— Чому ти думаєш, кесарю, що зараз за Болгарiю вiдповiдаєш тiльки ти? Нi, Борисе! Дiд твiй Симеон i батько Петро довели її до загибелi. У тебе на заходi стоять Шишмани, — вони забрали вже половину Болгарiї. А що робиться в тебе на сходi? Адже там повно непокiрних болгар. А в горах i долинах? Скрiзь однаково. Як же можу я зараз, дбаючи про Болгарiю, залишити тут, у Преславi, скарби кесарiв? Ми їх поки що будемо зберiгати в Константинополi.
Вiн на мить замовк.
— Але про все це краще говорити не тут, а в Константинополi, кесарю Борисе. Ти поїдеш слiдом за мною.
Так закiнчив iмператор Iоанн останнiй свiй прийом у Преславi.
З великою славою повертався iмператор Цимiсхiй до Константинополя. Вiн сам дбав про цю славу. Ще побитi легiони Цимiсхiя стояли пiд Доростолом, а вже до Константинополя мчали гiнцi з вiстями, що вiйська iмперiї наголову розбили тавроскiфiв, а князь їхнiй Святослав змушений був скласти ганебний мир з ромеями. Ще Iоанн Цимiсхiй стояв у Преславi й думав, як йому пройти через клiсури, а вже в Константинополi всi стверджували, що Цимiсхiй навiки приборкав болгар, наклав на них дань, везе з собою скарби Крума.
I нiхто у Вiзантiї не знав, що не князь Святослав, а сам Iоанн Цимiсхiй прагнув укласти мир з русами. Нiхто не знав, що iмператор ромеїв з недобитками своїх легiонiв хоче швидше пройти Болгарiю, де земля горить у нього пiд ногами, нiхто не знав, що iмператор Цимiсхiй мрiє зараз тiльки про одно — бути в Константинополi, за високими мурами Великого палацу, у Буколеонi. У Константинополi цього не знали й зустрiчали Iоанна Цимiсхiя як переможця.
У день, коли Цимiсхiй мав повертатись на чолi своїх легiонiв, за мурами Константинополя бiля Влахерну зiбралася сила людей. На березi, звiдки по човнах настелений був мiст через Золотий Рiг, стояли василiса Феодора, патрiарх з духiвництвом, єпарх города, патрикiї, члени сенату, синклiту, димоти й динархи. Тут же були два хори — з Софiї й святих Апостолiв. Усiх цих обраних оточували воїни, вони пильнували по всьому берегу й на мосту. А позад них були люди з усього города. Багато з них вилазили на стiни й дерева, ще багато товпилися в лодiях, якими забитий був увесь Золотий Рiг.
I от нарештi на галатському березi, пiдiймаючи стовпи жовтої куряви, з'явились вершники. Усi заволали, закричали:
— Iмператор! Iмператор!
Але iмператор ще був далеко. По мосту проїхало кiлькасот закованих у броню безсмертних, ще кiлькасот i знову кiлькасот. Деякий час пiсля цього там було иорожньо. А вже потiм в оточеннi проедра Василя, iмператора Костянтина, Варда Склiра, патрикiя Петра iще багатьох полководцiв з'явився на бiлому баскому конi сам Iоанн Цимiсхiй.
Iмператор почував себе чудово, бо пiсля багатьох безсонних ночей добре виспався в лiтньому палацi на Галатi. Уранцi вiн добре поснiдав i випив вина, тепер бачив Константинополь, натовп людей, чув спiви хорiв, i вiд усього цього в нього наморочилось у головi.
— Многi лiта тобi, божественний Iоанне! — починали димоти.
— Многi лiта, многi лiта, многi лiта! — пiдхоплювали хори.
— Многi лiта Iоанну з августами! — вели далi димоти.
— Многi, многi, многi лiта! — ще дужче славословили хори.
Пiд величний спiв цих хорiв патрiарх подав iмператору дорогоцiнний скiпетр i золотий вiнець, а димоти послужливо пiдставляли Iоанну спини, коли вiн сходив з коня.
Тут, на березi Золотого Рогу, вже стояла запряжена четвiркою коней, оббита оксамитами й прикрашена самоцвiтами колiсниця, i димоти прокладали в натовпi шлях, щоб iмператор мiг до неї доступитись.
Однак Iоанн Цимiсхiй не сiв у колiсницю, в якiй його не могли бачити. Вiн велiв поставити на колiсницю дорогоцiнну iкону божої матерi, вивезену з Преслави, i корони болгарських кесарiв. Сам же, одягнувши золотий вiнець i взявши в лiву руку скiпетр, скочив на коня, — о, в Константинополi всi знали, а тепер i пересвiдчились, який спритний наїзник iмператор!
Так вiн i в'їхав до города — з вiнцем на головi, з скiпетром у руцi, з червоною багряницею на плечах.
Того ж дня надвечiр iмператор зробив вихiд у Золоту палату. Там усе давно приготували для цього першего пiсля вiйни виходу. Папiя з своїми дiєтарiями кiлька ночей до цього не спали — мили мармуровi пiдлоги, натирали до блиску свiтильники й панiкадила, розвiшували по стiнах знамена й коштовнi тканини, оздоблювали все квiтами.
Кожен iз сановникiв мрiяв попасти на цей вихiд, але iмператор велiв, щоб у Золоту палату пустили найперше посла Нiмецької iмперiї, посла з Венецiї, усiх знатних чужоземцiв, полководцiв, i багатьом з сановникiв довелось навпочiпки стояти в конхах навкруг Золотої палати, а ще деяким — сидiти за зачиненими дверима в Орологiї — сiнях перед палатою.
У славi й пишнотi увiйшов iмператор до Золотої палати, сiв на золотий трон, оглянув стовпище людей, дав знак логофету. I тодi до палати ввели кесаря Болгарiї Бориса.
До нього одразу ж прикипiли тисячi очей. Тiльки тепер зрозумiв кесар, чому, залишаючи Преславу, iмператор велiв йому їхати слiдом за ним, чому його везли в закритому вiзку, чому зараз примусили ждати так довго в Орологiї на смiх i глузування всiм сановникам.
Але в боягуза кесаря ще лишилась крихта надiї, i по знаку логофета вiн рушив вперед, попрямував до iмператорського трону. Це була страшна хвилина — iти i вiдчувати, що за кожним твоїм рухом стежать iмператор, посли, знатнi чужоземцi, тисячi очей. Кесар Борис боявся, що впаде. I вiн, мабуть, справдi впав би, коли б логофет не зробив йому знак стати на колiна перед троном iмператора.
— Чому ти одягнув на себе багряницю й червонi черевики? — пролунав тодi голос iмператора ромеїв.
"Кiнець!" — подумав кесар Борис, встаючи на ноги.
I це справдi був кiнець: кiлька дiєтарiїв пiдскочили до нього й зiрвали багряницю, ще кiлька зняли черевики. Босий, роздягнений кесар Болгарiї стояв серед Золотої палати. А втiм, вiн вже був не кесарем, а найменшим, найнижчим з тих, що стовпились тут, у палатi.
I тодi Борис згадав про бога, — адже якщо iмператор Цимiсхiй зiрвав багряницю з нього — кесаря, то в Болгарiї лишається ще патрiарх, який не пiдвладний нi iмператору ромеїв, анi константинопольському патрiарху i який зможе захистити його.
— Я звертаюсь до бога, — заволав розвiнчаний кесар, — я кличу на помiч собi церкву i патрiарха болгар!
Стиснувши уста, iмператор Цимiсхiй довго дивився на Бориса холодними очима, а потiм процiдив:
— Да буде тобi вiдомо, що болгарський патрiарх також не iснує, — є лише константинопольський патрiарх, якому вiднинi пiдлягає й болгарська паства.
Так по слову Цимiсхiя знищувалась Болгарiя — кесар її, церква.
Та iмператору ромеїв було й цього мало. Вiн хотiв, щоб з кесаря Бориса, а вiдтак i з Болгарiї глузували не тiльки в Золотiй палатi, а й по всьому Константинополю, по всьому свiту.
— Во iм'я отця, i сина, i святого духа, — сказав iмператор, — висвячує тебе моя вiд бога держава в магiстра...
Блiдий i розгублений стояв магiстр Борис перед престолом iмператора i знайшов єдине, що вiн мiг зробити, — зiгнув колiна, поцiлував багряну сандалiю iмператора, вiд якої тхнуло пилюкою. Вiднинi вiн сам був пилом!
Вiйсько Iоанна Цимiсхiя вiдходило вiд Дунаю дуже повiльно. Легiони ж його стояли, грабували, об'їдали города й села. Тiльки тодi, коли у гирлi з'явились першi хеландiї з Херсонеса й купцi на них розповiли, що бачили лодiї iз знаменами руського князя далеко в Понтi, легiони рушили з мiсця й подалися в гори.
Пiсля них в болгарських селах стало ще важче й гiрше, бо новелою* (*Новела — указ.) iмператора Iоанна багато земель понад Дунаєм жалувалось акритам* (*Акрити — прикордоннi вiйська.). А вони були ще бiльшими п'явицями для убогих болгар, анiж легiонери.
Акрити рушили в села, й дими вставали над бурделями й хижами, стогони й зойки лунали скрiзь на вулицях. Акрити забирали все, що тiльки можна було ще забрати, — хутра, жито, останнє ягня.
Ангел знав, що робиться в селах над Дунаєм, вiн швидко дiзнався, що акрити з'явились в рiдному його селi. Був би Ангел здоровий — рушив би в гори, наточив нiж, вiдплатив би кров'ю за жону, за образу. Але зламана нога Ангела все не зросталась, навiть з цiпком вiн не мiг встати. Лежав у куточку бурделю на соломi, дивився на покровину, думав важку думу.
Правда, вiн не був самотнiм. Бiля нього увесь час були сусiди, вони приносили йому їсти, лiкували рану, коли почались холоднi ночi, в ногах у нього ставили мангал* (*Мангал — жаровня, пiчка.) з гарячим вугiллям. Нi, самотнiм вiн не був, самотнi були в нього тiльки душа, серце.
Це серце тоскно стиснулось i забилось, коли Ангел почув крики на вулицях рiдного села, а далi важку ходу акритiв.
Вони, як вовки, вдерлись до його бурделю. Ангел сидiв у куточку на соломi.
— Встань!
Вiн показав на покалiчену ногу.
— Ти був у Святослава? Це ти показував йому стежки в горах?
Ангел довгим, сумним поглядом подивився на акритiв, i ненависть стиснула його серце.
— Був, — вiдповiв вiн, — i нинi з ним серцем.
— Собака! Берiть його! — закричав один з акритiв.
Ангел не мiг ходити, i вони виволокли його з бурделю, потягли по мокрiй дорозi. Це була неймовiрна мука. У нього болiла не тiльки нога, а все тiло. Проте, зцiпивши уста, вiн мовчав, тiльки раз чи двiчi з його уст зiрвалось страшне закляття.
Був вечiр, коли Ангела прив'язали до сухої верби край гори за селом. Перед ним лежала глибока голуба долина, по якiй ходили тумани, на заходi сонце вже сховалося за темнi гори, але на сходi промiння його дiставало ще до високих хмар i золотом обковувало їхнi крайки.
Ангел бачив, як до дерева стягують сухе гiлля, чув, як внизу викрешують вогонь. Вiн знав, яка невимовна мука й страхiтлива смерть чекають на нього. Вiн не боявся смертi, бо знав, що прожив правдиво, жив важко i пiсля смертi йому, може, буде легше, нiж тепер. Йому було невимовне боляче, що так довго, з великим трудом i все ж марно боролись вони з ромеями i що зараз вони поверженi, загибає Болгарiя i пiшла на схiд Русь.
А тим часом внизу вже загорiвся вогонь, хвилею пiдiйнявся, обгорнув Ангела, а потiм клубочками покотився на долину дим, вогонь обiймав вербу, сухе дерево палахкотiло й трiщало.
Ангел страждав. Вогонь палахкотiв, його тiло горiло...
I коли Ангеловi вже було несила терпiти, вiн закричав так, що крик його чули в селi. Крик цей полинув далеко-далеко по всiй долинi, до Дунаю:
— Княже! Святославе! А-ге-ей! Вої руськi! Микуло! Чуєте! По-ми-и-раю!
З цими словами вiн i помер. Серед ночi, що насунула зi сходу, вiд Дунаю, довго ще горiла на високiй кручi суха верба. I ще довго, коли з гiр повiвав вiтер, спалахувало ясним вогнем дерево i сипались, летiли на схiд iскри — все, що лишилось вiд Ангела.
Пiзньої осенi 976 року iмператор Iоанн Цимiсхiй, повертаючись з Сiрiї до столицi iмперiї, зупинився на нiчлiг у долинi поблизу гори Олiмпу, в маєтку патрикiя Романа.
Це вже був не той Iоанн, який колись вирушав з фалангами. безсмертних у Родопи, який довгi мiсяцi стояв пiд стiнами Доростола й, гордий, пихатий, говорив колись на Дунаї з князем Святославом. Це був i не той Iоанн, який з славою колись повертався в Константинополь i зiрвав багряне корзно з кесаря Бориса.
Болгарiя була переможена, але народу Болгарiї iмператор Цимiсхiй скорити не мiг. Болгарiя розпалась. В однiй половинi її правували вороги iмператора — Шишмани. Але й у другiй половинi її, приєднанiй до Вiзантiї, то тут, то там спалахували повстання. Обурений iмператор сам з великим вiйськом вирушив проти непокiрних болгар, обложив город Тралицю, що став вогнищем повстання. Двадцять днiв намагався вiн взяти копiєм город, але не тiльки не взяв його, а, навпаки, дiждався, коли болгари самi напали на вiйсько ромеїв.
Тодi ж перед станом римських воїв впала з неба, освiтила яскравим сяйвом все небо, стан, струсивши землю, велика зоря. Пiсля того iмператор i все його вiйсько так перелякались, що одразу покинули стан i помчали до Константинополя.
Все ж вони не втекли вiд лиха, яке на них чатувало. Наступного дня, коли вiйсько ромеїв проминуло долину й поспiшало пройти клiсури, на них великою силою напали болгари, перебили безлiч безсмертних i звичайних воїв, знищили всю кiнноту, забрали майно i захопили навiть намет iмператора Iоанна з скарбами.
Не тiльки на сходi було неспокiйно; повстання й заколоти вiдбуваються в самiй iмперiї, в Азiї, у багатьох городах i землях над Середземним морем.
Оголошуючи, що вiн вирушає на захист гроба господнього, iмператор Iоанн веде легiони в Азiю, вступає в Сiрiю, пiсля жорстоких боїв бере фортецю Мемпеце, де здобуває пасмо волосся нiбито з голови Iоанна Предтечi, бере i накладає велику даяь на Анамею й Дамаск, перейшовши Лiванськi гори, вривається в Ворзо, каменя на каменi не залишає в фортецях Валанеї, Виритi.
Але спокiй все ж не приходить до iмператора Iоанна, йому здається, що земля горить у нього пiд ногами, що свiт обернувся проти нього i що його оточують тiльки вороги.
Iмператор Вiзантiї не помиляється. Протягом цiлого свого життя вiн був ворогом усiх i пожинав тiльки те, що сiяв. Божевiльний iмператор хотiв скорити свiт, свiт тепер мстився йому. Вiйною, кров'ю, нещастям iнших вiн хотiв побудувати власне щастя, а щастя вже давно й навiки одвернулось вiд нього самого...
Тепер вiн повертався з далекої Сiрiї до Константинополя, але сама природа, здавалося, затримувала його крок. На Iоанна з його воями жаром дихали Аравiйськi пустелi. Де вiн проходив, там довго ще серед пiскiв височiли могили, хвороби i всiлякi язви нищили його людей. Вони були нiбито владарями свiту, але голодували в цiй землi, де все згорiло, а люди покинули свої намети й пiшли свiт за очi.
I, як це буває, iмператор Iоанн накинувся на того, хто стояв найближче до нього, i змусив найбiльшого свого ворога зробити ще один, останнiй крок.
Уже коли вiйсько переправилось через Пропонтиду i iмператор побачив Вiзантiю, вiн звернувся до свого проедра Василя з словами:
— Жадiбний, користолюбний Василю, це ти винен у всiх нещастях, якi невпинно переслiдують мене. Я тебе обсипав золотом, дав тобi найбагатшi областi Вiзантiї — Лонтiаду й Дрiзу. На знак своєї любовi й довiр'я я назвав тебе — першого з усiх паракимоменiв — проедром — першим пiсля себе. Ти ж обдурював i зраджував мене. Ти думав про себе й тiльки про себе. Ти не зробив нiчого, щоб Вiзантiя була мiцна й щаслива. Ти не дбав i про мене, свого iмператора.
Це були вкрай несправедливi слова, бо досi проедр Василь, як найвiрнiший пес, день i нiч вартував бiля свого iмператора, виконував кожне його бажання, робив тiльки те, що велiв iмператор. Лише Феофано проедр допомагав всупереч волi iмператора.
Проедр не став сперечатись з iмператором. Вiн зрозумiв, що Iоанн переступив вершину свого життя, стоїть над безоднею, куди його давно тягла невблаганна сила. Лишалось тiльки штовхнути василевса.
Того ж дня вони заночували з iмператором недалеко вiд Олiмпу в домi патрикiя Романа. Патрикiй мусив багато чим завдячувати iмператору, вiн достойно й дуже щедро приймав Iоанна з його полководцями, зробив чудову вечерю...
Але в час вечерi трапилось щось незвичайне й страшне: пiсля заходу сонця на небi, низько над пiвнiчним обрiєм, з'явилась блискуча зоря, вiд якої пiдiймався вгору слiпучо-бiлястий, схожий на кiнський хвiст слiд. Обабiч зорi стали на обрiї кiлька жовтогарячих, нiби кривавих, стовпiв, що нагадували списи.
— Проедре! — сполохано звернувся до Василя iмператор Iоанн. — Скажи, що вiщують цi стовпи й зоря?
Проедр Василь не затримався з вiдповiддю. О, скiльки разiв у найважчi хвилини свого життя звертались до нього з важкими питаннями iмператори Вiзантiї. I кожного разу вiн їх втiшав, аж поки сам не карав найлютiшою смертю. Так i тепер проедр Василь одразу вiдповiв iмператору Iоанну, а вiдсвiт далекої зорi освiтив його зморшкувате, старече обличчя й сиве волосся.
— О василевсе! Отi кривавi стовпи, що стоять на виднокрузi, — то твої вороги. Вище над усе висить твоя зоря, а хвiст бiля неї — то наша сила, легiони. Ти переможеш, iмператоре!
Сп'янiлого iмператора ця вiдповiдь задовольнила. Вiн лiг, але не мiг заснути. Покликав проедра Василя, велiв налити келих вина. I проедр налив вина, а на дно кинув отруту, яку давно носив бiля серця.
— Випий, iмператоре, i спокiйно заснеш! — сказав вiн.
Iмператор Iоанн випив келих до дна i справдi заснув так, як давно вже не спав.
Перед свiтанком iмператору стало недобре, вiн прокинувся вiд страшного болю в животi, грудях, бiля самого серця.
— Проедре! — покликав вiн. — Що зi мною сталось? Я помираю...
Iз свiтильником у руках проедр Василь довго стояв бiля ложа iмператора i примруженими очима дивився на його блiде, перекошене вiд болю обличчя...
— Нi, iмператоре, — сухими устами вимовив проедр Василь. — Ти не помреш, ти — безсмертний, iмператоре.
— Як можеш ти говорити менi про безсмертя, — крикнув роздратований i вкрай переляканий Цимiсхiй, — коли я бачу: ось вона — смерть!
— Ти захворiв, — втiшав проедр, — вiд згубного повiтря Азiї, бо там всюди на нас чатувала хвороба. Нам треба швидше їхати до Константинополя, там ти одужаєш.
Вони вирушили наступного дня увечерi, коли трохи охололо повiтря. Вмираючого iмператора поклали на ношi, якi почепили мiж двох коней. У нього заволiкало очi, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорi, що невблаганно висiла на пiвнiчнiй частинi неба.
— Що це за зоря? — шепотiв спраглими устами iмператор. — Нi, це не моя зоря. Вона йде зi сходу, чуєш, проедре, зi сходу... Ми — отi кривавi стовпи, тiльки стовпи.
За iмператором iшов Василь. Тут, у цiй пустелi, за ношами iмператора, вiн не був вже проедром, першим, тут він був останнiм.
З трудом пересуваючи кволi свої ноги, Василь думав про те, що вони скоро будуть у Константинополi, скоро тям не стане iмператора Iоанна i поховають його у храмi Спасителя на Халцi, який сам Iоанн i збудував. А тим часом у Константинополь приїде Феофано, за якою вiн послав уже потай дромон...
Але що дасть це Василю? Вiн — останнiй проедр iмперiї, вiн убив кiлькох iмператорiв. А цi три наробили для Вiзантiї стiльки, що нiколи вона вже не встане. Не встане i Василь. Феофано пише, що тяжко хвора. Що ж лишається? Пісок пiд ногами?!
У великому Новгородi дзвонить дзвiн, i вузькими вулицями його з усiх кiнцiв на площу над широким Волховом iдуть, поспiшають мужi новгородськi, iдуть жони й дiти.
З Волхова повiває свiжий вiтер, там стоять на укотях, колишуться на високiй хвилi широкi учани й шнеки, довгi лодiї з насадами, легкi струги. Вої й рибалки, якi стоять на цих лодiях, хотiли б побувати там, на березi, на площi, де лунає й лунає дзвiн. Але супротивна хвиля туди не допустить.
I вони тiльки дивляться, як з усiх концiв Новгорода iдуть до площi мужi новгородськi, iде, високо пiднявши сокири, дружина,.. А от, бачать вони, iде князь новгородський Володимир, з правої руки вiд нього крокує воєвода Добриня, з лiвої — тисяцький Михало.
Князь Володимир один пiднiмається на високий помiст, що стоїть одразу ж бiля вiчного дзвона, знiмає шапку. Вiтер з Волхова перебирає довге русяве волосся його, вiтер роздуває поли темного оксамитового платна, пiдперезаного широким шкiряним поясом з мечем i всiлякими окладами.
— Мужi новгородчi, — починає князь Володимир, пiднiмаючи праву руку, у якiй мiпно затиснута його княжа шапка. — Отцi й брати мої! Я покликав вас сюди, на вiче, щоб повiдати — неспокiйно суть у нас на Русi, незгода є в городi Києвому...
Свистить, реве вiтер, вiн пiдхоплює над Волховом бiлих чайок i несе їх, кидає сюди, до площi, де зiбралися мужi. Тут вони й кружляють, як бiла хмара, б'ються, скиглять.
— Мужi новгородчi! — голосно каже князь Володимир. — Трудний час настав для Русi i нас, аже князь Ярополк убив брата свого Олега i поїде на землi Русi. Що дiяти маємо, робити, новгородчi, мужi мої?
Якусь хвилину на площi над Волховом було тихо, так-бо вразила звiстка, яку повiв князь Володимир. А потiм з усiх усюд залунали голоси, схвильованi крики:
— Не допустимо, княже, розбрату на Русi... Поїдемо, княже, ратувати за Русь. Клич, княже, землi верхнi, поїдемо супроти убiйника князя, заратуємо Русь!
I вже над багатотисячним натовпом заблищали сокири, замайорiли шапки, звелися темнi, натрудженi руки.
— Веди нас, княже! Пiдемо за Русь!
Київ, 1 .IX. 1958