— Так не хочеш?
— Що не хочеш? — не зрозумів Марко.
— Та побити ту гадюку!..
Марко завагався, але, переламавши себе, твердо сказав:
— Сьогодні після вечері, як умовились... Гаразд? Бізон радісний шукав очима Черненка, щоб сказати
Йому про Маркову згоду.
КАНДЬОР І АГІТАЦІЯ
Онуча старанно, немов справляючи релігійний ритуал, дзвонив на вечерю. Сьогодні він поводився статечно, не гукав на учнів, чоботи його були старанно наваксовані, а голова помащена оливою. Все це свідчило про те, що хтось із високого начальства прибув до школи.
Він, звичайно, дзвонив завжди неуважно, двічі-тричі дзеленькне, та й годі. Сьогодні ж пройшов по всьому нижньому коридору й так само коридором другого поверху, держачи дзвоник у руці.
— О-ну-ча! Не ста-рай-ся! — вигукнув хтось із дверей зміненим голосом, і, коли обурений і ображений Онуча кинувся туди, звідки чувся голос, із протилежного кінця хтось інший проверещав:
— О-ну-ча!..
Онуча вилаявся гидкою лайкою й подався до нижнього поверху. Він був украй розлютований.
В їдальні учні, стукаючи "ряжками" та ложками, сідали за столи і висилали до віконця свого чергового "получателя". Через вузьке віконце з кухні дихало тоскними запахами перевареного кандьору, од чого ще непривітніша ставала їдальня і в роті відчувався неприємний присмак.
Раптом на порозі виріс бородатий Малахов, учитель садівництва, що сьогодні справляв обов'язок "чергового вихователя". Він озирнув залу допитливим оком, помацав свою пухнату бороду, немов шукаючи в ній слів для початку своєї промови, і, нарешті знайшовши, почав велебно, як піп казань:
— Встаньте на молитву! Помолимось! Коржов, читай молитву!
Коржов скочив з місця і, ставши попереду та швидко ковтаючи слова, почав вичитувати "Отчинаша". Він закінчив останню молитву, зовсім проковтнувши слова, так що з слів "во віки віків амінь" у нього вийшло якесь "ківінь". Весь час, читаючи, він обсмикував сорочку і хрестився перебільшено старанно, ніби робив важку гімнастичну вправу.
Малахов, коли закінчили молитви, мотнув головою у бік учнів, мовляв, "тепер їжте" — і почав вимірювати їдальню з кутка в куток статечними кроками людини, що знав собі ціну. Він не мав права викладати в школі, бо був без жодної спеціальної освіти, і тільки протекція якоїсь високої особи та бажання Рінальдове мати недорогого і невибагливого вчителя дало йому змогу служити в Балківській школі.
Серед чавкання та приглушеного шуму, що розбивався розміреними кроками Малахова, раптом почулася чиясь хода, і всі озирнулися на двері. То Онуча підтюпцем прибіг до їдальні і пошепки щось сказав Малахову. Сказане справило вражіння на бородатого вчителя, бо він похапливо застебнув свого піджака і розгладив бороду, як швейцар, наміряючись одчинити двері вельможній персоні.
— Зараз тут буде наш шановний Адольф Іванович Рінальдо! — промовив він велебно і суворо оглянув учнів. Потім він урочисто почав походжати по їдальні, готовий щомить привітати високого патрона.
Він зупинився коло найбільш одчайдушних учнів і навчав їх, як поводитись із високим начальством, попереджаючи можливі непорозуміння, коли б Рінальдо заговорив з ними.
Швабра, як його прозвали учні за велику пухнату бороду, нервово смикав себе за вуса і говорив повагом, розставляючи слова, немов капаючи коштовні ліки в скляночки учнівських душ.
— От ти, Зорченко,— звернувся він до Бізона,— як будеш відповідати Адольфові Івановичу, коли він поспитає, чи подобається тобі в школі?
Бізон мовчав, не знаючи, що відповісти на таке запитання. В його голові промайнуло кілька відповідей, але він дивився на Швабру, моргав очима і мовчав.
— Кажи "подобається"...— підказує йому Черненко. Бізон витиснув із себе:
— Я скажу, що подобається...
— А коли пан Рінальдо спитає, чому подобається, що ти йому відповіси?
Бізон розгублено поглядав на товаришів. Він закліпав очима, а на лобі виступив крапельками піт. Нарешті хтось, чи то шуткуючи, чи то серйозно, підказує: "Подобається, бо кандьор смачний..."
Бізон був у такому замішанні, що поспішив тільки переказати підказане:
— Я скажу подобається, бо кандьор смачний,— випалив і з полегкістю зітхнув.
Хлопці чмихнули собі в ложки, а Швабра з обуренням оглянув усіх і, повернувшись до Бізона, сердито наказав:
— Сідай, дурню, от Балан нам скаже, як треба стояти перед начальником школи...
Балан щось довго розповідав Швабрі, а тим часом усі потай позирали на Бізона, що за Швабриною спиною щось таємниче робив.
— Найголовніше для молодої людини — вміти поводитись із старшими,— проказував Малахов науку доброї поведінки, а Бізон не гаяв часу даремно. Він набрав круглою ложкою застиглого кандьору і обережно, щоб не розхлюпати, сипав той кандьор в оддуті кишені Швабриного піджака.
Всипавши ложок зо три, він старанно вишкріб із миски кандьор і облизав ложку.
Швабра далі провадив проповідь доброго поводження з начальством, а учні, не перестаючи їсти, поглядали то на вчителя, то на двері, з яких мав уступити Рінальдо.
В школі давно знали, що Рінальдо має приїхати з Петербурга, і всім кортіло подивитись на видатного чорносотенця, що про його діла говорили всі газети.
Востаннє він приїздив у березні, побув тижнів зо два і раптом виїхав, викликаний телеграмою з губернії. Довго потім у школі переходили з рук до рук різні чорносотенні листівки з закликами до "православного руського народу з'єднатися проти ворога зовнішнього і внутрішнього".
Японська війна та зв'язані з нею заворушення в країні держали Рінальдо в центрі політичного життя. Уряд і дворянство дивилися на нього, як на видатного борця за "руську ідею", і не до дрібних шкільних справ було йому.
— Наш Адольф Іванович у столиці всьому голова, і ми мусимо пишатися тим, що підлягаємо йому,— проповідував Швабра, а учні, доївши кандьор, нудилися, не маючи дозволу іти з їдальні.
Раптом зала насторожено зворухнулась. Пробіг Онуча, немов бажаючи з надмірної догідливості припасти до землі і розплескатися млинцем.
— Вони вже в коридорі,— промовив він, натискуючи на слові "вони".
— Встаньте! — наказав Малахов і сам почимчикував до дверей, звідки мав вийти Рінальдо. Онуча витягся, як повішений, і тупо дивився в двері.
Не встиг Малахов дійти до дверей, як з них показався Рінальдо в супроводі Барацького. Барацький підтримував Рінальдо під лікоть, як архирея, і щось тихо говорив йому на вухо, а Рінальдо на знак згоди кивав головою.
Малахов застиг у поштивій позі, а Рінальдо, зобачивши його, привітно захитав головою.
— Доброго здоров'я, доброго здоров'я,— казав Рінальдо, стискуючи руку Малахову, а той, щасливий доброзичливістю до себе, ще більше вигнувся, удаючи всією своєю постаттю цілковиту покору волі начальства.
— Радий вас бачити, от пан завідувач довів до мого відома, що задоволений з вашої роботи...
Малахов зніяковів і не знав, що відповісти начальству на його похвалу. Нарешті він, тремтячи з радості, промовив недоречно:
— Радий служити цареві і вітчизні... радий... радий... Рінальдо іронічно посміхнувся, а Малахов, бачачи, що начальство має намір стиснути йому руку, поліз у кишеню за хусткою, щоб витерти спітнілу руку.
Та рука замість хустки спрожогу захопила повну жменю тепленького ще кандьору, і жах в одну мить паралізував дебеле тіло його. Малахов злякано дивився на Рінальда, що простяг йому свою руку, і не розумів, у чому справа.
— Що з вами? — занепокоєно спитав Рінальдо.
Малахове чоло вкрилося холодним потом, а борода тремтіла, як очеретяна мітла. Нарешті він переміг себе і витяг руку з кишені... Липкий клейстер заліпив йому пальці.
За столом учнів почулися стримані смішки, але Барацький, що відразу зрозумів, у чому справа, гаркнув:
— Мовчать! — і, звернувшись до Малахова, з огидою промовив: — Підіть вимийте руки...
Рінальдо зніяковів.
— Що це таке, Миколо Олександровичу? — звернувся він до Барацького, а той, нахилившись до уха Рінальдово-го, щось довго пояснював.
Барацький зам'яв інцидент, ніби нічого й не трапилося. Рінальдо поздоровкався з учнями, а завідувач, знову щось сказавши Рінальдо, суворо промовив:
— Молитву!
Коржов вискочив наперед і почав читати молитву підкреслено побожно, а кінчивши, пройшов до свого місця, ввічливо вклонившися Рінальдові.
— Це Коржов, зразковий щодо поведінки учень,— довів до Рінальдового відома Барацький.
Рінальдо мотнув головою, мовляв, я ж наперед знав, що в тебе все гаразд.
— Панове, я хтів з вами поговорити, та все не міг вибрати часу, а тепер, нарешті, маю змогу з вами, дорогі мої, розмовляти!
Рінальдо говорив тихо, намагаючись надати інтимно-батьківської інтонації своєму голосові.
На святій Русі зараз нечестиві бунтарі, котрі не вірять у бога, не почитають начальства і хочуть продати нашу батьківщину японцям, сіють смуту і неспокій... Вони раді, коли наше хрестоносне військо терпить поразки од язичників, вони, коли б мали силу, вбили б і нашого благовірного государя імператора...
Рінальдо закашлявся. Видимо, він не звик говорити промови перед юнацькою аудиторією, бо зупинився, добираючи принагідних слів і виразів.
(Продовження на наступній сторінці)