Та, відчинивши двері, стикнувся він віч-на-віч з Фалалієм Чінгізхановим. Той переступив порога і, ставши в наполеонівську позу, велично огляцув Кізлика й Чуприну:
— Маестро, я бачу на ваших фасадах синхронічний песимізм! — почав він велебно,— я бачу, що синтоїзм має найнесприятливіший грунт у вашій психіці...
Кізлик скинув свого кашкета і запрохав Фалалія сісти. Чінгізханів мав празниковий вигляд. Чиста сорочка видніла-ся з-під досить нового піджака, блакитна краватка, без сумніву, цілком нова, надавала весняного легковажного вигляду своєму власникові, а нові півчеревички переконували глядача, що до цієї людини є всі підстави вдатися по позичку.
Чуприна натхненно домазував свого плаката, а Кізлик розважав гостя, наводячи його на фінансові теми. Нарешті він не стримався і без зайвої дипломатії сказав:
— А знаєш, Фалалію, і їсти ж хочеться, як собаці! Чінгізханів встав, поправив краватку й розсміявся:
— Так якого ж ти чорта мовчав! Хіба я вам недруг, чи що? Та я ж бачу по ваших очах, що голодні ви, як блощиці в давно покинутій квартирі! А хіба я, Фалалій Чінгізханів, йдучи сюди до вас, не знав цього? Знав, і ось вам аргумент...
Він поклав на стіл пакуночок, і товариші накинулися на хліб і сало.
Коли песимізм був стертий дощенту, а шлунки ніжно пригрівали задубілі душі, Фалалій сказав:
_ ВИ таланти, могутні таланти, але родилися зарано...
Вас не зрозуміє сучасність, і ви подохнете без належної реклами... Тільки реклама може вас врятувати... Я театральний рецензент і знаю, чого важить реклама в мистецтві... Але реклама потребує грошей, багато грошей... Ваші полотна коштують тих грошей, але вам не дадуть за них ні шеляга, аж поки не буде реклами... Ви розумієте? Вам треба добути багато грошей, щоб розрекламувати, а там найкращі галереї Заходу скуповуватимуть ваші полотна, американські мільярдери, і я вже не кажу про мільйонерів, шарпатимуть свої чекові книжки, щоб захопити ваші картини...
Чінгізханів обвів побідним поглядом слухачів, але на їхні обличчя впала тінь безнадійності. Вони добре знали, що реклама — річ не зайва в справах мистецтва, але гроші... гроші...
Тонка посмішка пронизала обличчя Фалалієві, і він поставив крапку на своїй тираді:
— І що найцікавіше, гроші ви можете здобути, і дуже легко!
Німе запитання нерухомо застигло на обличчях. Що таке, що нового придумав Чінгізханів? Звідки можна взяти гроші? А Чінгізханів сидів і посміхався усмішкою мецената, що може купити картину і врятувати художника, а може й не купити і художника залишити в злиднях.
— Справа дуже проста, але я можу поділитися з вами про неї за одної неодмінної умови... Тут, бачите, діло таке... можна багато заробити, а можна й...
Чінгізханів провів рукою навколо шиї так виразно, що не лишалося жодних сумнівів, що то означало петлю.
— Та я дотримуюсь того погляду, що раз у житті кожен художник мусить рискнути, або залишитись навіки в тіні...
Фалалій тепер говорив звичайною мовою, видимо, намагаючись, щоб його найкраще зрозуміли товариші. Товариші обернулися в слух і не спускали з Чінгізханова очей.
— Так от, я можу поділитися з вами своїми думками тільки при одній умові, що ніколи б ви були круглими йолопами і не погодилися на мою пропозицію, то наша балачка умре в цих стінах, і ви не тільки нікому нічого не скажете, а й між собою не згадаєте про мої слова...
Фалалій говорив серйозно. В цьому ділі, певно, справді пахло петлею при невдачі.
— Фалалію, можеш говорити... Ми будемо німі як риба...
Тоді Чінгізханів розповів:
— Справа в тому, що в місті є підпільна політична організація, що зветься скорочено Комвесхлодів. Ця організація поставила собі за завдання повалити більшовицьку владу. Ну, для чого повалити, це не цікаво... Одним словом, повалити...
Фалалій із змовницьким виглядом озирнувся навколо, підійшов до дверей і, пересвідчившись, що там нікого немає, зазирнув під стіл і ліжка, немов на нього скрізь чекали вороги, і перейшов на таємничий шепіт:
— Я не стану розповідати вам програму цієї організації,— для вас вона буде надто незрозуміла... Та нам плювати на їхні програми, важно те, що в них є гроші... Розумієте — гроші!
Чінгізханів підніс пальця вгору і глибокодумно повісив голову на свою блакитну краватку.
— Цій організації потрібні вибухові матеріали, і вони за них платять скажені гроші!.. Я певен, що за півроку ви матимете по півмільйона доларів... Вони одержують гроші од Форда спеціальними вантажними аеропланами... А може, і не вантажними, та нам однаково... Отож я познайомився з одним капітаном, що передав мені, на яких умовах вони приймають вибухові матеріали... Завідувачем складів зброї й військових матеріалів працює мій родич, і він буде вам передавати все, що ви скажете... Мені самому не можна переносити все те до представника Комвесхлодіву, бо за мною слідкують чекісти. Ваша ж професія прекрасно маскує вас од підозрінь... Отож ви мусите мені не пізніше /двадцятої години сказати свою останню думку... Попереджаю, розмовляти про це треба дуже обережно!
Фалалій пройшовся по кімнаті і недбало кинув:
— А щодо грошей, то вони будуть виплачувати після кожних двох транспортів... Наперед ні копійки...
Товариші нічого не відповіли. Вони сиділи, похиливши голови, і думали. їх тривожив неприємний присмак у всій пропозиції Фалалія, але в чому був той присмак — ні Чуприна, ні Кізлик не могли добрати.
Фалалій Чінгізханів поправив краватку, на обличчі його з'явилася посмішка великопанського бонвівана, і він вже не тоном політичного змов ця, а звичайним своїм тоном сказав:
— Революція, любі мої джентльмени, ірраціональна абстракція психомістичної субстанції. На нашій грішній планеті тільки кретини споживають абстракцію, люди талановиті, а тим паче геніальні, мусять все конкретизувати.
Ми мусимо перевести кремацію парадоксальної еманації субстанції душі, екстракціювати те конкретне, що котирується на біржі людських стосунків!
Чінгізханів зробив "ручкою" і зник за дверима.
Приятелі сиділи мовчки і не дивилися один на одного. Кізлик перегортав якусь книжку, але, видимо, не книжка його цікавила, а щось інше, а Чуприна злісно розмазував фарбу на своєму дикті.
Тільки коли Чуприна скінчив з плакатом, він кинув копистку і сів на ліжко з таким розрахунком, щоб Кізлик був перед його очима.
_ Ну? — промовив він крізь зуби й допитливо звернувся до Кізлика.
Кізлик мовчав. У його душі відбувалися процеси бурхливі й каламутні, і щось розібрати в них не міг і сам Кізлик. Він сподівався, що Чуприна оформить ті почування й думки, дасть певний напрямок і встановить порядок у його голові. Той це вмів робити, хоч і був тупий міщанин, як визначав його Кізлик.
Чуприна зрозумів, що від Кізлика даремно чекати чогось раніш, ніж він сам не висловить своїх міркувань.
— Ми, скажімо, люди аполітичні...— почав Чуприна,— ми до політики ніякого відношення не маємо, наше діло — мистецтво... А це хіба не політика? — І, відповідаючи сам собі, Чуприна упевнено промовив:
— Політика. Виходить, що ми сходимо з своїх позицій і беремося до політичної роботи? — І знов сам собі відповів: — Так, беремось до політичної роботи. А розуміємося ми на політиці? Ні, не розуміємося...
Чуприна потер собі лоба, немов одганяючи якесь чуже нашарування на думках, і казав далі:
— Так, ми на політиці не розуміємося, але в словах Чінгізханова є рація. Рискнути раз, і годі...
Кізлик, що його думки почали були набирати певної ясності від початку логічних міркувань Чуприни, од останніх слів аж підскочив. Він швидко заходив по кімнаті, а Чуприна, бачачи схвильованість свого друга, мовчав.
— Що-небудь одне, або ми беремось до політики, або ми не беремось до політики! Я не бажаю братись до політики! Розумієш?
Суперечка щодалі заплутувалась, і краю їй не видно було. Чуприна й Кізлик зміняли свої позиції щохвилини, і то виходило, що слід зламати принципи і взятись до політики, щоб заробити гроші і стати справжніми художниками, то виходило так, що хай гине блискуче художнє майбутнє, а за політику вони нізащо в світі не візьмуться.
Надвечір товариші вийшли прогулятися і довго мовчки кружляли вулицями міста, затурбовано думаючи над нерозв'язаним питанням.
Весняний вечір давно обернувся на ніч, лунка тиша оповила завмерлі вулички передмістя, як Чуприна сказав хрипким од довгого мовчання голосом:
— Ходімо додому...
Але й дома вони не заспокоїлися від збурливих думок.
— Завтра вранці остаточно вирішимо...— сказав Кізлик, лагодячись лягати спати.
Чуприна мовчки пристав на це. Він довго ворочався, поки заснув. Од незвички уперто думати голова зробилася гаряча й розболілася. Засипаючи, він кілька разів прокидався і з жахом мацав голову — йому привиджувалося, що голова його пухне й росте, як печериця під дощ, і він ніяк не може вийти з хати, бо голова не пролазить у двері...
Нарешті сон переміг маріння, і Чуприна заснув. Спав і Кізлик, у якого думки були простіші і марінь не викликали...
На ранок Чуприна прокинувся з готовою ухвалою і, помітивши, що товариш розплющив очі, він повідав йому тую ухвалу:
— Я, Кізлику, вирішив. Ми візьмемось за це діло з тою умовою, що в політику втручатись не будемо. Треба в когось там забрати матеріали чи зброю і передати комусь іншому, ми це зробимо, але не більше того... Два місяці тільки, не більше, а там к чорту! За два місяці ми щось таки заробимо!
(Продовження на наступній сторінці)