6 грудня ...Знову не пощастило... Поскер, здається, має рацію, говорячи, що для реакцій про яку я мрію, потрібен клімат екваторіальний, це коли реакцію провадити в природних умовах... Але його рація мені не рація... А як він глузливо сміявся, коли я йому розповів про вивід расових бактерій! Як теліпалися його руки, немов у мавпи, що побачили себе в дзеркалі!
...Товариші теж не ліпші за того імпотентного дідугана... Хихикають, ідіоти!
Проте расова бактерія у мене буде. Вона, щоправда, у мене вже є, та не так удосконалена її порода, як мені тре. ба. Та доки тягнеться робота над виводом расової бактерії, я знайду такі умови для її скаженої життьової діяльності що відразу в усіх поскерів очі на лоба вискочать... Шкода тільки, що до того часу професор обернеться на матеріал для моїх расових бактерій гниття...
24 березня 1909 року. Отже, сподіватися на підтримку професури чи товаришів не доводиться... Вони ладні оголосити мене за божевільного. Треба подбати про свою власну лабораторію. Ні кроку назад!
27 березня. Сьогодні робив доповідь у хімічній аудиторії. Людей набилося повно: професура, студенти, стороння публіка. Іронічні погляди професорів, стриманість студентів, що бояться, як би хто не обвинуватив їх у співчутті до дивака Гайдученка... Сторонню публіку, видимо, добре приготували ті, хто її запросив на цей реферат,— бо поводиться як у цирку, де може побачити заморські диковини та несподівані вибрики клоуна. Поруч Поскера — відомий психіатр Остафов...
Плюючи і на професуру, і на психіатра, я почав з того, що зробив поставу питання. Ніяких, звичайно, чудес не намагається робити студент IV курсу Артем Гайдученко. Він тільки хоче винайти спосіб прискорити процеси, що відбуваються у ґрунті надто повільно й не дають змоги ґрунтові цілковито поновляти витрачені речовини... Що подумає шановна аудиторія, коли він утворить чорноземлю протягом, скажімо, року, ту чорноземлю, що утворювалася століттями? Він бачить посмішки шановних колег, що забувають про посмішки недовіри до всіх винахідців... Але то пусте: справа полягає ось у таких труднощах: по-перше, в ґрунті мусить бути утворене тепло, що дасть змогу бактеріям провадити свою роботу цілий рік без перерви на зиму, по-друге, мусять бути виведені расові бактерії, що в тисячі разів швидше працюють за бактерії, над расою яких не попрацювала рука людини. Це, пробачте за грубий приклад, як у скотарництві: корова расова дає вп’ятеро більше молока, аніж нерасова...
Отож я не вбачаю нічого особливого у виведенні расової бактерії. Справа трудніша через те, що расова бактерія не зможе переносити холоду, і їй треба створити належні умови в ґрунті, а саме: забезпечити ґрунт цілий рік достатнім теплом... А для цього треба винайти хімічну матерію, що мала б величезні запаси тепла й могла б повільно ті запаси звільняти. Він на порозі винайдення такої термічної матерії, але то, очевидно, буде великої сили вибухова матерія, і він мусить попрацювати, окрім того, над каталізатором, що урівноважив би виділення [тепла] з тієї речовини...
Навів приклад Войшицького болота, в якому, очевидно, є та термічна матерія разом із каталізатором, бо болото ніколи не замерзає, а гейзеріальний характер його заперечують усі авторитети...
Він це буде пояснювати аудиторії вагу цього винаходу, бо аудиторія це розуміє без пояснень...
"Це не наука, а поезія!" — кричали, коли я кінчив, а хтось, виходячи, назвав мене агрономічним Уеллсом...
Бідний психіатр! Він тільки розвів руками, і я ясно чув, коли він, звертаючись до Поскера, сказав: "Великий фантазер, а втім, чорт його знає!.."
10 липня. Сиджу в батьків і роблю спроби. Петрусь допомагає. Бактеріями він найменш цікавиться, його приваблює, як дикуна рушниця, моя термічна матерія...
15 липня. Коли б тільки мені сто карбованців! Тоді б моя лабораторія Мене цілковито задовольнила. Ну, та восени диплом, а там заробляти буду..."
Листки один по одному пробігають перед очима Карлюги, і він їх не читає, а якось усмоктує в себе. Ось записи наступних років, їх перегортає не читаючи. Далі, далі, що там далі? А от:
"20 лютого 1917 року... Треба плюнути на братика... У нього в голові дуже вже "есериться" (при нагоді позлю його цим словом). Але чого він так домагається дістати термініду?
Мабуть, його треба берегтись... Чорт його знає, що в нього на думці!
В усякому разі, термічної матерії він не нюхатиме!"
Карлюга перегортає далі. Ось уже кінчився щоденник, і пішли криво списані листи. Найбільше один почерк, нервовий і шкарубкий, спадає на око. Карлюга розглядає листи й думає, що все те треба буде уважно перечитати, а тепер тільки дещицю, щоб зорієнтуватися. А ось:
Любий Артеме! Я дуже радий, що твоя робота посувається наперед. Гадаю, що твоя термічна матерія прекрасна, і я з більшою охотою вживав би її без каталізатора. Знаєш що? Ти вживай її з каталізатором а я просто буду вживати... Роботи для неї знайдеться сила...
25 січня 1917 року
П. Гайдученко.
Так от чого те все записано в щоденнику про братика? Але де він, той братик?
Каганець уже розгубив своє світло в світлі ранку, і Карлюга тільки тепер помітив, що він просидів цілу ніч. Ах, яка необережність! Він зібрав жужмом папери, перев’язав їх і одніс до схованки. Старанно оглянувся навколо, чи не загубив чого, і, переконавшись, що все гаразд, ліг у ліжко.
"Треба виспатися!" — подумав він, але лежав, широко розкривши очі...
Розділ дев’ятнадцятий. Змова коло воріт
— Мені ця поведінка видається надто чудною...
— Ну, як ви не можете зрозуміти, що молода дівчина не могла не втратити рівновагу, будучи в такому стані? Нерви розхиталися вкрай... Життя не бавило її, і вона пройшла жорстоку школу...
— Все це я добре розумію, і коли б поза цим нічого більш не було, то справа б полягала тільки в... лікуванні... Але...
— Знаєте що, Андрію? Я бачу, що події останніх днів на вас справили гнітюче вражіння і ви до всього присікуєтесь.
Віра Павлівна трохи дражливо вимовила останні слова, і Чмир це помітив. Він м’яко подивився на бесідницю й лагідним тоном мовив:
— Пробачте, але я зовсім не мав наміру вас нервувати... Вислухайте мене терпляче і ви побачите, що я маю рацію.
Віра Павлівна трохи зніяковіла, що цей чоловік піймав її на роздратованні. Ще, чого доброго, подумає, ніби вона до нього ставиться презирливо, як до робітника!
— Та я не нервуюсь зовсім. З чого це ви взяли?
— Ну, коли не нервуєтесь, то ще й краще,— з усмішкою відказав Чмир.— Я мушу вам одверто сказати, що поведінка її мені не подобається... Ви кажете, що дівчина ходить гуляти, що в неї погані нерви і вона шукає відпочинку в глушині лісу, що вона шукає самотності, а дозвольте вас спитати про те, чого ви, напевно, не знаєте...
— Про що саме? — скинула бровами Віра Павлівна.
— А про те, куди ходила минулої ночі Марта і що вона там робила?
Чмир помітив здивування на обличчі Віри Павлівни.
— Ви, я бачу, дивуєтесь, гадаючи, що Марта нікуди особливо не ходила й нічого незвичайного не робила, а от Чмир щось вигадує... Ви ще більше здивувалися б, коли б вам про це розповіла сама Марта, та, на жаль, вона вам нічого не скаже.
— А може, й скаже? Ви звідки знаєте?
— Я п е р е к о н а н и й! — підкреслено сказав Чмир.— Я глибоко п е р е к о н а н и й, що не скаже!
— А що, коли я те ваше переконання розвію?
— Розвійте,— просто відказав Чмир.
Чмир і Віра Павлівна стояли коло воріт дворища, користаючись осіннім сонячним днем. Ця розмова виникла якось сама собою, і з усього було видно, що вона вплинула на Віру Павлівну гнітюче.
— Зачекайте п’ять хвилин,— сказала Віра Павлівна й пішла до своєї квартири, не чекаючи на згоду Чмиря. Чмир провів її усмішкою і став чекати.
"Немає сумніву, що вона спитає Марту про її нічну прогулянку... Але що та відповість?"
Останнє чи не найбільш цікавило його, і коли Віра Павлівна повернулася, він, із зле захованою зацікавленістю, спитав:
— Ну що?
Віра Павлівна розвела руками.
— Марта запевняє, що нікуди не ходила й тільки виходила на двір... Я, звісно, не сказала їй, що це ви мені передали... Я пояснила своє запитання простіше...
— То ви добре зробили. Загалом про нашу розмову нікому не кажіть, навіть Артемові. Він тепер у такому стані, що це може призвести до недобрих наслідків... Отже, про це знаємо тільки ми, себто — я і ви. Гаразд?
Віра Павлівна, підтверджуючи, кивнула головою.
— По-друге, я прошу вас, нічого не криючи, розповісти мені про Марту. Це не проста цікавість, а потрібно для справи... Можу пообіцяти, що все, що б ви мені не сказали, залишиться між нами... Гаразд?
— Ви на мене нагнали холоду, Андрію. Я вже просто боюся... Ви щось знаєте, і це мене лякає... Ви щось знаєте страшне...
— Я ще майже нічого не знаю, але можу знати, коли ви мені допоможете. Розкажете про Марту?
— Але куди вона ходила вночі?
— Я все, не криючись, вам повідаю, але спочатку ви мені розкажете те, що я прошу, а почати ви можете хоча б з того, хто її батьки.
"Ні, ця людина справді може підкорити своїй волі!" — подумала Віра Павлівна й сказала:
— Її батьки звичайні собі селяни... Так собі... мали десятин із п’ять...
— Кажіть, я слухаю,— підбадьорив Андрій.
(Продовження на наступній сторінці)