– А що, теперечки, панове старшина і отамани, будемо робить? Москаль в гості нас до себе заклика; чи підемо, чи не підемо?
Як се почули отамани, деякі ватажки і характерники, так і заворушились, і загомоніли. Декотрі покорствували б, так другі ж, здавшись на свою силу і характерство, на ввесь кіш гомін підняли.
– Нехай Текелій, – гримнули, – хоч ще стільки війська московського приведе, скільки теперечки його привів, то ми усіх, як мух, передавим! Чи ж то можна, щоб Січ і славне Запорозьке військо за спасибі москалеві віддать?.. Поки світ-сонця, сього ніколи вони не діждуться!
Се все казала сірома і бурлацтво, нежонаті голодранці, у котрих не було ні оселі, ні худоби; а друга половина – отамани і заможні козаки, що сиділи зимовиками і мали достаток, таку одповідь дали:
– Хоч ми, – кажуть, – московське військо і до ноги вилущим, так те ж військо, що захопило наші паланки і слободи, спалить всі наші оселі і замордує наших жінок і дітей, так ми на таку раду сіроми і бурлацтва не здаємся!
А тут ще й архімандрит, що жив у Січі, почувши такі заміри сіроми і бурлацтва, вийшов з церкви в облаченії, з хрестом, і почав уговорювать завзятих:
– Убойтеся, – каже, – бога!.. Що ви замишляєте, дітки? Ви – християни і піднімаєте руку на християн, і наміряєтесь пролить кров єдиноутробную? Покорійтесь же волі господа, така вже, бачите, нещаслива наша доля, і з покірністю мусимо прийнять од бога достойная по нашим ділам! От вам хрест і розп’ятий на нім; коли ви його не послухаєте, то всі загинете необачно!
Здається, хто б не почув панотця, як він нас уговорював, хоч би у його було кам’яне серце, то і в того б видавив сльозу з ока. Всі, скільки нас не було, сіроми і старшина, всі захлипали і тут же так одказали:
– Ну, спасибі тобі, панотченьку, нехай буде по-твоєму: знав, що нам казать, і ми теперечки готові не тільки тебе послухать, а й голови наші за тебе зложить!
Січовики дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам’ять, і ще нашою мовою, так що й мала дитина зрозуміла б те святе казання. Після сього панотцевого совіту військо ще трохи поміркувало, порадилось та й заявило кошовому:
– Ну, батьку, вельможний пане, теперечки як завгодно, так і роби з сими гостями, а ми всі готові тебе слухать, чи йти, то йти?
– Треба йти, пани-товариші, — одказав кошовий, – бо се дурниця; самі бачите, що москаль нас кругом обступив і гармати горлом у вічі поставив. Се вже такі гості, що, пішовши до їх, не вгадаєш, чи й вернешся назад. Та вже коли бути тому, то нічого довго й думать, господи поможи! Дай, боже, час добрий! Ходімо, старшино і пани отамани! Що буде, те й буде, а більш буде так як бог дасть!
Ті, узявши хліб-сіль, пішли до Текелія, Текелій ласкаво їх прийняв і став розпитувать, хто в них кошовий, і старшина, і як вони прозиваються. От кошовий заявив себе, суддю Касана і писаря Глобу. "А се, – каже, показуючи на курінних отаманів, – теж військова старшина". От Текелій і попросив всіх сідати, а далі, розпитавши, що було йому треба, і пішов з ними у кіш; однак не один, а узяв з собою кілька офіцерів і охранного війська. Як побачив Текелій, що запорожці здаються йому ласкою, то зараз звелів одсторонить гармати. Прийшовши у кіш, спитав він кошового, до кого йому йти у гості; кошовий вклонився і запросив його і всіх офіцерів у свій курінь, та й угощав, чим бог послав, по нашому звичаю: у дерев’яних тарілках і дерев’яними ложками. Наївшись, Текелій подякував кошовому за обід і дуже дивувався, що такі смачні потрави їдять з дерев’яної посудини. Далі й спитав:
– Хто це у вас так смачно готує?
– Є у нас, – одвітив кошовий, – такі скусні кухарі.
От Текелій став прохать кошового, щоб він прислав йому одного кухаря, і обіщав кошовому подарувать два кам’яні блюда, а старшині і отаманові – по одному. "Щоб, – каже, – такі смачні потрави не їли з корит, а з блюд".
Почувши се, один з курінних отаманів, по прізвищу Строць[43], обізвався до Текелія:
– Хоч з корита, добродію, та досита, а хоч з блюда, так дохуда.
– По-яківському се він розмовляє? – спитав Текелій. – Нічогісінько я не розчовчу, що він розказує.
Так Строць і розтолкував цю приказку.
– Ви добродію, – каже, – їсте з блюда та худі[44], а ми їмо з корита досита – подивіться, які ми гладкі.
Після обід Текелій довго ще вештався по кошу, оглядав курені, пушкарню, козацькі пожитки, а там попрощався і пішов до себе і стояв ще біля коша обозом біля тижня. Поки стояли, кажу, обозом, офіцери і москалі частенько приходили до нас у кіш, а ми ходили до них, братались і гуляли по-козацькій. Тим часом Текелій призвав до себе кошового, суддю, писаря і прочитав їм ім’яний височайший указ; щоб вони їхали у Петербург. Так ото поїхали тільки кошовий і писар, суддя Касан занедужав і вмер, тут його у Січі посліднього і поховали. Випровадивши старшину у Петербург, Текелій вже став сам орудувать Січчю: привів козаків до присяги і трошки заспокоївсь, але довгенько ще стояв обозом, перейшовши на друге місце. Зоставшись січовики без старшини, почали потроху ворушиться, бо московські звичаї були їм не по нутру; от стали козаки думать та гадать, як би москаля в шори убрать[45], а самим десь помандрувать. Зібрали чоловіка з п’ятдесят козаків і послали їх до Текелія з хлібом, з сіллю. А що ви мені скажете, запорожчики? – спитав Текелій.
– От що, добродію, – кажуть січовики, – ми чули, що нам без письменного виду і білетів не можна з Січі йти?
– Так, запорожчики, так, – одказує Текелій, – нікуди відлучайтесь без мого відома.
– Так оце ж, для сього відома, – загомоніли козаки, – і прийшли ми, добродію: напишіть нам, будьте ласкаві, хоч один білет на всіх, бо ми будемо держаться купи і врозтіч не розпливемось.
– Добре, запорожчики, добре, – каже Текелій. Та який же перше був у вас звичай?
Та у нас, добродію, – загомоніли козаки, – про сі білети ні за наших батьків ні за дідів і чутки не було: хто куди схотів, той туди і мандрував.
– Куди ж оце ви, – спитав Текелій, – наміряєтесь йти з сими білетами і за чим?
До Тилигула[46], добродію, кажуть січовики, – до лями на заробітки, бо у нас нема ні сорочки, ні штанів, як бачиш, гола сірома; а ще ж, може, треба буде і подушне платить та й панам трохи уділить?
– Добре, запорожчики, добре, – одказує Текелій, зареготавшись. – Ідіть з богом, заробляйте та і в казну збирайте.
Чуємо, добродію, чуємо, – загомоніли козаки, вклонившись, та й пішли в канцелярію.
Призвав Текелій свого ад’ютанта і звелів йому написать один білет на п’ятдесят чоловіка і видать їм до рук. Як добули січовики той білет, і стали лагодиться в дорогу, зібрали увесь свій військовий риштунок, харчові клунки, знарядили кілька чайок та, сівши собі уночі, не тільки ті, що з білетами, а скілько їх улізло, може, чоловіка з тисячу, і гайда собі униз до Тилигула. Через кілька днів прийшло до Текелія з хлібом, з сіллю ще чоловіка з п’ятдесят за тими ж білетами та, добувши і собі, п’ятами закивали з товариством. Далі, як побачили січовики, що їм не боронять тих білетів, прийшли й треті, і четверті та, добувши сим побитом собі білети на всі сорок куренів, і помандрували під турка. Як побачило офіцерство, що в коші зостались тільки старі, сліпі та каліки, і зробили доношеніє Текелієві. Схаменувся Текелій, та у свиний голос – нічого вже, бач, робить, як кажуть, не продереш очей, продереш калитку!
– Куди ж вони позаходили, – питавсь Текелій. – Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тилигула на заробітки?
Дуже розсердився і зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа, сердешний, не виткнув з своєї палатки – так його роздратувало те ошуканство простої сіроми. А тут як на те ще лізуть і останні січовики, які позоставались, з хлібом-сіллю; а та вже хліб-сіль в душі у Текелія сидить.
– Повели і нам, вельможний пане, – просять, – написать білети на заробітки.
– Та куди ж вам, – крикнув Текелій, – злющі запорожці, оці білети?
– На Тилигул, добродію, – одказують. – На Тилигул, до лями, на заробітки.
– Все в Тилигул та в Тилигул, – гримнув Текелій, затупотівши ногами, – сякі-такі і розтакі!.. А город зоставили пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к бісу!.. – та й потурив їх від себе.
Так не помоглося ж, бо сірома, подякувавши Текелія хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці дропака. Побачив Текелій, що якось приходиться до чмиги: що тут на світі робить? От він і призвав себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів небагацько прийшло – десятка не налічив би.
– Чом же ви не всі прийшли? – спитав Текелій.
– Як нам, добродію, усім прийти, – одказали отамани, – коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по куренях.
– Куди ж вони позаходили, що їх нема? – знов спитав Текелій.
– Курінні отамани роз’їхались по своїх зимовиках, одказують, – а сірома невідь-куди поділась, так ми і самі думаємо до домівки; що нам тутечка робить, коли нікогісінько не зосталось; старшину запроторили у столицю чи там куди[47] ’, а війська козацького нема – порозходилось!..
(Продовження на наступній сторінці)