Кожну фігуру будували з двадцятьох смоляних бочок ось як: в основу ставили по шість бочок сторч і кріпко сплочали, обв’язуючи смоляним канатом, щоб всередині було порожнє місце, ніби винний казан. Далі ставили на них п’ять бочок, а там – чотири, а останні дві, одна на одну.
Сама верхня була найменша і без дна, тільки всередині вроблений залізний прут з коромислом, до котрого прив’язували довгий мотузок; один кінець його висів аж до самої землі, а біля другого, коротшого, прив’язували ік дротяному кругу здоровенний пук лик, виварених в салітрі.
Сі фігури стояли од радута на два і три гони, на случай од пожара, і при кожній пильнували вартові козаки. Удень і вночі од радута до радута сновали козаки, чоловіка по п’ять і більш, особливо там, де були сінокоси і царина, і доїжджали до самої границі. Як же, було, вгледять татарву, то зараз і чкурнуть до радута, а осавул у гетьманців у кожному радуті був осавул – і звелить запалювать фігуру, а по других радутах побачать і собі запалюють, і в одну годину увесь край оповіститься, щоб люди по степах і в плавнях на роботі заганяли скотину і втікали в слободи.
А тим часом по паланках і в коші збиралось військо і зо всіх сторін ішло на ворогів; та й зададуть, було,їм такого чосу, що й не потраплять і восвояси. Важне було військо в Гетьманщині, народ, знаєш, усе здоровий, на добрих конях, яких і у нас не було, і при всім воєннім риштунку; у кожного – мушкет, ратище, шабля і чотири пістолі, а шапки якісь чудні, о чотирьох вуглах, з ріжками, неначе у ляхів конфедератки.
– Яка ж одежа була у запорожців? – спитав я.
Одежа у всіх запорожців була по ранжиру однакова і одного кольору: жупан, зверху черкеска з вильотами[37], штани саєтові[38], чоботи-сап’янці, пояс шалевий і шапка-кабардинка кругла, наоколо і зверху навхрест обложена золотим позументом; а од дощу в походах носили з вовни косматі бурки. Як же виїжджали на великі празники, по-вашому кажучи, в парад або в гості, то вже тоді кожний одягався по достатку в дорогі жупани, червоні, амарантові, блакитні, пообшивані позументами з золотими шнурами і китицями, бо наші січовики, ніде правди діти, любили-таки повеличаться і кирпу піднять вгору. Теперечки треба тобі, паничу, розказать, од чого наші запорожці прозвали шапки кабардинками: од ногайського слова кабарга, по-нашому б то дикий звірок, що плодився повз річок, по великих лісах, бо жив на суші і на воді, живився раками і рибою і мостив собі кубла по норах і під корчами лісового коріння.
Сих звірків дуже було багацько в Великому Лузі за часів Січі та й теперечки ще єсть туди геть понад річкою Конкою. Кабарга здалась на кішку, тільки трохи товстіша, довша, а ніжки коротші і лапки з полотенцями, як у гусей і качок. Хвіст у неї довгий і пушистий, як і вся шкура; а мастю, поки молодий, то сіренький, а як виспіє, то чорний, неначе тхір. Запорожці прозивали сього звіра виднихою чи видрою, і хутро з нього було у великій повазі, особливо задля шапок, і дорогенько-таки платили не тільки наші, а й ляхи, і жиди. Так од того, що шапки оточувались цим хутром, і прозвали їх кабардинками, хоч вони були з самого простого сукна або шкуратяні, то все-таки їх звали кабардинками.
Як же запорожці одягались в походах і на війні?
– Е,в походах і на війні запорожці одягались як припало, бо не мали з собою ні возів, ні ридванів, а все, що треба, в’ючили на коней, од того ніщо їх не запиняло, і як до чого прийдеться, то й сто верстов в сутки махнуть. Запорожці дуже ще кохались в дорогій броні і добрих конях, та ще і щоб і сідло було в сріблі і золоті з вигаптуваними золотом чепраками і збруєю. Спереду сідла висіли дві кобури з пістолями, а з тилу в тороках ув’язувалась бурка і інше до треби козакові. Муніцію і все для воєнної справи кожний мав при собі, як-то: ратище, шаблю і чотири пістолі, а на грудях замість ладунки широкий черес, набитий в два і три ряди патронами. Рушниць у кінних козаків і гармат при кінниці не було, а брали їх тоді, як ходили проти татар і турків на чайках. Було, як зроблять висадку під якою-небудь кріпостю, то тут вже і кінниця спішиться і дає підмогу кіньми і чим припало.
– На які паланки найчастіше нападали ногайці і татари?
– Найбільш нападали по тім боці Дніпра на Самарськую паланку, бо тамечки аж до самої Береки скрізь річки, криниці і родники. Було козаки, що там сиділи зимовиками, куди б не їхали, на роботу, чи й так, то й мушкети, і пістолі з собою брали і тільки вгледять ногайців, то зараз збирались докупи, робили з возів табір і боронились.
У ногайців не було ружжя – тільки луки; було, викидає свої стріли та й втіка. А на цьому боці Дніпра, де теперечки їдемо, скрізь аж до Кодаків було спокійно. Тутечки сиділи зимовиками найбагатші козаки, сюди, бувало, ми їздимо до них з коша в гості і добре гуляємо по-нашому, по-запорозьки!..
– Які були звичаї у запорожців в домовому життю і між товариством?
– Звичаї, паничу, запорожців були дуже чудні і заміристі, бо народ був з біса і спритний, а хоч деякі з них і удавали з себе дурнів, так виходило ж по приказці: "Зверху дурень, а насподі розумний!" Були вони загартовані у всякій нужді і біді, так ніяке лихо їх не лякало. Гострі були і на вигадки, любили і жарти, і сміхи, любили добре й погулять, весело жили на світі, сміючись і вмирали!..
Всі запорожці голили собі голови і зоставляли тільки повище лоба одну чуприну. За сей-то звичай москалі прозвали нас хохлами, а ми москалів кацапами, бо вони ходять з бородами. Як відростала чуприна, так що вже лізла в вічі, то закручували її за вухо; запорожці звали цю чуприну оселедцем, бо як вона довга, то теліпається, неначе оселедець. Бороди запорожці голили, а вуси зоставляли і ніколи їх не підстригали, а, закрутивши, закладували за вуха, а деякі то й ваксою ще ялозили, щоб вони стирчали догори, неначе у того кота. Як збирались докупи запорожці, то дуже кумедно один одного привітали, особливо в Січі і по зимовиках. Було, деколи умовляться і поїдуть до якого-небудь козака в гості або за ділом, случалось і проїздом завернуть, щоб переночувать, то так здоровкались: уїдуть у двір і, не злізаючи з коней, хто-небудь з товариства за одним духом три рази пугикне:
– Пугу, пугу, пугу!
А хазяїн у віконце до них обізветься два рази:
– Пугу, пугу?
– Козак з лугу! – гукне гість.
– Прив’язуйте коней, де й наші, одкаже хазяїн, і просимо до хати!
Тоді хазяйські наймити беруть коней, ведуть до стайні і пильнують їх, поки козаки гуляють, а січовики, ввійшовши в хату, перехрестяться до образів, вклоняться хазяїнові та й кажуть:
– Отаман, товариство, ваші голови!
– Ваші голови, ваші голови! одказує хазяїн, кланяючись. – Просим, пани-молодці, сідати.
Після цього привітання починали вже теревені гнуть, круглять горілку, мед, біломорські вина; а чаю, кохве і пуншів на Запорожжі не водилось, окрім варенухи[39], і то у багатих тільки і сановитих козаків. Як же вже добре підгуляють, от хазяїн і гукне на кухаря:
– Ану, братику, вари лишень нам обід або вечерю!
– Що ж, батьку, варить? – спита кухар. – Вари, братику, тетерю до молока, до масла, – коли пісний день, до води, на скору руку, – малай, галушки з пастрамою, печи загреби…
– Як же готовили ці потрави? – спитав я.
– Тетерю варили з борошна пополам з пшоном і вчиняли розчиною, як і тісто на хліб. Милай варили з прошеного борошна на воді без солі, бо їли його з солоним сиром або з бринзою. Пастрама – це сушена баранина, і загреби – пшеничні коржі, і прозивались загребами від того, що пекли їх на кабиці, загрібаючи в жар і попіл… Ну, як нагуляються, кажу, гості, так що вже пора їм і додому, от-вони й дякують хазяїнові:
– Спасибі, батьку, за хліб, за сіль! Пора вже нам по куренях до домівки. Просимо й тебе, батьку, до над, коли ласка твоя; оставайся здоров!
– Прощайте, пани-молодці! – одказує хазяїн. – Вибачайте, чим багаті, тим і раді; не згадуйте лихом!
Як вийдуть гості з хати, то хлопці зараз і підводять їм коней, напоєних, нагодованих і осідланих. Цей звичай був не тільки між товариством і знайомими, а і між чужими, бо у запорожців хліб-сіль була у великій увазі. У простих козаків, табунщиків і чабанів теж був звичай мать при собі усе, що йому треба. Підперізувались вони шкуряним поясом і прив’язували до його гаман, вицвяхований і гудзиками, і мідними бляшками з кресалом і губкою, швайку – часом налагодить збрую, і ложечник з ложкою. У якого козака не було цеї справи, того ніхто не поважав, і мали його за йолопа, за харпака. Коли лучалось, що який-небудь чабан прийде до скотарів за ділом чи там і застане їх за обідом або за вечерею, то й каже:
– Хліб та сіль, пани-молодці!
А вони йому і одказують:
– Їмо та свій, а ти у порога постій!
– Е, ні, пани-молодці, — скаже чабан, виймаючи ложку, – посуньтесь лишень, дайте і мені місце!
Та й сіда до гурту.
– Догадливий і справний козак, – загомонять хлопці, — вечеряй, братчику, вечеряй!
Дають йому місце і привітають по-товариській.
(Продовження на наступній сторінці)