Бізон знав, чого плаче Марко, і з запалом заговорив:
— Треба його провчити... яке він має право битись?..— І далі розповів Маркові свій план, як провчити Довгополюка.
План був нескладний: Бізон з Черненком засядуть у темній аудиторії і будуть чекати на кінець вечері, а коли, повечерявши, Довгополюк буде проходити коридором, Марко мусить його зачепити і тікати до аудиторії. Ну, а там, звичайно, двері на гачок і "на темну".
Балан спочатку відмовлявся. Йому здавалося це диким і недостойним, і він ухвалив не приставати на пропозицію Бізонові, але, згадавши всі образи, що їх чинив Довгополюк,— згодився.
— Гляди ж, не одмовся і не підведи! Ми з Васьком візьмемо його "на темну"... буде знати... Скотина!
Посидівши ще трохи мовчки, Бізон пішов до свого ліжка, не забувши по дорозі стягнути ковдру і штовхнути ненавидного "підлизу" Коржова...
МАРКО ВАГАЄТЬСЯ
На другий день Балан передумав і відмовився приймати участь у помсті. Йому видавалося гидким бити людину, хоч та людина й чинила йому зло.
Вася Черненко по обіді підійшов до Марка і з виглядом таємного змовця зашепотів на вухо:
— Ти ж гляди... Сьогодні ввечері неодмінно зачепи Довгополюка. Ми сидітимемо у другій кімнаті праворуч... Туди й тікай.
—— Не треба цього... робити... Я не можу... Васько від несподіванки оторопів. Здавалося, все так добре налагоджено, а він — на тобі! — одмовляється!..
— Як то так "не треба"? А він хіба тебе не б'є? Хочеш, щоб і далі знущався?
— Не треба...— сказав знову Марко і ніяково усміхнувся. Йому було сором перед товаришем за свою легкодухість, але разом із тим він не міг і зважитись на дику розправу з своїм ворогом.
Васько мовчки спідлоба дивився на Марка і не міг зрозуміти, чого він одмовляється. Він вважав, що за кожне зло треба платити злом і бійкою відповідати на бійку. Життя доводило йому цю істину наочно і дома, де його колошматив батько, і в школі, де вчителі та старші учні були щедрі на стусани. Били вони тому, що мали перевагу в силі, і Васькові видавалося, що коли він матиме ту перевагу, то й він мусить бити. Таке було життя, ї Васько брав його, не докопуючись до природи явищ, як то робив Марко.
М'яка делікатна вдача Баланова не мирилася з таким станом речей. Його натура протестувала проти жорстокого поводження з людьми, але той протест не виявлявся назовні. Йому здавалося, що люди врешті зрозуміють, що так не можна, і змінять свою поведінку.
Братися ж і собі до огидної бійки і знущання — видавалося Баланові за приниження власної гідності.
— Ти, Ваську, не сердься... Я ж не можу...
— Ти що ж, боїшся Довгополюка, чи що?
Васько інакше не міг зрозуміти Баланового вагання.
— Ні, я не боюсь... Але як же ж я буду бити, коли я проти бійки!
Останні слова вирвалися в нього з якимсь внутрішнім болем, і він нервово заломив пальці рук.
— То що з того, що ти проти бійки? Адже ж тебе б'ють?
Марко відчував, що він не може висловити своєї думки так, щоб його зрозумів Черненко, але разом з тим він мусить же довести йому свою правду.
— Бачиш, Ваську... От ти, приміром, проти злодійства... Ну, як би тобі сказати? В тебе, приміром, хтось украв чоботи... А ти взяв та й собі украв у когось чоботи... Хіба це правильно?
Черненко напружено думав. Завжди цей Марко ставить такі запитання, що не знати, як на них і відповісти. Васько мотнув головою і круто повернув розмову:
— Кинь ти свою філософію, Марку, а просто скажи, будем бити Довгополюка чи ні?
— Ні, ти мені перше скажи, ти б теж пішов красти чоботи, якби в тебе хто вкрав? Га?
— Пішов би і вкрав би: що ж ти думаєш, босяком би ходив, чи що? — роздратовано відказав Васько й одійшов 0д Балана.
Маркові було боляче, що його не зрозуміли, і він, похнюпившись, самотній, як ніколи, пішов до лугу. Півтори години пообіднього спочинку він любив походжати лугом або сидіти на кладці, спустивши ноги в прозору холодну воду струмка.
Так, він не має права бити Довгополюка, як той б'є його,— міркував Марко,— адже ж тоді він доведе, що він не проти бійки, а тільки щоб його не били. Але хай краще його одного б'ють не один, а десять Довгополюків, аби загалом бійку припинили...
Марко мріяв про таке унормування життя, щоб у ньому не лишилося місця гнобительству та знущанню сильніших над слабішими. На його думку, для цього людям слід би тільки умовитись не робити прикростів один одному — і життя обернеться на раювання.
На лузі Балан зустрів старшого учня Фоку, що викопував якусь рослину для гербаріума. Той підвів голову і привітно промовив:
— А, Марко! Що ти тут робиш?
— Та от гуляю... А що це за рослина?
— Та вона не має нашої назви... Правда, красива? Марко погодився. Йому хотілося поговорити з Фокою
про сьогоднішню розмову з Черненком, та він не знав, з чого почати.
Фока був учень випускного класу, але до "малків" ставився лагідно, боронячи їх по змозі від своїх однокласників. Це створило йому неабияку популярність в молодших класах, і до нього ходили вилити свої жалі всі ображені та попрохати поради в різних справах.
Помітивши, що Марко мнеться, Фока зрозумів, що той хоче щось сказати, але вагається. Він допоміг йому:
— Ну, кажи вже, кажи... Що там?
— Та Бізон намовляє мене Довгополюка побити... І Черненко теж. Та я думаю, що неправильно це робити...
— Неправильно, кажеш? А він тебе б'є? — прискаливши око і ледве помітно усміхаючись, спитав Фока.
Він стояв перед Марком босий, у синіх штанях і в чорній меркалевій сорочці, розхристаній на грудях. Ботанізирку Він то кидав угору, підхоплюючи її, то кружляв нею, як малиновим крилом.
Неправильно, кажу, бо яке я маю право тоді говорити проти бійки, коли й сам беру участь у бійці? А що мене Довгополюк б'є, так то ж несправедливо...
Обличчя Фочине стало раптом серйозне, і він, узявши Марка за стан, пішов з ним лугом. Марко виклав свої погляди на справу, а Фока уважно слухав, підбираючи способів безболісно зруйнувати мрійницьку Маркову побудову.
Нарешті Марко виговорився, і черга була за Фокою.
— Хороший ти хлопець, Марку, тому ти й про людей так хороше думаєш. Але невже ти ніколи не згадав про те, що й до тебе були люди, які так само думали? От і тепер — Толстой навчає підставляти ліву щоку, коли тебе хто ударив у праву, і до Толстого було немало таких, що хотіли цим способом розв'язати заплутані людські взаємини... Та, шкода, нічого з того не вийшло. Є один поки що спосіб полагодити життьові взаємини: цей спосіб — боротьба... Боротьба проти насильства...
— Так то теж буде насильство?
— Насильство проти насильства; ставши на захист покривдженого, ти мусиш і сам чинити таке насильство...
— Та чи можна ж людям довести, що так робити не можна?
— Пробували, брат, доводити, та нічого з того не виходить...
— Ну, а от коли б у мене хто чоботи вкрав, то й я мушу красти?
— Піди одніми чоботи у того, хто в тебе їх украв, а укравши у другого, ти зробиш такий само злочин, як і той, що в тебе вкрав.
Вони довго ходили, обнявшись, по вогких лугових стежках, аж поки надвірний дзвінок з дворища не сповістив, що пообідній відпочинок кінчився.
— Треба йти,— сказав Марко і швидко попростував до школи.
Ця розмова з Фокою перевернула шкереберть всі дотеперішні уявлення Маркові про людські взаємини. Де норми, з яких виходячи можна оцінювати людські діла? Де ж тоді вимріяна справедливість?
Коли раніш Марко підходив до людей із своїми абсолютними мірками правди і справедливості, то зараз те все розвіялося, як порох, і мрійливий хлопчик став перед прірвою.
Одгортаючи полову коло молотарки, він думав і думав, машинально рухаючи граблями.
За думками незчувся, як і день кінчився, і, проковтнувши останнього снопа, молотарка заторохтіла барабаном.
— Ні, так не може бути,— сказав сам собі Балан і після вечері пішов знову до Фоки.
У вечірніх присмерках довго ходили вони по дорозі за шкільною садибою і тихо розмовляли. Босі ноги приємно пірнали у холодний порох дороги, а вітер з лісу м'яко обвівав вогкою прохолодою гарячу од думок Маркову голову.
Фока тепер почав здалека, і що далі він говорив, то більше переконувався Марко в правді його слів.
Коли вже,— бо було таки пізно,— старший товариш нагадав, що й спати пора, Марко згадав знову про Довгополюка.
— Як по-вашому, слід його побити? Фока відповів не одразу.
— Бачиш, це треба розв'язувати, поміркувавши... Коли інших способів вплинути на цю скотину немає, то, я так думаю,— пом'яти слід...
— А як він після того ще більше буде битись?
— Ну, не думаю... Хіба йому охота стусанів од вас мати, чи що?
Коли вони повернулися до спочивальні, думки Маркові прийшли до якоїсь системи, але він все ж довго не міг заснути.
З Митьком Бізоном він так і не встиг поговорити за вечерею, але той, видимо, дізнався од Черненка про те, що Марко відмовився, і поглядав на нього скоса. У Бізона слово ніколи не розходилося з ділом, і перейнакшувати планів він не любив, та ще й таких хороших планів, як побити ненависного Довгополюка.
Дзвінок Онучин розбудив Марка. Він прокинувся з очима, немов засипаними піском.
Коли вже виходили до їдальні, до нього підійшов Бізон і стиха спитав:
(Продовження на наступній сторінці)