Чмир, не кидаючи зброї, ступив до світлиці й озирнувся навколо. Там нікого не було, крім жахної постаті в кутку. Андрій вихопив ножа й перерізав мотузок. Закляклий труп з глухим стугоном упав на долівку.
Чмир оглянув мертвого й пізнав Карлюгу...
— А, злодюжка! — вихопилося у Чмиря, і він з огидою відвернувся. Вхопивши якусь одежину, він накинув на труп, а сам вийшов надвір. Голова боліла, і хотілося дихнути свіжим повітрям.
Накрапав холодний дощ із снігом, і Чмир зрадів, що під таку погоду мало кому заманеться блукати в лісі, а тому він забезпечений од несподіваних одвідин.
Повернувшись до сторожівні, Чмир почав методично оглядати приміщення. Він перекидав усе, що тільки можна було перекидати, й лише куток, де лежав мертвий Карлюга, він залишив наостаннє.
У хаті знайшовся каганець, і Андрій засвітив його, щоб легше провадити трус. Але шукання його були марні: будь-яких слідів од паперів у хаті не було. Тоді він узявся до останнього, найнеприємнішого — обшукати труп. Та й цей обшук нічого не дав. Тільки коли вже Чмир залишив мертвого, він побачив білий клаптик паперу в руці Карлюги. Гидуючи, взяв він кінчиками пальців за край папірця, і той, на щастя, легко висмикнувся з задубілої руки.
Обережно розгладив папірець і підніс до світла. Він був невеличкий, а написано було в ньому ще менше. Олівець під час писання, видимо, поламався, і авторові довелося натискувати на папір, щоб олівець полишав сліди на ньому.
Чмир прочитав:
"Я вас дурила. Всі мої слова були брехнею. Я забрала те, що ви старанно ховали від мене, і йду туди, де знайду щастя... М."
Чмир кілька разів перечитав записку, склав її й засунув у кишеню. Потім підійшов до дверей і шарпнув їх. Двері зірвалися з петель і, грюкаючи, упали на землю. Чмир ухопив сокиру, що лежала на дривітні, й розтрощив двері, немов то була тоненька трісочка. Шмаття дощок він скидав у хату, а потім підсунув під них остружків і підпалив з каганця. Огонь охопив дерево, і в хаті не можна було дихати від диму. Чмир вийшов надвір і здивувався, побачивши, що пітьма загусла над лісом, як чорна кров, а ніч буряно бушує у нетрях. Він пішов у бік комуни і за чверть години озирнувся,— сторожівня горіла, як свічка, і заграва химерними розводами скакала в пошматованих осінніх хмарах...
Розділ тридцять другий. Замкнений Артем
Думка Чмиря збентежено шукала виходу. Марта втекла, але чи варто шукати її, і чи справді ті папери мають таку силу, як запевняє Артем? А може, то верзіння напівбожевільної людини, а він, здоровий парубійко, витрачає сили, замість прикласти їх до живого й потрібного діла?
І раптом думка, твереза й ясна, з’явилася й розвіяла всі його вагання: "Ну, хай той бандит захопить секрет винаходу, хай він має вказівки, як добувати ту страшну вибухову матерію, але ж у лісі, без потрібного устатковання, хіба можна багато виробити тієї вибухової речовини? Та й взагалі чи можна навіть трошки виробити? Звичайно ж, ні. А коли так, то буде він тинятися з формулами і ніякої шкоди зробити не зможе... Але винахід можна спродати? Він про це раніше [не] подумав... Так, за винахід можуть дати неабиякі гроші десь за кордоном..."
Пізно прийшов Чмир до садиби, і його неприємно вразила мертовна тиша навколо. Раніше іржали коні, ревли корови, а тепер тихо, тихо, тільки вітер скажено шугає в порожніх сараях та свистить десь під дахом.
Чмир зайшов до своєї кімнати й засвітив світло. За стіною чути було, як поверталася на ліжку Віра Павлівна, і Чмиреві захотілося піти до цієї тверезої жінки й розповісти свої сумніви.
Він трохи повагався, а потім пройшов сінці й постукав у двері.
За дверима зашаруділо, і Віра Павлівна незабаром з каганцем у руках відчинила двері.
— Пробачте, що турбую...
— Заходьте... Де це ви так довго блукали?
Чмир довго й докладно розповідав свою пригоду в лісі і нарешті подає папірець, що він вийняв із рук мертвого Карлюги.
Віра Павлівна, прочитавши папірець, змінилася в лиці, і руки їй затремтіли. Вона кілька разів перечитала записку, і з її очей покотилися великі сльози. Вона сиділа, мовчки стиснувши губи, а сльози сипалися й сипалися, немов срібло очей розтопилося на великому вогні й капає тепер на руки, знесилені нещастям...
Минула чи не ціла година, як Чмир нарешті насмілився промовити слово...
— Плачем нічого не зробиш... Справа така...
Він повідав свої сумніви і щодо паперів, і до винаходу, і до перебування їх тут... Голос його був глухий, але часом підносився вгору і дзвенів, як струна, що от-от порветься. І коли він скінчив свою мову, Віра Павлівна, холодна й суха, як черничка, сказала:
— Артем дуже хворий... Я замкнула його в кімнаті, бо він ввесь час намагався втекти... Одного разу я завернула його вже за двором. Так не можна більше. Треба покласти край цьому божевіллю. Ви ж помиляєтесь, що Артем так-таки нічого й не винайшов,— він винайшов вибухову речовину, але її не можна використати, доки він не винайде другу... Я гадаю, що треба негайно вибратись звідси, переїхати на село, а ще краще податися до міста, щоб лікувати Артема...
— Ми це зробимо завтра,— немов продовжуючи думку Віри Павлівни, казав Чмир.— Ви поїдете у своє рідне село й там спробуєте знайти якусь посаду... З Артемом я сам упораюся, а коли він буде в лікарні, я приїду до вас...
Чмир і Віра Павлівна підвелися і, не сказавши ні слова одне одному, вийшли з кімнати. Вони попрямували нагору до Артема й, раніш ніж відчинити двері, прислухалися. В кімнаті було тихо. Чмир перший увійшов до кімнати. На столі горів каганець, а на ліжку лежав, широко розкривши очі, Артем. Він не поворухнувся, коли зайшли вони, немов нічого не чув і не бачив. Віра Павлівна підійшла й поклала руку на чоло чоловікові, і у відповідь почула його пригнічений голос, немов з глибокого колодязя:
— Важко... мені...
Гайдученко ледве ворушив губами, і дружина дала йому напитись.
До ранку просиділи в Артем овій кімнаті Чмир і Віра Павлівна, відчуваючи, що однаково не може бути сну під таку ніч. Артемові вони нічого не говорили.
Як на світ зайнялося, вийшов Чмир на подвір’я й почав ладнати воза.
Віра Павлівна складала до воза найпотрібніше майно.
— Вам треба буде їхати на Олексіївку... Це не далі як сорок верст звідси... Там заїдете до мого брата... він вам дасть парубка, що проводить вас до вашого села... Коня хай забере собі... Так і скажете братові, Андрій, мовляв, дарує за те, що благополучно доставить вас до місця...
— А ви ж як з... Артемом? — занепокоєно спитала Віра Павлівна.
— А ми завтра зранку торби на плечі — й гайда до залізниці! А може, й підводу яку знайдемо... За нас не турбуйтесь...
Перед від’їздом Віра Павлівна хотіла попрощатися з Артемом, та Чмир не дозволив, щоб зайвий раз не турбувати хворого. З жалем погодилася жінка з доводами товариша й сіла на воза. Чмир вивів коня під гнуздечку, а сам дивився у землю. Його непокоїла думка про Артема й про долю цієї жінки, що під такий неспокійний час рушає сама в далеку дорогу.
— Прощавайте! — сказав він за ворітьми.
— Прощайте! — прошепотіла Віра Павлівна й, нахилившись, поцілувала Чмиря в лоб. Вона швидко одвернулась і погнала коня.
Віз щодалі зменшувався й нарешті зовсім зник за поворотом у сизій імлі осіннього дня.
"Коли б тільки не було до вечора дощу або снігу",— подумав Андрій, поглядаючи на хмари, що сухо клубочилися в небі, переганяючи одна одну.
Розділ тридцять третій. Іскра зотлілого вогнища
На ніч піднялася буря, і все навколо сповнилося шумами, немов тисячі химерних істот зібралися на нічну раду й говорили на своїх таємничих мовах.
Чмир одвідав Артема і намагався нагодувати його, та даремно,— Гайдученко не звернув уваги на їжу, і її довелося залишити на столі.
"Треба негайно кинути цей закуток і насамперед одвезти Артема до лікарні... Сам він подасться на Волинь, де Віра Павлівна, напевне, знайшла якусь роботу".
З такими думками ліг Чмир і, знесилений за день, заснув скоро й міцно. Вітер шумом загойдував стомлену голову, і Андрій не чув, як хтось увійшов у сінці й тихо подався нагору до мезоніна.
На подвір’ї залишилося ще кілька тіней, насторожено тулячись під піддашками.
За людиною, що подалася нагору, пішла друга людина й зупинилася коло дверей, коли перша відчинила двері й увійшла в Артемову кімнату. При світлі каганця людина озирнулася навколо й ступила до ліжка, на якому лежав Артем. Обличчя Гайдученкове витяглося й висохло, а давно не голене підборіддя рижіло від миршавої рослинності.
Прибулий вдивлявся в це лице й не пізнавав Артема. Так змінити людину може тільки тяжка хвороба.
— Артеме! — гукнув прибулий тихо й поторсав його за плече.
Артем перевів очі на прибулого з таким зусиллям, немов то були не очі, а млинові жорна, тяжкі й незручні, і він котив їх повагом, аж поки не докотив. Сухі губи його заворушилися, та з них не злітало жодного звуку. Артем немов силувався змочити зсохлого язика, але йому не щастило це зробити.
Прибулий стояв нерухомо над ліжком Артемовим, і чорні крила його кавказької бурки затуляли від хворого всю кімнату. Гість мовчки вичікував, але бачачи, що нічого не дочекається, сказав твердо й рішуче:
— Артеме, годі жартувати. Я прийшов по те, по що мусив прийти. Я свого слова не ламаю!..
(Продовження на наступній сторінці)