий це камiнець зараз? — ще раз запитав князь Святослав.
— Ти мене запитуєш про дивнi речi, — похмуро вiдповiв Цимiсхiй. — Тепер камiнець нiчий... Але до чого це?
— Бачиш, iмператоре, — сказав Святослав. — Камiнець — i то ось вiн — мiй, а от вже i не мiй. А ти хочеш покласти межу свiту, хочеш подiлити його на двi половини. Оце, кажеш, моє, а оце — твоє. А хiба ти чи я можем його подiлити? Ти сказав, що є Вiзантiя i є Русь, що це дуже великi землi. Але це ще не вся земля. От сидимо ми з тобою тут, на Дунаї, але ж це земля болгарська. I вона не одна. Є франки, англи — у цей бiк, а там — за Руссю — монголи, хини... Хiба ж, iмператоре, це камiнцi, якi кинув хоч сюди, хоч туди? Ти хочеш пiдкорити пiвсвiту, далi захочеш пiдкорити й свiт. Нi, iмператоре, пiдкорити всього свiту нiколи не вдасться.
— Ти мене не зрозумiв, — промовив Iоанн Цимiсхiй. — Вiзантiя не хоче пiдкорювати увесь свiт. Я хотiв тiльки домовитись, де моє, а де твоє.
— Нашi ж посли нiбито все й подiлили... Вiзантiї — своє, Русi своє, Болгарiя буде межи нами... Iмператор Iоанн дивився на Дунай.
— Так, — махнув вiн рукою, — посли нашi домовились нiбито про все, але я дещо хотiв сказати до цього...
Вiн замовк на хвилинку й подивився на Святослава...
— Вiд себе я хотiв додати, — повiв Цимiсхiй, — що захоплений тим, як ти боровся зi мною... Ти, квяже, добрий полководець.
— Менi приємно чути це вiд такого досвiдченого й хитрого полководця, як ти, — вiдповiв на це Святослав. — Але ж з тобою не я боровся, а Русь...
— Боролась Русь, а ти її князь. I я хотiв би на знак того, що поважаю тебе... i Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русi, дати вам свiтло iстинної вiри — християнство.
— Дякую тобi, iмператоре, — одверто сказав Святослав. — Але навiщо нам, Русi, кесарi й василевси? Є в нас київський князь, є князi земель, всякая князья. Правду говорю, iмператоре, не треба нам ще бiльше кесарiв, а василевсiв i поготiв. Що ж до християнства, то в нас на Русi є вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тiльки я i ще багато наших людей тримаємось старої вiри, яку ви називаєте язичеством... I я не ворогую з християнством, але ще не знаю, iмператоре, чия вiра краща. У кожного з нас є своє. Примiром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мої й дiди, — язичником Русi хочу бути. Не будемо сваритись, iмператоре. Усе в свiтi доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почекаємо, iмператоре. Куди й чого нам поспiшати, коли мiж нами любов i мир?
— Але ж ми зустрiнемось ще з тобою, княже. Правду кажу — чому б тобi не приїхати до Константинополя?
— Князi київськi бували вже не раз у Константинополi, — крiзь зуби вiдповiв Святослав. — Мати моя, княгиня Ольга, там також була i багато менi про вашi чудеса розповiдала. Дивен суть Константинополь, i я там хочу побувати, буду. Але чому б i тобi, iмператоре, не побувати на Русi, у городi нашому Києвi? Адже про Київ всi багато говорять, але нiхто з iмператорiв римських там не бував. Приїжджай, iмператоре! Ми зустрiчаємо наших гостей хлiбом.
— Чим? — не зрозумiв Цимiсхiй.
— Хлiбом, кажу, а часом i з сiллю.
— Добре! — промовив iмператор. — Приїду. Вiн встав з сiдалки човна, але затримався.
— Iмператор Никифор, — сказав вiн, — посилав до тебе своїм василiком Калокiра. Маю вiдомостi, що вiн у вашому станi...
— О iмператоре! Посол твiй до кiнця служив Вiзантiї i йшов з нами вiд Києва аж сюди...
— Я хочу, щоб ти його повернув...
— Я можу повернути тiльки труп його, бо Калокiр сьогоднi вночi повiсився...
— Шкода, — закiнчив iмператор. — Що ж, княже, я сказав тобi все, що хотiв...
— А я повiдав, що думав...
Разом вони зiйшли на берег, наблизились до намету, де на столi стояли корчаги з вином. Слуги кинулись наливати вино, проедр Василь сам послужливо налив келих для Святослава.
Але князь Святослав, ступивши до столу, сам узяв найбiльшу корчагу з вином i налив два повнi келихи...
— Хочу пити на тя, — сказав вiн iмператору i перший пiдняв повний келих.
— Спасибi! — вiдповiв похмуро iмператор. — I я вип'ю за тебе...
Вони до дна випили келихи. Пили за iмператора й полководцi.
Дуже швидко пiсля цього князь Святослав попрощався, спустився кручею до берега, ступив у човен.
Високо пiдняли весла гребцi, князь Святослав став на кормi бiля стерна. Ось гребцi опустили весла в воду, князь Святослав круто завернув корму човна, дав знак гребцям, i човен поплив проти швидкої течiї. Над ним полетiли iз смутним криком чайки.
(Продовження на наступній сторінці)