— Бачите...— почав Чуприна,— ми художники і до політики не маємо відношення... пристати до вашої організації ми не можемо, бо політикою ніколи не цікавилися...
-От дурниці! Та як же ж ви не цікавитесь політикою, коли от постачаєте нам патрони?
Незручно було говорити малознайомій людині, що вони це роблять тільки для заробітку, і Чуприна почав дипломатичничати.
— Бачите, ми, власне кажучи, не політики, а художники... За наші картини ніхто нічого нам не платить... А нам, розумієте, треба і на фарби, і на інше... Ми допомагали вам, але політика не наше діло...
— Так виходить, що ви нам не співчуваєте, а так тільки, за гроші? А як прийдуть до вас з ЧК і дадуть вам більше, то ви й нас викажете!
"І якого чорта я не згодився на вступ до їхньої компанії? — докоряв себе Чуприна.— Адже ж однаково завтра нас не буде в цьому місті".
— Та ми... ні... ми про це не думали... Дайте нам подумати... Ми можемо...
Незнайомець випростався. Він раптом змінив тона на суворий, гепнув кулаком по столу так, що склянки підскочили вгору, а другий поруч його благально промовив:
— Костя, не гарячись... Ну чого ти, їй-бо...
— Як-то так не гарячись? Та ця сволота може завтра мене в ЧК виказати! "Вони подумають",— перекривив він Чуприну,— а про що раніше думали? Чи, може, сподіваєтеся тепер вислизнути з наших рук? Ні, дурнів немає!.. Годі! Вам відомі наші таємниці, і ви не вийдете звідси!
Кізлик зблід, а Чуприну трясли трясці.
"Костя" гримав, загрожував, а рижобородий Сапрон та інші члени організації сиділи, вткнувшись у газети. "Певно, цей найголовніший",— подумав Чуприна про "Костю".
— Та ми... ми...— почав щось говорити Кізлик, дивлячись, що Чуприна мовчить, але "Костя" не дав йому договорити:
— Що там ми, ми! Нічого микати, коли справа стоїть надто серйозно! Говоріть просто і без викрутасів, якій ви партії співчуваєте?
Чуприна, сполотнілий і вщент знищений, підвівся і тихо промовив:
— Ви пустіть нас... Ми більше не будемо... їй-богу, не будемо!.. Нікому нічого не скажемо...— гаряче запевняв він.
З мефістофельською усмішкою "Костя" нахилив голову і шипляче відказав:
— Пустити? Ви більше не будете? А якщо вам ЧК заплатить, то ви теж більше не будете? Ні, так гратися не можна! — І знову кулак опустився на стіл, немов припечатуючи слова.
Кізлик і Чуприна стояли і розгублено тулились один до одного, а "Костя", як грізний суддя, гримав на них і картав:
— Дурні! Йолопи! Барани! Ідіоти! Беруться за діло і не знають навіть, якій партії вони співчувають! Приносять нам патрони, продажні шкури, і белькочуть щось незрозуміле! Я таких мерзотників пачками розстрілюю!
— Цих "фруктів" негайно треба судити судом повстанського трибуналу! Сподіваюсь, що вирок буде без попуску безпринципному барахлу! Ведіть!
Кізлик затрясся, ноги йому підігнулися, і він ледве живий упав на канапу і заридав.
Чуприна стиснув зуби, щоб вони не цокотіли, але не міг стримати сліз, що котилися по волохатій його бороді.
Діловито цокнувши браунінгами, підвелося двоє і коротко наказали йти за ними.
— Якщо тікатимете, пристрелимо без жалю. Кричатимете, те ж саме. Суд може вас ще й помилувати, навівши довідки, хто ви такі і що...
Кізликові дали напитись води, і він ішов покірний і знесилений. За ним ступав Чуприна. В голові його пролітали тільки невиразні клапті думок, і швидше інстинктивно, аніж свідомо, він зупинився коло порога і глянув з гострота зненавистю на "Костю".
Знову йшли тими самими коридорами, що ними під проводом Сапрона дісталися до кімнати, і, завернувши праворуч, потрапили в якийсь напівтемний прохід, що нагадував катакомби середньовічних монастирів. Здавалося, що тут от-от задзвенять кайдани і в чорних кутках заворушаться навіки прикуті до слизьких плит виснажені в'язні... Стіни сіріли в напівпітьмі, і відблиски з освітленого коридора розсипалися тут на сірий попіл, мішалися кіпоттю двадцятилітньої давнини і гусли в темряві, пропахлій цвіллю і лемкістю підземелля.
Арештовані й конвоїри, просовуючись коридорами, щодалі більше вгрузали в пітьму і втрачали можливість орієнтуватися. Постаті людей обернулися в невиразні рухливі плями, а тупіт ніг квакав і глух, немов повітря було сповнене пухом.
Кізлик тулився до Чуприни, ледве живий, втративши здатність щось міркувати і відчувати. Чуприна потроху стямлювався, і врешті він дійшов думки, що треба битись і кричати, вимагаючи звільнити. Він з жалем думав, що Кізлик нічим не може йому допомогти, а то б тут, у темряві, вони могли б напасти на конвоїрів, бо однаково там, на їхньому суді, над ними не змилуються...
Несподівано очі Чуприни засліпило яскраве електричне світло і він почув негучне, але рішуче:
— Руки вгору.
Під самим носом у Чуприни опинилося дуло пістоля, і він підняв руки.
Серце стрибнуло, як підтята птиця, і упало в безодню, коли він зиркнув на конвоїрів і побачив, що й ті без заперечень піднесли руки вгору, разом з револьверами.
У пасмі світла видно було і позаду двох людей з наставленими на них маузерами. Тікати не було змоги, та Чуприна й не мав такого наміру. Тільки його конвоїри стурбовано озиралися, шукаючи, куди можна втекти. Але даремно. По коридору чути було кроки людей і метушню.
— Ведім арештованих! — розпорядився один у френчі, і їх почали виводити коридором назад. Виводили поодинці і так само поодинці везли кудись невідомо.
Чуприна попав останнім. Він провів очима Кізлика, що в оточенні двох озброєних конвоїрів, тиняючись, зник в далині коридора, і йому вперше за весь час стало жаль молодого товариша.
Нарешті і Чуприну повели тим саме коридором, що ним ішов він до повстанкому з Сапроном. Проходячи повз кімнату, де відбулася півгодини тому неприємна бесіда, він побачив, як червоноармійці виносили ящик з патронами і крехтали од натуги.
На дворі Чуприну посадовили в закрите авто, і попереду вліз озброєний конвоїр.
В авті хтось уже сидів, і коли машина рушила, Чуприна впізнав Кізлика і радісно прошепотів:
— Кізлик!
Та більше нічого не довелося промовити, бо конвоїр зробив загрозливий рух і звелів мовчати.
Машина рушила вулицями міста і, заїхавши в якийсь двір, зупинилася.
На щастя, Кізлика й Чуприну не роз'єднували. їх повели У двері, коло яких стояв вартовий з гвинтівкою, і незабаром пропустили у вузенький коридор. У товаришів не було сумніву, що вони потрапили до в'язниці.
З'явилася ще одна людина з ключами, і одна з камер прийняла товаришів у свої тихі, але тривожні обійми.
Десь далеко, як крізь сон, чулися кроки, приглушені віддаллю і десятком дверей, обережно брязкала гвинтівка в руках вартового в кінці коридора, і щось настирливо шаруділо чи під підлогою, чи за муром, а вірніше — в самому мурі. І од цих звуків моторошно билося і завмирало серце і душа клякла малою дитиною на морозному вітрі...
— Кізлику...— ледве чутно промовив Чуприна і в на-півтьмі вдивлявся в той бік, де,зігнувшись, лежав його товариш.
Кізлик не поворухнувся. Чуприна обережно встав і підійшов до нього. Хлопець спав, по-дитячому висвистуючи носом і підклавши руки під голову. Він стомився вкрай і заснув, як тільки прихилився до твердої койки.
Чуприна сів на койку поруч з Кізликом і замислився. Він перебрав усі факти останніх днів, відколи вони ув'язалися в цю брудну історію, і згадав усі балачки, що були цими днями, а коли в уяві постала фігура Фалалія Чінгізханова, думки завихрили коло цієї постаті. Чи він теж, як і вони з Кізликом, потрапив на вудку, чи свідомо підвів їх на таку мерзоту?
Непомітно і Чуприна, схилившись до Кізлика, заснув сном тупим і важким, щоб прокинутись нерадісного ранку.
А ранок справді був нерадісний. Їм сказано, що вони заарештовані і, доки тягтиметься слідство, їм доведеться сидіти, а там колегія ЧК розгляне їхню справу. Назверх усього, у відтулину дверей Чуприна побачив, як повели заарештованого Чінгізханова. Тільки на мить промайнула його зігнута фігура і зникла за сірою спиною конвоїра.
"Значить, і він попався!" — і Чуприні стало чомусь легше на душі. Він поділився з Кізликом думками про це, але той втратив здатність говорити, а тільки мовчки вдивлявся в кінчики черевиків.
Потяглися довгі сірі й нудні дні. Кізлик день у день худ і блід, а Чуприна заростав волоссям так швидко, немов усі його сили йшли на це. Він ступав з кутка в куток камери, тим часом як Кізлик висиджував цілі години на койці, немов зачарований надзвичайним дивом.
— Розстріляють...— похмуро казав Чуприна, находившись по камері і лягаючи на своє ліжко. Кізлик у відповідь на це слово плакав, а далі істерично ридав, уткнувшись лицем у матрац.
— Не плач, Кізлику... Мистецтво гине там, де воно стикається з політикою... Ми, представники мистецтва, гинемо навіть фізично, стикнувшись з політикою... Ми зламали свій принцип і гинемо...
В голосі Чуприниному дзвеніла велебна жалоба, а в очах світилася фанатична відданість ідеї.
— Умремо, Кізлику, за те прекрасне майбутнє, коли не буде політики... а буде одно мистецтво! — натхненно казав Чуприна і цілував товариша в лоба...
День до вечора тягся довгою каламутною смужкою з думок і хоробливих відчувань. Вночі товариші лягали на одну койку, бо охоплював їх жах, і лежали, не заплющуючи очі і не говорячи ні слова. Вони чули, що присуджених виводять на розстріл на зорі, і чекали того страшного часу.
(Продовження на наступній сторінці)