Безперечно, вона йому ні на крихту не цікава, а коли й цікава, то тільки як патологічний тип для лікаря. Заплуталося дурне теля в хащах забобонів і не знає, як вийти з них... Воно не догадається просто відкинути всі ті забобони й вийти на чисте, і побачити чисте небо, і дихнути вільними грудьми повітря, що не отруєне людським оточенням...
Карлюга незчувся, як під ногами його замість мокрого листя заскрипів рудий пісок, і він вийшов на широку галявину, вкриту зеленавими від дощу дюнами. Дюни розбігалися ген-ген удалину й зливалися там у рівнину... Яке не бурхливе життя, а бурхливість та тільки зблизу помітна, які не різні люди, а різниця між ними є тільки, коли віч-на-віч розглядаєш їх. У далині моря всі прапори однакові й усі різниці стираються...
Пригадав Карлюга, ідучи пісками, і свою крадіжку. Навіщо він, власне, викрав ті дурні папери? Навіщо вони йому потрібні? І він спритьма вирішує, що папери йому не потрібні, що викрав їх так собі, знічев’я, поцікавившись чужими ділами... Ну й що ж?
Відповіді Тома не знаходить. Він бездумно йде дюнами й слухає, як вони хрумкають під ногами, немов коні, що жують овес.
Тома пройшов піщану просторінь і знову увійшов у ліс, і тільки тепер викристалізувалося у нього завдання його сьогоднішньої подорожі. Він не просто вийшов погуляти. Він пошукає місця, де б заховати свою самотність...
З кущів вибіг заєць і зупинився на стежці. Дурний заєць, він, певно, зроду не бачив людей, бо не тікає від Карлюги навіть тоді, коли він підходить ближче. Заєць, певно, народився навесні цього року і ще не здибувався з двоногим ворогом, а то він не сидів би так спокійно. Карлюга кашляє, і звук кашлю видається зайцеві таким дивовижним, що він стрибає, як підстрелений, і зникає в кущах.
Томі стає радісно. Він іде тепер молодечою ходою, і видається йому, що світ створено спеціально для його потреб.
Верстви минають одна по одній, а Тома йде все далі в ліс, аж поки не зупиняється на глухій лісовій дорозі, що в’ється в кущах і зникає десь за зеленими пагорками.
"Це дорога, певно, на Солоне... Звідси не більше як п’ять верстов до Мілководдя..."
Та шлях був куди коротший, ніж гадав Карлюга. Не минуло й півгодини, як він вийшов на галявину й побачив лісову сторожівню, а коло неї напіврозвалений сарай. Огорожі навколо не було, сарай од вітру міг завалитись, але сторожівня хоч і без вікон і без дверей, зате міцна, і дерев’яний дах не зіпсований. Усередині було сухо, і Тома з приємністю сів на віконну лутку й озирнувся навколо. Піч розвалена, та її легко поладнати, він це зробить в одну мить.
Назад повертався Карлюга з легким серцем. Більше він не буде вагатись. Двічі чи тричі йому доведеться ходити, щоб перенести свої убогі лахи, але він не боїться цього. В умі він починає перебирати, скільки речей йому доведеться переносити, й доходить висновку, що за двічі він може перенести все.
"А Марта? — промайнула в нього підступна думка, і Карлюга миттю відповів: а при чому тут Марта? Хіба він обіцяв її няньчити, чи що?"
Він ухвалив нікому не говорити про свій перехід на нове місце. Так буде краще, і він, поки вистачить харчів, може жити в абсолютній самотності, а харчів у нього вистачить надовго... Він вираховує, скільки він може прожити на свої запаси, і з радістю констатує, що запасів вистачить на всю зиму. Цілу зиму він може не бачити людей! Яка втіха!
От уже показались паркани Липівської комуни, і Карлюга хоче пройти до своєї кімнати непомічений. Він озирає подвір’я, оскільки його можна було озирнути зовні, і нікого не бачить. Він сміливо ступає у ворота і натрапляє на Артема.
Артем стоїть коло колодязя й витягає відро води. Зобачивши Карлюгу, він привітно усміхається й киває йому головою.
— Добридень! — каже Гайдученко, і Тома ніяково відповідає на привітання. Він хоче, щоб Артем більше нічого не говорив, і він зміг би, не затримуючись, пройти до свого житла, та Гайдученко кидає відро й простує до нього.
— Як тулялося? — питає Артем і тисне руку Карлюзі.— Година чудесна!
— У лісі хороше,— нехотя відказує Карлюга, щоб щось сказати, і виявляє намір іти геть.
— Ви дозволите до вас зазирнути? — питає Гайдученко, помітивши бажання Карлюги йти.
— Прошу, прошу... Тільки не сьогодні,— додає він і відходить у бік флігеля.
"Чого він такий стурбований?" — думає Артем і стоїть замислено коло колодязя.
Потім він бере відро й несе до хати. У сінцях зустрічає Чмиря, що затурбовано нахилився й шепоче на вухо:
— Діда Данила немає й досі... він забрав своє манаття і нібито нікому нічого не сказав... Та я бачу, що комунари наші щось знають, та криються...
— Гм... гм...— мугиче Артем і, коли почулося за дверима шарудіння, заносить воду Вірі Павлівні.
Упоравшись з водою, Артем іде до мезоніна й сідає за стіл із своїми перекресленими паперами. Рука його нерухомо лежить на столі, а думками він витає десь далеко від цієї вбогої кімнати й почерканих паперів.
"Карлюга чогось неспокійний... Він щось задумав... Треба попередити Чмиря, хай простежить, а назавтра неодмінно зайду до нього..."
Знадвору чуть, як комунари поять скотину, і їхні голоси осінніми мухами б’ються в закурені шибки мезоніна. Іржуть коні, що застоялись у стайні, і дзвенять цеберки. Ці згуки не викликають більше в Гайдученка почуття господарського хвилювання й уважливості; вони проходять повз його увагу, як і шкриботіння миші під підлогою або виття осіннього вітру в димарі...
"Але коли зайшов сюди Чмир?" — проноситься здивована думка в голові Артема. Він дивиться на Чмиря, що стоїть коло нього й щось говорить. Артем насилу ловить слова й перепитує:
— Що ти сказав?
— Та проснись же ти нарешті! Говорю, говорю, а він хоч би що, як кам’яний!
Чмир нахиляється до вуха Артема й говорить, гаряче дихаючи йому в шию:
— Марта спитала про діда Данила...
— Ну, то що?
— Нічого більше... Вона питає мене: "А де подівся дід Данило?" А я відповів, що не знаю... Чого вона цікавиться тим дідом?
Артем знизує плечима й нічого не каже. Що дивного в тому, що Марта зацікавилася дідом?
Чмир, звичайно, нічого дивного в тому не вбачає, але, в зв’язку з їхньою справою, це може щось та означати...
— Як ти думаєш? — питає він Артема і стежить за виразом його очей і обличчя.
— Ти якісь дурниці верзеш! — сердито бурчить Гайдученко й одсувається від товариша.— Хіба можна підозрівати в чому Марту?
Ой, який чудний цей Артем! Він, Чмир, зовсім і не думає підозрівати в чомусь ганебному Марту, але тут може бути та ниточка, по якій можна розмотати весь клубок... А Марта цікавилася дідом і ходила до Карлюги... Чого вона цікавилася дідом і ходила до Карлюги? Чи не знає цього Артем?
Артем розводить руки. Він нічого не розуміє і взагалі вважає, що Чмир захворів на шпіономанію... Ну, ще Карлюга, людина нікому не відома, але Марта! Та за Марту він може голову закласти!
Гайдученко говорить палко, і Чмир ніяковіє, але то на одну лише мить. Він оволодіває собою, і коли Артем виговорився, починає говорити Чмир. Він говорить без запалу, чітко вимовляючи слова, холодним тоном. Увесь час він пильно стежить за Артемом, і тому врешті робиться не по собі. Він ніби піймався на нехорошому вчинку, і старший суворо вичитує йому.
Чмир нікого не хоче підозрівати... Він тільки шукає ниточки, щоб розплутати клубок... На його думку, Марта поводиться якось чудно, не менш чудно поводиться Карлюга... Та й дід Данило зник невідомо чого... Не міг же дід кинути теплий куток на зиму? Так собі взяти й кинути? Та й які такі діла можуть бути в Марти до Карлюги? А хіба Артем не казав, що наречений Марти зазіхав на його винахід... на той, як його, темніт чи динаміт...
А хіба вони знають — хто такий той дід Данило? А може, він шпигун?
Гайдученко відчуває, що він кругом винен, і нотація Чмирева має всі підстави... Справді, він багато над чим не подумав... Але Марта! Ні, вона, звісно, не при чім тут! От хіба Карлюга? Але які можуть бути зв’язки між ним і Мартою? Дівчина просто, певно, ходила до "мудрого пустельника" за порадою... Імовірно, що це так і було...
Чмир бере слово з Артема, що він неодмінно позондує завтра Карлюгу й усе докладно розповість йому. Він тепер увесь час слідкуватиме і за ложкарем, і за Мартою, і за всіма в комуні... ‘
Андрій поліз до кишені за хусткою, і Артем побачив під френчем у нього маузер. Наприємне почуття ворухнулося в серці, але він нічого не сказав товаришеві.
"Чи він думає забивати кого, чи що?" — думав Артем, коли Чмир стукав важкими чобітьми по сходах, ідучи вниз.
Якась байдужість і утома налягли на Артема, і він ледве переміг її, щоб дійти до ліжка. Він безсило ліг, і, як тільки заплющив очі, перед очима йому застрибали числа й формули, переплітаючись у божевільному танку...
Розділ двадцять другий. Розпанахані дні
Остання розмова з Чмирем справила надзвичайне вражіння на Віру Павлівну. Вона днів чотири ходила, не насмілюючись глянути в вічі Марті. Їй усе здавалося, що Марта зрозуміє змову проти неї і, чого доброго, втече або вдіє щось гірше за втечу.
"Але ні, Марта тут не при чому. Чмир, безперечно, помиляється... Що ймовірно, так це те, що Марта є сліпа зброя в чиїхсь руках... Але тоді, виходить, Чмир не помиляється?"
Віра Павлівна дуже шкодувала, що не можна вирядити Марту до якоїсь лікарні чи показати її доброму лікареві. Безперечно, її треба лікувати, і що скорше, то краще.
(Продовження на наступній сторінці)