— А кого ти знаєш iз iсторiографiв, — запитує ще Iоанн, — кого б я мiг узяти з собою i хто зумiв би достойно описати, як вiйська iмперiї пройдуть по Болгарiї i розiб'ють Русь?
— Я знаю Iоанна, — вiдповiв проедр, — сина сановника Феодора, священика...
— Священик Iоанн все своє життя славив Никифора, — розсердився iмператор, — i це вiн зараз пише присвяти на його гробницi... Усi цi iсторiографи — прихильники або Костянтина, або Никифора...
— Я чув, що серед молодих дияконiв Софiї вiдзначається своїми талантами Лев, сам з Азiї, простого роду, але красномовством знаменитий...
— Якщо вiн молодий — дуже добре. А красномовство його запалить вiйськовi подвиги ромеїв. Поклич Льва, поговори з ним i дай йому срiбну чорнильницю. Нехай вирушає разом iз нами. Лев — диякон. Що ж? Нехай i вiн живе в вiках! Iмперiя повинна знати свою iсторiю!
Ще тодi, коли Iоанн Цимiсхiй їхав далеко вiд Адрiанополя, в долинi над Марiцою з'явились полководцi й вiгли* (*Вiгли — караули, сторожа.), а разом iз ними озброєнi довгими мотузками й кiлками мiнсуратори* (*Мiнсуратори — землемiри, топографи.). Вiгли їздили по лiсах i ярах, перевiряючи, чи немає тут ворожих лазутчикiв, а мiнсуратори обрали широку рiвнину, до якої з двох бокiв доходили лiси, й намiтили на нiй стан.
Насамперед вони обрали мiсце для намету iмператора, середину стану, i там поставили його знамено. Вiд цього мiсця мiнсуратори заходились вимiрювати мотузками по тисячi оргiй* (*Оргiя — грецький сажень, 1,774 метра.) на всi сторони свiту. Щоб позначити межi табору, натягнули мотузки мiж ними.
А тим часом у долинi вже з'явились хмари рудої куряви. До мiсця майбутнього стану наближались оплiти* (*Оплiти — пiхота.). Їх було понад десять тисяч, i вони одразу стали копати широкий, глибокий рiв, викидаючи землю i насипаючи вал. Посеред валу i в рову залишили ворота, але їх навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожi вої i особливо кiннота, робили пiдковами. Коли рiв i вали були закiнченi, оплiти ще один день готували "порожнє мiсцем" за валом, куди могли залiтати стрiли й камiння, розбили великi й малi дороги, а посеред стану втрамбували мiсце для "царського табору". Ще поставили там намети для iмператора, протовестiарiя, стольника i охорони.
Це був цiлий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, i оплiти поставили навкруг рову через кожнi десять оргiй залiзнi стовпи, натягли мiж ними мотузки й почепили дзвоники. А на полi за ровом покопали скрiзь ями-костоломки, забивши на днi їх загостренi кiлки.
Ще не була закiнчена вся робота, а до стану вже пiдходило ромейське вiйсько, навкруг царського намету зупинились i одразу ж почали ставити свої намети полки iмператора, за ними колом стала бойова кiннота, ще далi — таксiархiї* (*Таксiархiя — вiйськова частина, тисяча воїнiв.) фем. Стан одразу зашумiв, загомонiв, скрiзь iржали конi, до неба попливли димки вiд багатьох вогнищ.
Коли почало смеркати, прибув iмператор Iоанн Цимiсхiй. Вiн їхав у срiблястому скарамангiї, у легкому шоломi, iз золотим мечем бiля пояса. Одразу ж за iмператором поспiшали найближчi його полководцi. А попереду i позад нього верхи їхали безсмертнi.
4
I ще раз пiзньої, як i завжди, години в келiю до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був вiн дуже неспокiйний.
— Проедр Василь велiв забрати тебе цiєї ночi з Проту, — сказав Вард. — Для втечi все готово, скедiя стоїть пiд скелею, бог послав нам попутний вiтер...
— Але як ми вийдемо звiдси? — занепокоїлась Феофано.
— Через це вiкно, — показав рукою Вард.
— Крiзь ці грати?.. А там далi — скеля, безодня?
— Не бiйся, василiсо! Я зараз перепиляю грати, з собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя.
— Нi, Варде, я не можу спуститись цiєю драбинкою. Це божевiлля, — нiч, вiтер, скеля; я розiб'юсь i полечу в безодню...
— Проедр Василь велiв менi сказати, що iмператор Iоанн одружився з василiсою Феодорою, а зараз виїхав на брань у Болгарiю.
Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на мiсцi. У келiї монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорi, звiдки через вiконце в дверях падав промiнь жовтуватого свiтла, тiльки крiзь загратоване вiкно, що виходило на скелi, долiтав шум i свист вiтру. I десь там, внизу, пiд скелями, вирувало, ревiло, стогнало неспокiйне море.
— Та-а-ак! — тихо процiдила, стиснувши зуби, Феофано. — Гаразд, Варде, я згодна. Я їду до Константинополя. Але як бути менi з дiтьми? — замислилась вона.
— Ти їдеш до своїх синiв, — вiдповiв Вард. — Будемо молитися, щоб завтра й дочки твої прокинулись живi. А зараз — швидше, василiсо. У монастирi сьогоднi щось неспокiйно, є якiсь новi етерiоти, може, Феодора вже дiє...
— Правда, — здригнулась Феофано. — Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь...
Вона пiшла в куток келiї й стала навколiшки перед ложем, на якому спали двi її дочки... Вард Валент тим часом завiсив вiконце до коридора, ступив до вiкна над морем й за кiлька хвилин перепиляв залiзнi грати, дужими руками одiгнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку.
— Я все зробив, василiсо! — прошепотiв вiн i зняв завiсу з дверей до коридора. — Iди сюди!
Вард бачив, як Феофано встала з колiн, у кволому променi вiд свiтильника, що горiв у коридорi, зробила крок уперед, взяла щось у скриньцi пiд столом й сховала на грудях. А тодi зупинилась перед вiкном над безоднею.
— Менi страшно! — На блiдому, зовсiм бiлому обличчi вiн побачив її великi очi.
— Тобi повинно бути радiсно, василiсо! Берись за цi мотузки й смiливо спускайся драбиною вниз.
— Який жах! — все ще не могла наважитись вона. Тодi Вард Валент сам узяв її дужими руками, й посадив на холодний камiнь вiкна, i, хто знає чому, схилив гаряче своє обличчя до холодної щоки Феофано.
— Спасибi, Варде! Ти служив кому треба, i я тобi вiддячу, — прошепотiла вона й поцiлувала етерiота з Буколеону.
— Менi нiчого не треба, василiсо! — вiдповiв вiн їй, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на вiконце дверей, звiдки робив якiсь знаки безбородий...
...Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинцi схiдцi, сперлась на них i тодi опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг неї стiною стояла нiч, страхiтливий вiтер розгойдував драбинку. Єдине, що вона вiдчувала серед суцiльної темряви, — грубi мотузки драбинки, хисткi схiдцi пiд ногами та ще iнодi, коли вiтер з моря притискував драбинку до скелi, холодний, мокрий камiнь, якого вона торкалась пальцями.
Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що їй не буде кiнця. Феофано, як i замолоду, вмiла лазити й тепер лiзла, як кiшка, мала мiцнi, дужi руки. I все ж швидко втрачала сили, мотузки рiзали її долонi, ноги ковзались на слизьких схiдцях i часто повисали в повiтрi. Iнодi, коли вiтер одкидав драбинку вiд скелi, їй здавалося, що зараз вона або полетить у безвiсть, або вдариться й розiб'ється об камiнь, її дедалi бiльше охоплював вiдчай, безумний страх сковував пальцi, зводив ноги.
I, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зi своїх рук мотузки, зiрвалась би й полетiла стрiмголов, та раптом десь високо-високо вгорi почула крик. Його одразу ж пiдхопив i понiс у безвiсть вiтер. Але цей крик серед ночi долинув до її вух.
— Феофано! — хтось крикнув угорi.
Вона здригнулась i зрозумiла, як далеко вже спустилась вiд вiкна в'язницi, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз змiцнiли й набули гнучкостi, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами схiдцi, спускалась нижче й нижче по драбинцi i нарештi почула пiд ногами камiнь.
— Сюди, василiсо, сюди! — чула Феофано в темрявi голоси.
Вона йшла на цi голоси, ступила в лодiю, сiла. Слiдом за нею туди ж стрибнули гребцi.
— Де ж Вард? Що вiн думає? — гомонiли кругом. I раптом угорi високо в повiтрi пролунав зойк. Потiм звiдти з свистом i криком щось пролетiло повз скелю, лунко впало на берег неподалiк вiд човна.
Якусь мить нiхто нiчого не говорив. Тiльки вiтер свистiв навкруг i роздратовано бились об камiнь хвилi. А далi, поспiшаючи, гребцi одштовхнули лодiю, поставили вiтрила, полетiли на високiй хвилi в темряву, нiч. Тiльки Вард Валент не їхав з ними, — труп його лежав на березi над Пропонтидою. Серед пiтьми ночi високо над скелями блимав вогник у вiкнi келiї, з якої втекла Феофано.
Закутавшись у теплу шаль, Феофано сидiла на кормi легкої лодiї-скедiї. Усе навкруг — темнi скелi острова й вогник, що одразу зник позаду, високi хвилi, що, як розгнiванi морськi дива, гнались за ними й народжувались десь попереду, сiра iмла навкруг, свист i рев вiтру, туго напнутi вiтрила, — все це нагадувало сон, примару.
Але це були не сон i не примара. По скедiї швидко перебiгали й порались бiля вiтрил мовчазнi невiдомi, але вiдданi їй люди. Феофано свого досягла — вона втекла з Проту, звiдки нiхто ще не повертався. Вона летить, як на крилах, пiд вiтрилами цiєї скедiї до бажаного Константинополя. Ще до свiтання, якщо не змiниться вiтер, вони будуть там.
До неї пiдiйшов хтось iз гребцiв.
— Вард Валент знав, куди нам треба їхати, — сказав цей чоловiк, — але зараз вiн мертвий. Куди велиш їхати, василiсо?
(Продовження на наступній сторінці)