Марта провела рукою по чолу й, накинувши кожушанку, відчинила двері в сіни. Звідти увірвався в хату холодний подих вітру, притишений сінешньою загородкою, і груба знову висолопила свій димний язик. Марта старанно зачинила двері й вийшла надвір.
Темрява охопила її з усіх боків і махала чорними руками сосен над головою, немов наміряючись схопити її й повести в безвість. Лункий голос вітру плутався в зеленому чатовинні й гув, як дзвін приглушеного сполоху, без надії когось докликатися на метушливу тривогу.
Вітер ухопив Марту в свої холодні обійми, заліз гострими пальцями під її кожушанку, помацав крижаними пазурами по обличчю, і дівчині стало моторошно. Вона відчула самотність, якої вона до того ніколи не відчувала.
Навколо темний чужий ліс, і ніч, і вітер, і небо, запнуте хмарами, а вона одна отут, у цьому чорному морі самотності й туги.
Марта закуталася щільніше в кожушанку і в хустку, та вони не гріли її тіла, а вітер, здається, продував і груди, і серце.
Марта повернулася до хати, закинула двері на гачок та засув і почала поратись. Вона поставила горщик картоплі на плиту, а сама взялася перекладати речі, щось пильно шукаючи. Вона вже перебрала все, і тільки маленький вузлик на печі лишивсь нерозібраний. Той вузлик поклав туди Тома, коли вони прийшли в цю глушину і розташувалися в покинутій лісовій сторожівні.
Марта розгорнула вузлик.
— Здається, вони...— мовила вона сама собі й піднесла пачку паперів до вогню.
— Так, це вони,— ствердила Марта тихо й поклала їх за пазуху.
"Це вони, Артемові записки, і вона їх має отут, на серці... Тепер вона може знайти те, що втратила... Вона знайде те, чого не мала досі..."
Похапцем дівчина склала свої убогі манатки й зв’язала їх у вузлик. Наділа кожушанку й запнулася хусткою. Вона готова в дорогу, але кудою йти цієї чорної буряної ночі, де шукати того, кому вона понесе свою любов і приязнь?
Марта сіла на лаву й замислилася. Тома пішов у сусіднє село, там обіцяли йому роботу. Він попереджав, що, може, не повернеться сьогодні. А може, й повернеться? Скоріше не повернеться, бо вночі може заблудитись... А коли не вернеться, то чи не краще їй перебути до ранку в цій задимленій, але затишній хатині, а на світанку податися геть, щоб не бачити ні цієї хатини, ні того, хто так палко домагається її кохання.
Так, вона піде ранком звідси, але коли той ранок? Чи не прийде тим часом немилий Тома, що вхопилася вона за нього, як за соломинку під час негоди?
Ні, вона таки піде зараз, щоб не ризикувати. Вона піде тою стежкою, що веде до вуглярських сараїв, і відти зверне в той бік, звідки приходив він... Вона ж добре пам’ятає, звідки він приходив! Вона піде в тому напрямку і знайде свого сміливого лицаря з чорними крилами, що стереже її серце і вдень і вночі.
Вона піде до його табору і покладе перед ним ці папери і скаже йому, що вона виконала все, що потрібно було для його кохання, і тоді... тоді...
Марта не знала, що буде тоді, але відчувала, що тоді буде щось таке, чого вона шукала ціле своє життя.
Озирнувши темну кімнату, дівчина тихо вийшла й щільно зачинила за собою двері. У вікні вона бачила відблиски від огню в грубі, й ті відблиски вабили Її затишком і теплом.
Вітер налітав злим демоном і хапав холодними зубами за поли її кожушанки і тягнув кудись в темну пащу ночі. Ноги самовільно ступали по мокрій землі, і звуки від її кроків не долітали до вух, гублячись у чорному шумливому хаосі...
Марта озирнулася востаннє, але не побачила відблисків з хати. Вона тільки відчула, що той убогий притулок подоланого стихіями Карлюги у неї за плечима, і вона не повернеться до нього, хоча б їй довелося загинути отут, у чорному лісі.
"А коли б там був Петро?" — стало підступне запитання, і Марта, як громом вражена, зупинилася.
"Виходить, що поворот може бути й до комуни, аби там був Петро? А що ж вона тоді?"
Знемога розлилася тілом, і дівчина присіла під зваленим деревом. З темряви гоготав вітер і злісно шарпав поли невидимими руками.
"Аби Петро? А коли Петра не буде, тоді куди?"
Марту закружляли демони заперечливих думок і вагань, і бездоріжна ніч зазирнула у її безпричальну душу...
Розділ тридцять перший. Закляклий труп
Буря бушувала над лісом, але пітьма розвіялася, і в соснах лежав день, зелений, як утопленик, що його витягли з зеленої трясовини.
Десь пробивалося світло холодного сонця, та не гріло воно ні землі, ні людей, а було холодне під цим скаженим вітром, що залазив під одежу й студив виснажене тіло своїм диханням.
Чмир стомився і сів спочити. Він відчув справжню втому, що наливала важким оливом і ноги, і руки, і навіть думку, що ледве ворушилася під черепом.
Сидіти довго не можна було, бо вітер починав остуджувати спітніле від довгої ходи тіло, та й сон намагався склеїти важкі повіки. Чмир устав, поправив пістоля й рушив лісовою стежкою, щоразу зупиняючися, щоб прислухатись. Йому здавалося, що раптом він почує стук ворожих копит і доведеться або сховатись, або стати до нерівного бою. Тому він тримав зброю напоготові і йшов не по самій стежці, а обабіч, щоб першому не спасти на очі ворогові.
Чмир вийшов з комуни сьогодні на зорі, залишивши Віру Павлівну в чорній розпуці. Віра Павлівна ввесь час умовляла Артема виїхати звідси кудись у безпечне місце, а той уперто мовчав і тільки заперечливо мотав головою. Нічого не домігшись од нього, Віра Павлівна звернулася до Чмиря, щоб той допоміг вивезти Артема, і Чмир мусив пообіцяти, що, діставши втрачені документи, він першим ділом вивезе Артема до міста, бо він у дуже поганому психічному стані... У відповідь Віра Павлівна заплакала, бо слова ці підтвердили її боязкі здогадки про стан чоловіка.
А Артем справді був якийсь чудний. На запитання не відповідав і демонстративно зціплював зуби. Він щодалі блід, висихав, а пальці кістляво ворушилися, хапаючи перші-ліпші предмети.
Чмир тепер думав і про Артема, і про Віру Павлівну, і про комуну, у відродження якої він не йняв віри, хоч і хотів вірити, і про зниклі папери, що невідомо яку ціну мають, а може, й ніякої ціни не мають...
Він хотів вірити і в блискучу долю комуни, і в надзвичайну цінність паперів, щоб цією вірою бадьорити знесилене тіло, що почало боліти своїми старими ранами. А може, краще зруйнувати цю віру вщент, кинути шукання й боротьбу і вмерти з утішною думкою, що все те, за що він боровся й чого шукав,— мізерія?..
Чмир помацав себе за лоба й усміхнувся,— це просто якась зараза навколо в повітрі! До такого додуматися.
Чмиреві аж весело стало, і тіло його сповнилося бадьорості переможця, що не знає перепон на своєму шляху.
Стежка бігла все далі в глиб лісу, і незабаром Андрій побачив, що лишилося не більше верстви до старої сторожівні, в якій він сподівався надибати Карлюгу.
От він вийшов на галявину і в далині просіки побачив наче паркан чи ріг будівлі.
Чмир пішов обережніше. Тут можна несподівано надибати замість Карлюги на озброєну ватагу лісових братчиків, і тому треба оглядітися раніш ніж виходити з кущів. Чмир пішов чагарником і дякував вітрові, що заглушує його кроки. Не доходячи до хати, він зупинився й почав стежити. З димаря вився ледве примітний димок, що його без жалю шматував вітер. Чмир присів у кущах.
Двері сторожівні виходили в його бік, і він міг стежити за ними.
Потроху дим з димаря перестав куритися, мабуть, у грубі погасло, але з хати ніхто не виходив. Це починало непокоїти Чмиря, й закралося підозріння, що його помічено і пожильці ховаються. Але ж він був надто обережний, щоб його можна було помітити!
Потроху ця думка розвіялася, але видавати своєї присутності Чмир не хотів і чекав, що хтось покажеться з хати.
Хвилини проходили одна по одній довгі, як вічність, а Чмир нікого не бачив. Тоді в нього виникла думка, що з хати є вихід у другий бік і пожильці користуються з того другого виходу. Він тихо прослизнув чагарником, щоб перевірити свої підозріння, і, здивований, побачив глуху стіну. Чмир повернувся на свою стару позицію, але будинок стояв мертвою пусткою.
Але чого тоді в ньому палилося? Чому вставлено одиноку шибу у вікно? Значить, там хтось живе? Але хто?
Чмир плутався в здогадках і нарешті насмілився. Він вийняв пістоль, пересвідчився, що все в ньому гаразд, і поклав його для зручності в кишеню, тримаючи руку на держалні, готовий вмить вихопити й сіяти смерть меткими пострілами. Він одійшов чагарником так, щоб підійти до хати непомітно, і, опинившись коло дверей сінець, відчинив їх. Двері були незамкнені, так само незамкнені були й двері до хати. Одчинивши їх, Чмир став убік, щоб на всяк випадок мати змогу сховатись од ворожих пострілів.
— Хто в хаті? Виходь!
Голос його продзвенів глухо в темних сінцях і не знайшов відгуку в світлиці.
Не маючи відповіді, Чмир почав із своєї схованки вдивлятися в світлицю, і очі його прикувала до себе чорна тінь, що маячила в кутку. Розглядіти її не можна було, але належала вона, напевно, людині.
Тінь нерухомо чорніла і, зважаючи на всілякі несподіванки, Чмир вигукнув ще раз:
— Руки вгору! — і націлився в постать. Та й це не справило вражіння на постать людини.
Раптом холодний жах поскріб Чмиря по шкурі, волосся заворушилося на голові, а рука міцно стисла пістоля,— очі, призвичаївшись до напівпітьми, виразно бачили голову людини, що схилилася набік у неприродній позі.
"Завісився",— промайнула полохлива думка і прогнала суєвірний страх, навіяний незрозумілим. Тепер ясно — в хаті завісилася людина, і її треба рятувати якнайшвидше.
(Продовження на наступній сторінці)