Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що втекла з Проту, радiсть визволення цiлком її заполонила. Але куди їм, справдi, їхати, куди вона мусить скерувати скедiю?
У цю хвилину Феофано вперше пошкодувала за Вардом Валентом. Яка необачнiсть, що вона не запитала, куди мав привезти її етерiот.
— Скажiть, — спробувала вона щось узнати у людини, яка стояла перед нею, — ви сюди звiдки їхали? Iз затоки Великого палацу чи з Буколеону?
Темний воїн, що, схопившись руками за щоглу, ледь тримався на ногах, вiдповiв:
— Ми їхали сюди не з затоки, а iз Золотого Рогу. I Феофано зрозумiла, що марно вона запитувала про це у воїна. У Великому палацi, а так само й у Буколеонi, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерiю на Прот, вона хотiяа вбити Феофано, а вбила Варда Валента. Їй — Феофано — нiчого й потикатись у тихi затоки Великого палацу й Буколеону, — там на неї жде загибель, смерть.
— Ми поїдемо туди, звiдки ви вийшли, — у Золотий Рiг, — велiла вона воїну.
Скедiя летiла далi, в темряву й пустку, рiзала високi хвилi, глибоко заривалась у воду, виринала. На Феофано лилися потоки води, гострий, холодний вiтер забивав їй дух.
Але вона не поскаржилась нiкому з гребцiв, не попросила в них допомоги. Зараз вона згодна була пробиватись через море, через будь-якi перепони!
Що думала Феофано у цю пiзню нiчну годину?!
Ще недавно у Великому палацi вона жила, ходила, робила свої справи, здiйснювала намiри, спираючись на дужчого й знищуючи кволiшого. А зараз там, у палацi, хоч i сидiв Iоанн, але душi його вона тепер не знала й не розумiла. Туди ж повернулась i владувала дочка iмператора Костянтина, яку вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди ж пiти Феофано у Константинополi, до кого їй звернутись?
Раннього ранку скедiя, що вийшла з туманiв моря, промчала на хвилях мимо високих стiн i заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула бiля Акрополя на рiжку пiвострова лiворуч i зайшла в тихi води Золотого Рогу. Там гребцi, що були на скедiї, взяли весла й пригнали посудину до рибальської пристанi, де вже стояли сотнi човнiв.
У жiнцi, що, закутавши шаллю голову, вийшла з скедiї, попрямувала до ворiт у стiнi i разом з багатьма рибалками та їхнiми жонами безборонне проминула ворота, нiхто не пiзнав би Феофано. Нiхто не пiзнав її також i тодi, коли йшла вона в галасливому натовпi вулицею Меси, прямуючи до Великого палацу.
Але у Великий палац Феофано не пiшла, а приєдналась до гурту богомольцiв, що прямували до Софiї, зайшла разом iз ними на подвiр'я собору, на ганок...
Переступивши порiг, Феофано вiдчула себе вiльнiше. У соборi було ще мало богомольцiв. То тут, то там чулись притишенi кроки, десь вiдлунювали чиїсь голоси, крiзь вузькi вiкна у велетенському куполi лилось синє свiтло. Внизу ж снувалась пiвтемрява, серед якої подекуди блимали, освiтлюючи золотi й срiбнi ризи iкон, жовтi вогники свiчок.
Феофано добре знала цей собор. Скiльки разiв вона приходила сюди замолювати свої грiхи, просити щастя в бога! Он лiворуч у темрявi ледь окреслюються дверi, за ними, як це добре вiдомо Феофано, тягнуться вгору довгi вузькi сходи, а там починається ряд палат з лоджiями, звiдки, непомiтно для богомольцiв, згори можна бачити все, що вiдбувається в соборi й олтарi. Це — катихуменiй, покої василiси в Софiї, куди нiхто, крiм неї, не має права заходити, де нiхто не може її турбувати. По праву руку вiд олтаря є такi ж покої — мутаторiй — для василевса.
I раптом у Феофано з'явилась думка, яка спочатку здавалася їй неймовiрною й безглуздою, а пiзнiше — дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темної шалi з голови, Феофано обережно пiшла попiд стiною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пiшла й ще раз зупинилась.
Тепер вона стояла бiля порога дверей, що вели до катихуменiя. За дверима, де завжди стояли сторожi, нiкого не було. Вона переступила порiг, швидко побiгла схiдцями.
— Куди? Куди? — почула вона голос i кроки за собою.
Але Феофано вже скинула з голови шаль, смiливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменiї, дiйшла до крiсла, в якому колись сидiла як василiса, i зараз сiла, вiрнiше, впала в нього.
Тут, у катихуменiї i в покоях бiля нього, нiхто, навiть патрiарх, не мав права взяти її. Це був єдиний куточок в iмперiї, де вона лишалась iмператрицею. У найбiльшої грiшницi свiту захисником був тепер бог.
Одразу ж до неї прибiгли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменiй.
Вона вiдповiла їм:
— Я василiса, а ви iдiть геть!
Пiсля цього сюди, в катихуменiй, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крiсла, священики, потiм два єпископи.
Феофано сказала:
— Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тiльки з патрiархом Полiєвктом...
— Патрiарх Полiєвкт помер.
— Тим краще, — зухвало вiдповiла Феофано. — Тодi нехай сюди прийде живий патрiарх.
I новий патрiарх — чернець з гори Олiмпу Василь — прийшов у катихуменiй.
Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тiльки лоб, очi, нiс i рот, її охопив шал, як колись, у шинку батька.
— Хто ти? — суворо запитала Феофано.
— Я... патрiарх Василь.
— Ти — вселенський патрiарх Василь? — засмiялась Феофано. — Не вiрю! Перехрестись! Розгублений патрiарх перехрестився.
— Так чого ти хочеш?
— Я велю тобi залишити святий храм.
— Залишити храм?! — смiялась Феофано. — О, нi! Я не пiду, патрiарше, нiкуди звiдси, поки сюди не прийде iмператор Iоанн. I вели своїм служкам принести менi їсти й пити.
I тодi трапилось те, чого нiколи не було в Константинополi й святiй Софiї. За суворим наказом василiси Феодори патрiарх Василь звелiв священнослужителям день i нiч правити в соборi службу, молитись нiбито за перемогу iмператора Iоанна над тавроскiфами. Але всi ворота й дверi собору патрiарх Василь велiв зачинити й замкнути, пiсля чого бiля них стали ще й етерiоти. Тiльки однi дверi — з пiвнiчного боку собору, де також стояли етерiоти, були незамкнутi — хiд до катихуменiя. Але цими дверима могли заходити тiльки патрiарх та ще iмператор.
5
Пiзнього вечора iмператор велiв прийти до його намету Варду Склiру й патрикiю Петру. Вiн хотiв разом iз ними роздiлити трапезу.
Тут, у станi, все було до послуг iмператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що вiз iз собою найкращi страви й вина. Поряд був намет з одягом i доспiхами. Позаду в царськiй стайнi рили землю кращi жеребцi iмператора. За стайнями мiстились його трубачi, їхав з iмператором i малий хор iз собору святих Апостолiв, де було кiлька привабливих дияконiс. Все було приготовлено для Iоанна, як i у Великому палацi.
Iмператор мiг себе почувати цiлком безпечно у цьому станi. Як i завжди, вiн був нiби муром вiдгороджений вiд цiлого свiту — мiж царським наметом i всiма воями стояли полки гвардiї, безсмертнi, ескувiти, iканати, арифм, китонiти, бiля столу його й ложа ходили тiльки безбородi, вдень i вночi навкруг його намету стояла етерiя. Особа iмператора була в повнiй безпецi.
А ще далi, за безсмертними, стояла бойова кiннота, ближче до валу й ровiв — таксiархiї оплiтiв, за ровами всю нiч ходили керкiти* (*Керкiти — нiчнi караули.), на полi їздили вiгли. Цi десятки тисяч людей могли одбити найстрашнiшу силу.
Тому, мабуть, iмператор. Iоанн, п'ючи iз золотого келиха чудове червоне вино, посмiхався й запитував Варда Склiра:
— Що розповiдають, Варде, смiливi лазутчики нашi?
— Вони розповiдають, василевсе, що руськi вої вже недалеко вiд нашого стану й вранцi будуть у долинi.
— Шкода, — вирвалось у iмператора, — що не могли зустрiти їх у клiсурах.
— А може, й краще, василевсе, що ми їх зустрiнемо тут, на рiвнинi. У клiсурах не так страшнi руси, як болгари.
— То правда, — згодився Iоанн. — Цей проклятий народ, що гризе сирi шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрiнемо їх тут, на рiвнинi. Що розповiдали лазутчики нашi, чи має Святослав кiнноту?
— Має небагато, — вiдповiв Вард, — але й це здебiльшого болгари.
— Знову вони, — спалахнув iмператор. — Ну, почекайте, мiсяни* (*Мiсiя, мiсяни — Болгарiя, болгари.), я вам покажу любов iз Руссю.
Iоанн Цимiсхiй жадiбно випив вино й проковтнув кiлька сухих ягiд.
I давнє, багато раз пережите ним почуття охопило Iоанна Цимiсхiя. Сп'янiлий вiд вина, вiн примружив очi, уявив, як колись ходив з легiонами по Азiї, велiв руйнувати городи, знищувати людей.
В його уявi встали руїни цих городiв, тисячi трупiв не вiдомих йому людей, що лежали просто неба, калюжi кровi на жовтому пiску, зойки й плач.
Але не розпач i не скорбота за содiяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадiбно хотiлось побачити новi зруйнованi городи, новi трупи, йому жадалось побачити свiжу кров на землi, кров руських i болгарських воїв.
I вiн так само, як колись, простягши вперед випещену, бiлу, iз золотим перснем з каменем iзумрудом руку, водив нею в повiтрi, мрiяв:
(Продовження на наступній сторінці)