Невдовзi, скрадаючись в ущелинах i на смерть заганяючи коней у долинi, до Константинополя потай примчали гiнцi вiд кесаря та ще болгарськi боляри й купцi, що зумiли втекти з Преслави. А мiж ними й друг василi-ка Калокiра — вiрменський купець з Переяславця Iзот. Iмператор Iоанн знав, що князь Святослав полонив кесаря Бориса, але лишив йому життя. Певен був вiн, що князь Святослав є тепер власником скарбiв болгарських каганiв, розумiв Iоанн i те, що Святослав не зупиниться в Преславi, а пiде далi — на долину перед Вiзантiєю. Одного тiльки не знав iмператор ромеїв — коли це станеться, скiльки воїв залишилось у руського князя i на кого вiн тепер думає спиратись.
"Проте, — мiркував вiн, — Вiзантiя свого досягла, багато сил втратила Русь, пройшовши раз i другий усю Болгарiю до Преслави. Потом i кров'ю вмився князь Святослав, промчавши до Києва й од бивши печенiгiв, поки ж його не було, кесар Борис iз болярами своїми й переодягнутими легiонерами наробили чимало зла й завдали неймовiрної шкоди руськiй ратi, князь Святослав, либонь, напружуючи всi сили, не в сiдлi, а за хвостом коня дотягнувся до Преслави. От що уготували русам iмператори ромеїв i вiн — Iоанн Цимiсхiй!"
У Константинополi неспокiйно, всi тут знають, що руськi вої — тавроскiфи — десь недалеко. На склепi Костянтина, в пiтьмi якого лежить i лежатиме безголовий Никифор, чиясь рука пише далi:
"На нас рушила руська сила, скiфськi народи в божевiльному запалi рвуться до вбивства. Рiзнi язики поспiшають до нашого города, на воротях якого колись був накреслений твiй образ. I ти, iмператоре Никифоре, дослухайся до наших слiв, скинь з себе камiнь, що придавив тебе. Якщо не хочеш встати з домовини, то дай нам знати одним лише голосом. Якщо ж i цього не хочеш, то прийми нас до себе, в домовину. Бо й мертвий — ти всепереможний, крiм жони, яка перемогла тебе..."
Iмператор знає, що робиться в Константинополi, проедр Василь переказує йому й вiршi, написанi над домовиною Никифора. Але василевс уже не такий, яким був недавно. Його тiсним колом оточують сенатори, димоти, динархи i невпинно славословлять, його жоною стала василiса Феодора, у Фракiї й Македонiї повно-повнiсiнько вiйська. Iмператор Iоанн вiрить у свою зорю, вiрить у перемогу над Святославом.
Є ще одна причина, яка затримує Iоанна Цимiсхiя в Константинополi. У Фракiї й Македонiї на чолi вiйська стоїть патрикiй Iоанн Куркуас — у минулому видатний полководець, але зараз — гiркий п'яниця, а славетнi його полководцi — Вард Склiр i патрикiй Петро — все переслiдують повстанцiв по Каппадокiї, яких веде Лев Фока з сином своїм Вардом i небожами...
У цих турботах i сподiваннях швидко проминула осiнь. I раптом однiєї ночi над Константинополем починає сiятись незвичайний для цього города снiг. Усi виходять на вулицi, наставляють руки, пробують, чи справдi це снiг? Так, снiг! Пухнастий, холодний, мокрий, вiн сiється все густiше й густiше, вiн iде цiлу нiч, наступний день, ще одну нiч...
Мчать вершники з Фракiї, Македонiї, там також випав снiг, на Планинi засипало всi клiсури* (*Клiсури — гiрськi ущелини). Тепер князь Святослав мiг би з своїми воями дiстатись до Константинополя тiльки тодi, коли б у них виросли крила. Усi заспокоюються, — до самої весни воям Святослава не пройти Планини й Родопiв.
I нiхто з них, а також iмператор Iоанн, не вiдає того, що князь Святослав зупинився в Преславi i не йде в гори зовсiм не через снiги. Думає перед новим походом складну думу.
Iдучи на брань з ромеями, князь Святослав розумiв, наскiльки вона буде важка. Що ця брань неминуча, вiн знає ще тодi, коли вирушав iз Києва. Тут, у Болгарiї, вiн бачив перед собою римських легiонерiв. Але iмператори ромеїв воювали з ним рукою кесаря Бориса i взап'ять — шаблями печенiгiв. У Преславi вiн дiзнався, що за Родопами по всiй Болгарiї на захiд сонця вже давно стоїть ромейське вiйсько. Воно готове до бою, i якщо Святослав не пiде на нього, воно вдарить у спину йому.
Знав Святослав вiд своїх гiнцiв i те, що в гирло Дунаю вже увiйшли й стоять кораблi ромеїв з великою силою й грецьким вогнем. Отже, iмператор Iоанн стояв перед ним i взап'ять йому, — Вiзантiя iшла на Русь.
Через це, пройшовши вдруге Болгарiю, взявши багато городiв i, нарештi, Преславу, князь Святослав зупиняється там i не йде вперед.
Зима? Так, тодi була люта зима. Вiд людей князь Святослав знав, що в горах, на перевалах, у клiсурах, лежать снiги, шляхи там перетяли рiки. Пройти з численним вiйськом через гори в цей час було важко.
Крiм того, ще тодi, коли вої Святослава йшли вiд Дунаю, до пiвнiчних меж Болгарiї пiдiйшло й багато допомогло князевi Улiбу угорське вiйсько. У Преславi до князя Святослава прибули й гiнцi угорського князя:
полководцi їхнi мали охоту разом iз вiйськом Святослава йти проти ромеїв. I справдi, римськi iмператори зробили багато зла не тiльки болгарам, а й уграм.
Святослав послав до угрiв воєводу Свенелда. Той повернувся за мiсяць i привiз радiсну звiстку — угорський князь згодився поставити в боротьбi з ромеями пiд знамено київського князя кiлька тисяч вершникiв. Све-нелд домовився, що угорськi вої негайно виходять, iдуть прямо в долину за Преславою й там ждатимуть гасла Святослава.
Нарештi, пам'ятаючи про свою зустрiч у полi над Днiпром з печенiзьким каганом Курею, Святослав послав гiнцiв до нього. Вiн обiцяв кагану багато золота, воєнну здобич. Князь Святослав мислив, що це золото дати кагану варто. Якщо навiть печенiги не дуже охоче битимуться з ромеями, все ж у нього за спиною не буде зрадливих ворогiв.
Шлях вiд Преслави до Днiпра й назад забрав у гiнцiв кiлька мiсяцiв. До весни вони повернулись iз звiсткою, що не знайшли кагана Курю, але домовились з ордою кагана Iлдеї. Печенiги вже стали на березi Дунаю, рушають понад море i через. Месемврiю ввiйдуть до Фiлiппополя.
Настала весна. Засинiли гори на заходi, розтопились снiги, зашумiли рiки в ущелинах, сохли шляхи.
Князь Святослав велiв воям готуватись.
Увечерi, коли поїхали гiнцi вiд печенiгiв, князь Святослав зустрiв недалеко вiд стiн Преслави Калокiра. Василiк iмператора ромеїв стояв на пагорку й дивився на гори, залитi багряним свiтлом.
— Великий княже! — кинувся Калокiр до Святослава. — Я так давно не бачив тебе, ти зовсiм забув про свого друга.
— Нi, патрикiю, — вiдповiв Святослав. — Про своїх друзiв i про все, що їм обiцяне, я нiколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Києвi про те, що я пройду Болгарiю, — от i пройшов, обiцяв я, що пiду на iмператора, — i вже рушаю.
Калокiр з-пiд брiв подивився на Святослава.
— А чи не замало в нас сили, княже? — з якимсь острахом запитав вiн. — Адже позаду жорстокi бої, а iмператор зiбрав велике вiйсько.
— Ой патрикiю, — засмiявся Святослав, — та невже ж я, коли б боявся iмператора, вирушав iз Києва? I невже ти тут, у Болгарiї, за цей час нiчому не навчився?
— Ти маєш спiльникiв? Адже маєш, княже?
— На бранi, — вiдповiв князь, — я покладався i покладаюсь тiльки на власнi сили. Калокiр облизав пересохлi уста.
— Я i мої друзi вiддячимо тобi, княже, за все в Константинополi в сто крат... Коли ти думаєш рушати?
— Це станеться незабаром.
I вони обоє подивились удалину, де у багряному сяйвi вився по праву руку шлях до Средця, а по лiву — все в гори, на перевали й ущелини — на Константинополь.
Обличчя у Калокiра було похмуре, довгi сухi його пальцi стискувались в кулаки. У цю годину вiн ждав, що князь Святослав обмовиться, розповiсть, як i коли думає вирушати в гори, i скаже про свої сили. Тодi б i Калокiр вирiшив, як йому далi бути, що робити?!
А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти ромеїв. Багато, дуже багато сили й кровi витратили руськi вої над Дунаєм. Пошматована болярами Болгарiя не може дати йому потрiбної допомоги, доводиться просити її у печенiгiв i угрiв. Але чи надiйна це пiдмога? Що жде їх по той бiк Планини?
Нiкчемний Калокiр! Чи мiг вiн знати, що робиться у пристраснiй, широкiй, волелюбнiй душi князя Святослава?!
Коли в горах ще танули снiги й ущелини заповнили швидкi рiки, над Пропонтидою, в Константинополi й фемах уже цвiла весна.
Саме в цей час до Константинополя прибули з своїми легiонами Вард Склiр i патрикiй Петро. Вони довго переслiдували повстанцiв у пустелях Каппадокiї i нарештi пiймали їх.
Вард Склiр зробив так, як велiв iмператор. Вiн випiкає очi брату Никифора Льву Фоцi, постригає в ченцi й висилає на острiв Хiос небожа Никифора — Варда — разом з жоною й дiтьми, жорстоко карає всiх їхнiх родичiв...
З такими вiстями два полководцi повертались до Константинополя. Iмператор Iоанн радiсно їх зустрiчає, — дуже добре зробили його полководцi, упiймавши родичiв iмператора Никифора й покаравши їх. Тепер їм гнити до кiнця свого життя в монастирях, не бачити повiк сонця. Такi iмператори не страшнi Iоанну Цимiсхiю. Все рiдше й рiдше згадує вiн за радощами цього свiту й Феофано — їй також до кiнця свого вiку скнiти в келiї на Протi, її стережуть не тiльки безбородi ченцi, а й етерiоти.
Iмператор Iоанн дає великi нагороди Варду Склiру й патрикiю Петру, велить їм виїжджати в Фракiю й сам збирається їхати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Iоанн поведе свої легiони в гори.
Збираючись у похiд, iмператор довго розмовляв з проедром своїм Василем. Коли в столицi немає василевса, його мiсце заступає василiса, але проедр мусить бути першим i бiля неї. Проедр схиляє голову.
(Продовження на наступній сторінці)