Вася Черненко революцію розумів, як щось гостре й колюче, мов спис, що мусить проштрикнути все, що стоїть угорі соціальної піраміди. Дитячим розумом своїм він складав докупи всіх, проти кого провадиться революція, починаючи од старших учнів і кінчаючи царем. От тільки в те, що революція "проштрикне" своїм гостряком і царя, Васько мало вірив, бо царя уявляв він як особу, заковану в золото і оточену величезним військом.
Марко Балан глибше дивився на справу. Йому пощастило зазирнути в словник, що був у шкільній бібліотеці, і він знав, що то — "повалення державної влади силою і зміна Я на іншу".
— Після революції всім краще житиметься,— переконано говорив він і уявляв, що революція визволить і його матір од брудних обов'язків панської куховарки, а задиркуватих паничів, що заве іди намагалися показати свою зверхність над ним, Марком,— поставить на належне місце*
Коли сонце стояло вже на заході, машина добила останнього снопа. З гаю повійнуло прохолодою, і стомлені денною працею хлопці з насолодою дихали свіжим повітрям. Сонце пірнало в сіру каламутну куряву і незабаром зовсім сховалося в імлі. А машина, кілька раз пропихкав-ши востаннє і кілька разів крутнувши маховиком, стала. Тільки люди ще метушились коло ожередів соломи та коло соломотрясів, прибираючи полову.
Завтра неділя — неробочий день. Спати можна до обіду, ніхто не потурбує. Тільки вартові різних закладів мусять вставати рано, годувати худобу, доїти корів та поратись по скотарнях... Але таких,— поглядно небагато.
Нашвидку повечерявши, хлопці гуртом пішли до ставу. Вода в ставу нагрілася від сонця, і можна змити з себе пилюку й освіжитись на дозвіллі.
Бізон і Балан відокремились від гурту й пішли на другий кінець величезного ставу. їм хотілося поговорити, бо за всякою роботою вони от уже з тиждень не розмовляли один з одним.
Серпнева ніч обволікала землю м'якими теплими туманами, сіючи спокійну і якусь матерньо-ніжну ласку. Став нерухомо відбивав спокійну місячну зливу, і здавалося, що сяйво мішалося з водою, утворюючи легку, прозору й теплу тканину.
Хлопці далеченько відійшли вже від товаришів. Було чути, як ті хлюпались у тумані, перегукуючись дзвінкими голосами, та в заболоченій частині ставу квакали жаби.
Бізон довго видумував слова і нарешті, як то завжди з ним бувало, почав говорити слова не видумані, а ті, що самі приходили йому в голову.
— Понімаєш, Марку, Фока сьогодні такого наказав, такого наказав, що й ну!
— А що ж він казав?
— Про распубліку! — напівпошепки вимовив це слово Бізон, і відразу йому стало легше. Адже ж другий раз, певне, не доведеться говорити цього важкого й небезпечного слова.
— Не "распубліка", а правильно сказати—"республіка", тaк і в книзі написано...
— Як? Хіба й про це написано?..
Бізона здивувало, що про таке злочинне слово написано в книжках. А коли вже й написано, то, напевне, в книжках заборонених.
— Написано. Я в книгозбірні читав...
— І книжку ту можна дістати?
— А чому ж ні? Завтра підемо міняти книжки, я тобі покажу...
Вся привабливість забороненого, як луска з риби, була зідрана останнім зауваженням Балана. Ореол забороненого затьмарився, і "республіка" скотилася з надхмарних високостей до стану звичайного слова, яке згадується в звичайних книжках, що є навіть у шкільній бібліотеці. Тепер для Бізона залишилося ще одне слово: "революція", але й про нього Балан сказав те ж саме, що й про "республіку".
Розмовою заволодів Балан, і Бізон переконався, що й Марко, так само, як і Фока, поясняв усякі події, а подекуди у Марка виходило краще й зрозуміліше.
Балан був тієї думки, що революцію треба робити всім разом, бо поодинці нічого не зробиш. Інша справа, коли всі збунтуються. Він так і говорив "збунтуються", бо революція і бунт жили в його уяві, як щось неподільне, що не може існувати окремо одно від одного.
Забувши про купання, сиділи вони вдвох на березі ставу. Один говорив про своє немудре розуміння революції, а другий слухав і дивувався. Нові думки солодко хвилювали його почуттями неофіта, що наближається до пізнання нової правди, і паростки критичної думки пробивалися в голові і тяглися до речей, що їх до того Бізон вважав священними й не підлеглими жодній критиці.
Нічого подібного раніше йому не могло прийти в голову. Церковнопарафіяльна школа три роки вряд вбивала йому істини про бога й царя, і ці дві істоти були в його уяві кревно зв'язані. Так і уявлялось, що на небі розпоряджається бог, а на землі — його намісник — цар. Баланові докази, що бога нема, він прийняв більше з товариського почуття до Марка, ніж з переконанням, та це все ж порушило підвалини його уявлення про бога. Віра в непорушність влади бога й царя, що виплекали її школа й родина,— похитнулася, і тепер Балан вибивав останню цеглину з тієї підвалини.
Докази аж надто мало переконували Митька Бізона. Він був нездатний критично мислити, а брав усе на віру.
Скажи це саме хтось інший, він не повірив би, але авторитет Баланів високо стояв у Митькових очах; кожному слову його він вірив сліпо, як дикун словам шамана-ворожбита.
Марко нарешті замовк. Митько почав повільно роздягатись.
Давай-но скупаємось. Хлопці, здається, вже пішли спати...
Марко нічого не відповів. Він мовчки скинув сорочку і стрибнув у воду. Розгарячена думками голова освіжилася водою, і незабаром почувся його веселий сміх:
— Я колись боявся купатись уночі, думав — водяник ухопить, а тепер не боюсь!
— Я теж тепер не боюсь! — зухвало відповів Митько, але нагадування про водяника зворухнуло в його голові старі забобони, і він поспішив вилізти з води. Марко зробив те ж, бо йому якось моторошно було залишатися самому в воді.
ХВАТЬКОВА ПРАВДА
Швидко промайнула осінь над Банківськими лісами й полями. Листя лежало долі й гнило під дрібним дощем, напоюючи грибними пахощами повітря, а на полях зеленіли буйні вруна озимини, золоті вруна чорноземної Колхіди.
Життя тепер скупчилося на невеликому просторі шкільної садиби, та проте людей не видно було у дворищі. Школярі сиділи в помешканнях так само, як і вчителі, бо нікому не було охоти бродити по калюжах та в невилазному багні.
Восени роботи зменшилося. Ходили вартувати на скотарні, в теплиці, але на те вартування йшло небагато часу, тільки неприємно було вставати вдосвіта, щоб чистити стайні, порпатися з гноєм, а потім готувати корми й годувати худобу.
Скінчивши польові роботи, шкільне начальство оголосило початок аудитор ного навчання, і учні остаточно переконалися, що цього року їм не пощастить побувати вдома. Всі надії покладалися тепер на різдвяні свята, на ті три тижні зимової перерви, яких нетерпляче ждало все школярство.
Початок навчання призначено на понеділок, а в неділю учням роздавали підручники. На стіні коло учительської з'явився розклад лекцій, аудиторії були відчинені, і з них чувся шум голосів і сміх.
Бізон забрав свої підручники і, відійшовши до парти, Розглядав їх. Деякі були старі, знайомі ще з першого класу, а більшість — нові, незнані, чужі й підозрілі. От книжка з якимись незрозумілими закарлючками. Хіба зарані не видно, що саме на цих закарлючках будуть виростати проти *мені Митька Зорченка соковиті одиниці і круглі, як гарбузи, нулі!
Митько сумовито дивився на книжки і повільно перегортав чужі й немилі сторінки їх.
— Що, Бізоне, засумував? — ляснув його по плечу Черненко.— Чи не думаєш ти бути цього року першим учнем?
Митько подивився на Васька і криво всміхнувся на його жарт. Він почав складати свої підручники в парту, а склавши книжки, подивився на приятеля і тихо сказав:
— Ой же вчитись не хочеться! Краще дрова рубати, свиней чистити, землю орати, аніж те вчення!
В голосі його було стільки щирості і простоти, що завжди легковажний Васько, охочий на всякі жарти, на цей раз не пожартував. Він подивився на Митька серйозно, взяв його за плече і, переконуючи, промовив:
— Адже ж і мені не хочеться вчитись, а треба ж... Інших доказів у нього в запасі не було. Йому твердили
всі, що вчитися треба, і він повірив цьому, не шукаючи глибшого виправдання.
Якийсь час товариші сиділи мовчки, та розітнувся дзвінок, що кликав на обід,— і приятелі встали.
— Треба, Митьку, вчитись, треба, нічого не вдієш... Бізон подивився на Васю Черненка, і йому не вірилось, що це він, вигадливий на всякі авантюри, говорить такі слова. Митько ще раз підозріло оглянув Васька, пересвідчуючись, що він не жартує, і відказав покірно:
— Треба...
їдальню від аудиторії відділяв коридор, і приятелі за хвилю були вже за столом.
Черговий вихователь Петро Петрович Фукс ходив по їдальні, як журавель по болоті, оглядаючи, яку б йому вхопити необережну жабу. Він був сьогодні в поганому настрої, і його рижі вуса, як у йоржа, ставали майже перпендикулярно верхній губі. Чиновницького кашкета він тримав у руці і розмахував ним, немов хотів нагнати свіжого повітря в задушливу атмосферу їдальні.
Наприкінці обіду Фукс офіційно оголосив початок навчання з понеділка:
— Цього року учні особливо ретельно мусять поставитися до навчання, бо минулого року щодо цього було не все гаразд. Всяке бунтівництво буде каратись негайним виключенням із школи. Всяка непокора розпорядженням так само буде каратись аж до виключення. Це мусить пам'ятати кожен і без заперечень коритись усім шкільним приписам.
(Продовження на наступній сторінці)