Ах, їй приснився такий неприємний і жахливий сон! Вона розповість їй ранком, а тепер хай Віра повернеться до неї, бо їй так страшно, так страшно!
Марта потроху заспокоюється й засинає. Віра Павлівна давно спить, і шарудіння мишей, що сточують вічність під підлогами й за стінами, виразніше пересипається в темній кімнаті...
Розділ двадцять восьмий. Несподівана втеча
Вранці до Гайдученка зайшов Чмир. Артем лежав, як закам’янілий, дивлячись у стелю. Він закинув руки за голову й витягся всім тілом, і Чмиреві здалося, що його товариш мертвий. Він торкнув навіть Артема за лікоть, щоб перевірити своє вражіння, і той повернув бездумні очі на нього.
— Чого це ти так довго лежиш?
Артем знову поставив очі в ту точку, що й раніше дивився, і нічого не відповідав. Це занепокоїло Чмиря. Він почав торсати Артема, аж поки той не отямився. Стан трансу минув, і Артем ожив. Очі йому вже не пильнували точки на стелі, а блукали по кімнаті, ні на чому не зупиняючись.
— Артеме, що з тобою? — спитав тривожно Чмир, і Артем ніби вперше почув його голос.
— Він приходив до мене... Я нічого не розумію...
— Хто він? Про кого ти кажеш?
— Петро... Він каже, що паперів у нього немає...
Артем безсило мотнув головою й мовчки ліг, а Чмир дивився на нього широкими очима й не знав, про що питати й що говорити.
— Коли він до тебе приходив?
— Опівночі... Він вимагає від мене папери... Він каже, що в нього їх немає... Їх, виходить, украв хтось інший... От...
Гайдученко видавлював із себе слова, і вони шелестіли на його засмаглих устах і падали безгучно, як полова.
"Він не при собі... Йому цієї ночі щось привиділося..." — думав Андрій і з жалем дивився на Артема.
— ...Він вимагає за три дні папери... він загрожує... він знає все, що в нас робиться...
Очі Чмиреві мимоволі впали на підлогу й зупинилися на слідах коло порога. Це не могли бути сліди Артема — це сліди ніг, що немало йшли багнюкою, поки ступили в цій кімнаті... Чмир зрозумів, що всьому тому правда, що Петро був цієї ночі тут, а він, захисник і вояка,— спав! Андрій затурбувався й почав розпитувати про подробиці відвідин, а Гайдученко відповідав нескладно, і його доводилося по кілька разів перепитувати. Та й багато Чмиреві не пощастило дізнатися.
— Справа заплуталася ще більш... Я був переконаний, що досить мені дістати до рук твого "братика", як папери в нас у руках... А тепер... не знаю...
Чмир, насупившись, сидів і думав, а Артем лежав горілиць на ліжку й не ворушився.
— А про діда Данила ти його не спитав?
Артем подумав, немов не розуміючи запитання, і відповів:
— Ні...
— Я нічого не розумію... Та наколи отаманчик затіяв проти нас боротьбу, ми дамо йому відсіч! Так, відсіч! Я зараз піду до волревкому і все зроблю, що тільки зможу, а отаманові відсіч дам!
— Річ у тому, Андрію, що за три дні він нахваляється вжити рішучих заходів... Він не вірить, що папери не в нас... Він мав увесь час догляд і знає, що в мене вже розв’язано питання з термічною матерією, і я її виготовлював... Це його найбільш і цікавить...
— Знаю. Що ж більше може цікавити бандита? А Марті,— подумавши, сказав Чмир,— я приставлю маузера до скроні. Вона мусить мені все сказати! Я більше жартувати не буду!
— Роби що хочеш... Я нічого не можу...
Артем розумів, що Чмир справді тепер не буде жартувати й приставить револьвера кому хочеш, аби дізнатись про все. Від хвилювання Чмир важко дихав, немов справляв важку роботу, і почервонів од натуги. Руки йому стискувалися в кулаки, немов Андрій збирався негайно розпочати бійку з незчисленними ворогами.
Він підвівся з стільця і пішов до дверей, і Артемові здавалося, що кроки його гудуть, як гармати, що підлога вгинається під вагою його тіла, що повітря розпалилося від гнівного дихання його. Потроху гупання ходи стихло внизу, і Артем знову непорушно занімів на ліжку.
Чмир нехороше вражіння виніс з одвідин Артема, що був як з’їхав з глузду.
"Перше, що треба зробити, так це притиснути Марту",— думав Чмир, сходячи вниз, але незабаром він передумав братись до рішучих заходів. Удень незручно вести розмову, а часу доволі. Увечері ж, коли всі поснуть, він пройде до неї в кімнату і там буде розмовляти начистоту. Хай при тій розмові буде й Віра Павлівна, це тільки корисно...
Він пішов до комунарів, і від цих людей на нього повіяло холодом. На запитання вони відповідали стримано й неохоче і метушилися з своїми манатками. Схоже було на те, що вони збираються від’їздити.
"Що вони затівають?" — питав сам себе Чмир і покликав кількох комунарів до своєї кімнати.
— Що це означає? З чого ця метушня? Прошу говорити відверто й не морочити мені голови!
У тоні Чмиря було стільки суворості й твердості, що присутні відчули силу цієї людини й знітилися. Тільки дід Омелько насмілився сказати слово.
— Ми... так думаємо...— він запнувся, дивлячись у вічі Чмиреві, але бачачи заохотливі погляди інших, докінчив: — Ми думаємо, що нам треба їхати домів... У гостях добре, а вдома краще...— Він зітхнув з полегкістю, а за ним і інші. Слово було сказано, і далі залишалося витримати наскок "начальства".
Чмир обвів усіх суворим поглядом і, помовчавши трохи, сказав, немов нічого не трапилося:
— Що ж, їдьте... Ніхто вас не затримує... А наколи вас хто в дорозі затримає й пустить вас босяком по осінньому болоту, тоді не йдіть сюди! Прийдете — буду гнати в три шиї! Нам не потрібне всяке шмаття, що хоче спекулювати на комуні! Не потрібне нам!
Комунари стояли, винувато переступаючи з ноги на ногу, але з полегкістю на душі. Він вже не затримує їх, а що кричить і лається,— то хіба для них новина?
— Ну, чого ж стали? Зараз же щоб нікого тут не було! Розумієте? А хто хоче залишитись, хай про це заявить.
Та охочих залишитись не знайшлося. Комунари один по одному почали виходити з кімнати, і він бачив у вікно, як на подвір’ї гарячково лагодилися від’їздити. Вози були запряжені, жінки й діти подекуди вже сиділи на навантажених возах, і нарешті дід Омелько сказав, широко перехрестившись:
— Ну, щасти боже! В дорогу!
Передній віз рушив, а за ним і решта. Чмир стояв на порозі флігеля й дивився на цих, таких рідних і таких чужих людей. На обличчях їх не було жалю за тим, що вони покидають, а навпаки — вигляд у всіх був такий, що ніби вони вихопились вчасно з неминучої біди й тепер радіють...
Коли вже останній віз проїхав у ворота, дід Омелько зняв шапку і попрощався:
— Щасти вам боже, а тільки тікайте й ви, бо наскоче, глядіть, банда! — Ще раз поклонився дід і вийшов за возами, дбайливо, по-господарському зачинивши за собою ворота.
Так, справа скінчена. Андрієві хотілося вихопити свого маузера і стріляти в спину отим дезертирам, та він стримався і тільки гірко сам собі всміхнувся.
— Що? Смішно? — почув він раптом голос і, обернувшись, побачив, що поруч із ним стоїть Віра Павлівна. На очах їй тремтіла сльоза, а руки нервово м’яли маленьку хусточку.
— Смішно,— глухим голосом відповів Чмир і зціпив зуби.
Віра Павлівна безгучно заридала. Він подивився на цю жінку, і тепле почуття до неї сколихнуло й зм’ягшило його серце. Він узяв її під лікоть і повів до кімнати.
— А де Марта? — спитав Чмир, коли Віра Павлівна трохи заспокоїлась.
— Марта? Її немає... кудись пішла...— очі Віри Павлівни незрозуміло дивилися на ліжко Мартине, немов бачачи там щось дивне й страшне. Потім жінка підійшла ближче до ліжка й підняла простирадло, що ним було покрите ліжко.
— Чудно! — сказала Віра Павлівна й подивилася на Чмиря, шукаючи в нього поради у своїх ваганнях.
— Що чудно? — спитав тривожно Чмир.
— Марта... забрала свої речі... Вона, видимо, пішла назавжди...
Як ошпарений, схопився Андрій з місця і підскочив до ліжка. Він не знав, що він хотів там побачити. Може, розгадку всіх загадок, а може, потвердження своїх підозрінь.
— От кому б я всадив кулю! — прохрипів він і, звернувшись до Віри Павлівни, промовив тихо.— Нас обікрали й обдурили найдовірніші люди... Артем казав, що він Марті довіряє, як собі...
Скоріше жіночим чуттям, аніж розумом, Віра Павлівна зрозуміла таємний зміст Чмиревих слів.
— То ви думаєте, що то вона викрала Артемові папери? — несміливо спитала вона.
— Тепер я певен. Од нічого не втікають...
Віра Павлівна наблизилась до Чмиря і взяла його за руку вище ліктя.
— Андрію, ви помиляєтесь... Вона не крала... Я це напевно знаю... Украв хтось інший...
Чмир відступив на крок од жінки.
— Це вона вам казала? — спитав він тоном суворого слідчого.
— Так... вона...
— А чого ж ви мені нічого не казали?
— Я обіцяла їй... Марті... не говорити...
— Як же ви сміли дотримуватись такої обіцянки?
Жінка мовчки винувато схилила голову. Справді, як
вона сміла? Віра Павлівна хотіла, щоб Чмир жорстоко побив її своїми важкими кулаками, та Чмир немов охолов. Він оволодів собою, взяв себе в руки і спокійно вже звернувся до Віри Павлівни:
— Кажіть, що вам розповіла Марта?
Жінка відчувала в тоні Андрія прощення собі й почала розповідати, не дивлячись у вічі бесідникові. Коли вона кінчила, Чмир підняв нахмурені брови:
(Продовження на наступній сторінці)