— У скриньці були мої зошити, записки, щоденники й листування... Мої щоденники мало кому цікаві, моє листування теж... Залишаються мої записки... Але треба раніше розв’язати одне: чи була ця крадіжка випадкова, чи злодій із заздалегідь наміченою метою заліз, щоб викрасти скриньку?
Гайдученко мовчки просидів кілька хвилин, приклавши руку до лоба.
— Коли це випадкова крадіжка, то тоді нема чого думати... Скриньку злодій викине, та й годі, не знайшовши там нічого для себе цікавого... Коли ж тут була зарані поставлена мета, то... то... тоді...
— На чорта ж злодієві здалися ті папери? Що він їх — їстиме чи продасть? — не витримав Чмир.
— ...То тоді це матиме погані наслідки...— казав Гайдученко, не відповідаючи на запитання Чмиря,— то це може призвести до наслідків... до використання моєї праці ворогами революції... Так...
"Що він верзе, цей дивак? — думав Чмир.— Яким робом можуть вороги використати папери?"
І, ніби відповідаючи на думки Чмиря, Артем казав:
— Це призведе до використання праці проти революції! Який жах! Моя праця в руках найчорніших ворогів її!
Очі Гайдученкові стали широкі від жаху, немов він бачив жахливі наслідки використання його багаторічної праці. Він устав і оглянувся навколо, не пізнаючи ні місця, де він тепер, ні Чмиря, що сидів скам’янілий на своєму місці.
Чмир, нарешті, теж устав і підійшов до Артема. Він поклав йому руку на плече.
— Ти, Артеме, даремно хвилюєшся... Я такої думки, що ніякі твої папери не допоможуть ворогам...— Чмир хотів сказати цілу продуману й красномовну тираду, але загубив слова, а загубивши, махнув рукою і почав без придумування висловлювати свої думки: — Амба! Чорта пухлого візьмуть тепер! А паперами нашого брата не здолаєш! От тобі по-перше, а друге, що ж то в тих паперах твоїх такого, що може допомогти контрреволюції? Та однаково,— по паузі сказав розважливо Чмир,— що б там у тебе не було написано, а ніяка книжка, ніякі папери, браток, за рушницю і за оце не справляться!
Чмир показав великого кулака й помахав ним у повітрі. Він устав з ліжка і стояв перед Артемом, натхнений велетень, що витесала його невправна, але щира рука з сірого граніту.
— Ти, може, думаєш, що в твоїх папірцях така сила? Ні, браток! Немає таких сильних папірців, що б могли вдіяти проти людської сили. Он які розумні та вчені англійці, а й то мусили тікати... А ти думаєш, у них тих папірців не було? Були, та ще й не такі, як твої! Дужчі!
У Чмиря більше не вистачило слів. З натури він не був балакучий, а до того ж він так багато вже говорив, як рідко йому доводилося.
Артема трохи заспокоїли слова Чмиреві, і він тепло подивився на товариша. Потім піймав його руку й приневолив Андрія сісти поруч.
— Воно-то, може, правда, що ти говориш, та тільки не знаєш ти, яка сила в тих паперах... Там же списано все про мій винахід! — вигукнув Гайдученко, і знову його охопив жах, коли він згадав про силу свого винаходу.
— Я, може, що й не так сказав, але мені здається... От як на гуті, що не вигадай інженер, а коли немає нашого брата, так нікуди твій винахід!.. Рук до всього треба! Рук! А ворогам ми руки досить поодбивали!
— А як виростуть ті руки? А як мої папери допоможуть ті руки відбиті відживити й надати їм велетенської сили? Тоді що?
— А тоді ми знову відіб’ємо...— тільки й міг відповісти Чмир, і відчув, що Артем може загнати його своїми доказами на слизьке, і він змушений буде погодитись з тим, у що він ніколи не повірить. Так було не раз, і Чмир побоювався, що Артем може його переконати в найдивовижніших речах.
"Золота голова, тільки спантеличена ніби",— думав Чмир про Артема, і йому хотілося допомогти Гайдученкові не бути спантеличеним, бо він вірив у його щирість.
Артем залишився один і думав про останні події. З голови його не виходила думка, що хтось неспроста викрав документи, що комусь та вони були потрібні, і той "хтось", певно, використає на зле його винахід.
Він перебрав усіх, кого знав у комуні, і ні до одного не підходила роль таємничого злодія. Думка вперлася в Карлюгу, але ця думка відпала, бо Карлюга був у дворі під час нічної тривоги.
Слова Чмиреві трохи заспокоювали його, але разом із тим він бачив, що Чмир хоче й на ньому довести правдивість своїх тверджень, що їх колись заперечував Артем.
Довгими осінніми вечорами, коли надворі так тоскно шарудить дощ, вони просиджували отут, у кімнаті, провадячи довгі розмови на всілякі теми. Говорив більше Гайдученко, вириваючи від Чмиря короткі уривчасті речення. Андрій погоджувався з усім, тільки одне питання завжди призводило їх до суперечок. Артем надавав великої ваги в розвитку всесвітньої революції технічному винаходові. Він завзято боронив твердження про завершення соціальної революції через надзвичайний технічний винахід, що усуне багато моментів, які цементували поділ людства на класи.
Чмир називав це казкою про білого бичка революції і провадив своє про людські руки, які є початок усіх початків і без яких ніщо в суспільстві не постає. Він був проста людина, без копійчаних мудрувань, що в них часто впадають малоосвічені люди, начитавшись дешевих книжечок. За простотою Чмиря крилася глибока життьова мудрість, не унормована освітою, мудрість, що він її не міг висловити словами, але яка жила неподільно з ним, в його жестах, вчинках і ділах.
"Він не розуміє основного,— думав про Чмиря Артем,— що техніка відограє колосальну роль, що якась машинова рушниця помножає людську силу в тисячі разів, так само як ту ж людську силу може в мільйони разів помножити якийсь щасливий винахід".
Гайдученко сидів непорушно на ліжку, охопивши руками голову, й напружено думав, пригадуючи все, що треба було поновити з записів. Він плекав надію, що його скринька попала до рук несподіваного злодюжки, що викине ті папери або обгортатиме сало й оселедці. Ця несмілива надія придавала йому сил, і він підійшов до столу і, взявши олівець й папір, почав виводити все, що не прийде на пам’ять із записів, щоб потім усе довести до ладу.
Але дивно, у голові поставали тільки уривки з записів. Числа, що відогравали велику роль в його роботі, випали зовсім або плуталися в пам’яті, як то часто буває в людей, переобтяжених розумовою працею, і що далі сидів за аркушем паперу Артем, то більше його охоплював жах, що він нічого не може пригадати, що роботу доведеться починати знову...
Розділ сімнадцятий. Катюга-механік вертить фільм...
Марта занедужала. Вона то лежала на плескуватому твердому ліжку, вкрившись кожухом, то вставала й ходила в тому ж таки кожусі по хаті. Говорити вона стала ще менше, ніж до того, і короткі уривчасті слова її стосувалися більше до буденних незначних справ. Вона ніби сховалась у тверду шкаралущу мовчання і боязко визирала звідти, спостерігаючи чужий і ворожий їй світ.
Коли припадало Артемові чи Вірі Павлівні звертатися до Марти з якимось, навіть незначним запитанням, вона ще глибше залізала в свою шкаралущу, як слимак, що відчуває дотик людини.
Та така поведінка Марти нікого не дивувала. Загалом вона була "перелякана", як казала Віра Павлівна, і "переляк" той од хвороби тільки підсилився.
— Не треба з твоїм здоров’ям ходити до лісу під таку погоду... Тепер у лісі, крім хвороб, нічого й немає... Певно, зайці і ті з нежиттю та з кашлем,— говорила сміючись Віра Павлівна, а Марта у відповідь силувано всміхалася, немов обличчя їй пересмикував штукар за ниточку, а попускав ниточку — і механічна усмішка зникала. Брови насувалися низько над очима, на своє звичайне й звичне місце, рот скорботно стулявся, а вилиці блідни й набирали кольору жовтої кості.
— Ти випила б хініну...— радила їй Віра Павлівна.
— Мені не потрібен хінін...— хитала головою Марта, дивлячись убік.
Одвернувшись до стіни, нерухомо, як труп, лежала вона на ліжку без сну з своїми таємничими думками.
Одного разу Марта зібралася вийти надвір, коли там хлюпостав дощ, та Віра Павлівна не пустила її. Просто загородила дорогу й не пустила. Марта тільки безпорадно розвела руками й повернулася до свого ліжка.
Нарешті Віра Павлівна не встерегла Марту, і та зникла з дому. Віра Павлівна кілька разів виходила на подвір’я й гукала її, а врешті розсердилася.
— Велика, сама розуміє... З якої речі я буду няньчитися?..
Тільки надвечір прийшла Марта, зморена й мокра від дощу, з посинілими губами. Вона повісила сушити коло груби свою одежу, а сама мовчки лягла на ліжко й одвернулася обличчям до стіни.
Віра Павлівна жіночим чуттям угадала в дівчині якесь горе, і її гнів на Марту минув, змінившись на жалість. Вона сіла коло Марти й обхопила її руками.
— Тобі погано? — спитала Віра Павлівна, але Марта лежала мовчки, як німа.
— Та скажи ж, що з тобою, Марто? Ну, чого ти мовчиш? — домагалася Віра Павлівна, але Марта уперто мовчала.
Вона лежала й думала про події сьогоднішнього дня, і діла і слова проходили перед її уявою, повторюючись на тисячі ладів. От, здавалося, вже кінчився фільм, що його крутив якийсь катюга, щоб завдавати мук Марті. Але, побачивши, що не досить тортур, він знову крутив свій диявольський фільм і сік дівчину, як батогами, подробицями минулого дня, і катував, забиваючи під нігті гарячі цвяхи промовлених слів.
Віра Павлівна, нічого не домігшись і думаючи, що Марта заснула, накрила її ковдрою й кожухом.
(Продовження на наступній сторінці)