– Е, не така була січова церква, як ся, що бачив єси, паничу! Наша була в сріблі, в золоті, в жемчузі і дорогих каміннях, бо козаки були народ дуже богобоязний і любили благоліпіє храму господня, а особливо старі, котрі щодня ходили на служеніє. Запорожці найбільш були нежонаті, а деякі між ними й дуже багаті і грошовиті, а по зимовиках мали десятком скотини і всякої худоби. От після їхньої смерті все й одписувалось на січову церкву і монастир, що тут же біля коша над самою річкою Підпольною стояв. В сім монастирі був один настоятель і дванадцять монашествующих. Між ними були єромонахи і єродиякони і щодня творили седмичне служеніє. Монашествующих же постригали в Січі по волі кошового отамана, а настоятелей присилали з Києво-Печерської лаври. Найбільш настоятелі були з наших же запорозьких козаків, та й попи по паланках посвящались з своїх же січовиків, бо у нас всякого було народу, не тільки поповичів, тих риторів і хвилозофів, та й панів високовчених. Прошкодиться в чім-небудь, сором між людьми або кари злякається, от і дасть драпака в Січ. Були у нас і дуже письменні, і дотепні, особливо в святому письмі, і з такими голосами, що в Лаврі і столицях таких, мабуть, не було. Так, кажу, монастир цей звали городком чи кріпостю, бо в ньому було багацько всякої будови, тутечки деколи і кошовий жив; так, на случай татарського набігу, осаджен був окопами з гарматами і з трьох сторін оточений річкою Підпольною, а од сухопутної була брама під великою баштою, на котрій стояли вартові козаки. Обидві церкви, монастирська і січова, були дерев’яні, без огорожі, тільки біля січової стояла висока дзвіниця з чотирма вікнами, де стояли гармати, з котрих палили на Великдень, водохрещу і в храмовий празник[33].
– По великим празникам були у вас які-небудь військові паради, як теперечки бувають?
– Аякже, на богоявлення всі січові козаки, де б хто не був, зо всіх куренів, зимовиків, заводів збирались за Іордан і йшли в церкву, по-вашому кажучи, "при всей муниціи", артилерія, конниця, піхота, із кожного куреня везли знамена на конях, лепсько убраних. Було як глянеш на те військо, то неначе мак цвіте, так і вкриє січовий майдан, а стояли рівно рядками, поздіймавши шапки. Після служби духовенство виходило на водосвященіє; настоятель ішов попереду, а прочі служащі за ним парами з хрестами, євангелієм, в сутім золотом сіяющім облаченії, а за ними вже і все січове військо з знаменами і гарматами і тим же розпорядком становились, як і біля церкви. Як же, було, погрузять в воду хрест, то зо всіх гармат і мілкого оружжя гуркнуть козаки в один вистріл (залпом), аж земля задрижить і всіх покриє димом, мов тьмою, так що один одного не бачить, а там за перегодом, після трикратного погруженія хреста, починають вже гримотіть і жарить скільки кому завгодно, поки не порозходяться.
З церкви ми вийшли на майдан, де за Січі збирались козаки на раду. Тутечки стояли колись каплички і хрести, поставлені на пам’ять кошовим отаманам, а теперечки тільки й видко де-не-де купи каміння і цегли! Селяни розказують, що як Текелій руйнував кіш, то звелів комендантові, по прізвищу Норові (подполковникові Норову), все поламать, знівечить і знести, щоб і духом не пахло запорозьким. От цей-то Нор чи Норов, так порався, що не тільки зруйнував ті хати і будинки, де жила військова старшина, але й каплички і хрести на могилах порозкидав. Богобоязні селяни дещо зберегли, урятували і порозвозили по краю. Дві-три хати, де жила військова старшина і козаки, купили на знос, і досі вони стоять нерухомо, об них розкажу опісля; а также зберігся і надмогильний пам’ятник кошового отамана Стефана Гладкого. Розказували ще, що як понаїздили рядчики од князя Вяземського та стали будувать гамазеї, загони і панський будинок, то на хундаменти здіймали з кладовища надгробки і каплички.
Ми вийшли з окопів коша через зруйновану браму, де колись за Січі стояла висока башта з круглими вікнами, з котрих виглядали гармати. Було, як верталось з походу або з війни Запорозьке військо, то його стрічали з честю і палили з цієї башти. Вийшовши за браму, побачив я глибокі ями землі, попелу і цегли. Це місце і досі слобожани зовуть шам-баш, за Січі тут був крамний базар, шам-башу (од татарського прізвища Гассан-баша). Далі за крамним базаром на вигоні на високій могилі стоїть хрест з білого каменю, поставлений на пам’ять кошовому Гладкому. По всьому хресту така напись:
Здѣ поставлен крестъ благородію его панства Степана атамана бувшого кошового, а куреня Минского. Но онъ положенъ єсть подъ церквою пресвятой Богородицы. Преставился року 17…
Останніх слів не видко – постирались[34].
На січовім кладбищі тільки й видко, де-не-де лежать між могилками поламані хрести, ледве один зберігсь; на ньому такий напис:
"Здѣ опочивает рабъ Божий Онисько, куреня Сергієвського отаманъ, преставился року 1770, мѣсяца февраля".
А на другому, поламаному, зосталось тільки три слова: "Іоан… куреня… року…"
З кладовища ми пішли подивиться на ті будинки, в котрих жили кошові і військова старшина. З них тільки три уціліли: один в Нікополі, того я не бачив, а другий належить селянинові Обдуленкові. Збудований він, як проста козацька хата в Гетьманщині, з дубового квадрового лісу; всередині – хата з кімнатою, без помосту, а на кленовім сволоці, гладко виструганому, фігурно вирізаний хрест і по обох сторонах такий напис:
"Божиїмъ соизволеніємъ и помощью, а стараніем Якима Игнатовича, товариша куреня Вишестеблевского, созданъ дом сей 1746 г. іюня 6 д."
– Бачиш, паничу, – сказав Корж, – у яких будинках жили наші кошові: не так, як теперечки, казна-що таке: підпанок, а вже у його і дім, а в тому домі кілька покоїв, та ще йому тісно! Сю хату строїв завзятий отаман Ігнатович, його чотири рази обирали на кошового[35].
– Чом же вирізано, – сказав я, показуючи на сволок, – товариш, а не кошовий?
– Е, чом? Такий, бач, у запорожців був звичай, як кажуть, козацька регула: на раді і на війні він – отаман, а в хаті – рівний, товариш. Так нічого і кирпу гнуть. Третій такий самий будинок належить Маркові Рукавишному. На сволоці такий напис:
"Благословеніємъ Отца, изволеніємъ Сына и содѣйствиєм Св. Духа, аминь; а коштом пана Василія Григоровича созданъ дом сей 1747 года, мѣсяца августа, 13".
– Сю хату, – сказав Корж, – будував Василь Григорович, по прізвищу Сич; його не раз обирали кошовим отаманом, їздив він і в Никитин ріг рядиться з татарами за границі[36].
Сі два будинки, дарма що стоять вже близько сто літ, а ще кріпкі, мов недавно збудовані. Глядячи на них, така спала думка на мою душу: чому якому-небудь багатому панові у нас на Вкраїні не купить їх на знос та й поставить у своїм парку? Зберіг би він ці будинки на довгі віки, звеселили б вони і щире українське серце, і скрасили б сад лучче тих мармурових венер, чорт батька зна по-яківській зроблених швейцарських халабудок, галанських курників і ще деяких панських витребеньок.
ІX
З Покровської слободи ми вже повертались в Михайлівку сухим трактом. Дорогою розпитував я Коржа, як запорожці боронились од несподіваних набігів ногайців і кримських татар; бо хоч кіш і був оточений з трьох сторін рукавами ріки Підпольної і Дніпра, однак кругом були ліси, чагарники, а Дніпро, як кажуть, татаринові не запина: не важко було і підкрастись. На мої запитання старий от що мені розказав;
– Ногайці, як ті хижі шульпіки, що підіймаються високо вгору, щоб лучче вгледіть добичу і наситить свою ненаситну утробу: то так, кажу, і ті бусурменські ногайці, щоб загарбать що або пхануть кого в неволю, мали звичай виїжджать верхи по п’ять чоловіка і більш разом на високі могили і з них оглядувать степи, чи нема їм якої поживи. Як побачать, було, що пасеться скотина або люди на роботі, то, як кіт на миш, наскочать та й забирають людей в неволю і заганяють скотину. Отакі злодійські набіги, чоловіка їх по десять і по двадцять, самих найзавзятіших, частенько лучались, то й наші, запорожці, виїздили на могили на сторожу; тільки такий був приказ, щоб не юрбою, як ногайці, а по одному, для одміни, щоб і запорожці, котрі по степах на роботі, що то наші. Ще часи ходили вони на нас великими загонами, прорились через границю і часом багацько робили шкоди, палили слободи, паланки, убивали людей і забирали в неволю, так що вже з Гетьманщини давали нам підмогу. Скільки разів доводилось і мені їх бачить і битися з ними. Отож, кажу, щоб устерегтись од сих набігів, запорожці посилали в степи в розвідку козаків, чоловіка по п’ятнадцять і по двадцять: опріч сього, од самої гетьманської границі, на північ східню, од ріки Орелі аж по ріку Кінку були побудовані радути: де гори – верстов на десять один од одного, де рівно – на двадцять і тридцять. В кожному радуті був курінь на п’ятдесят козаків, без чуланів і перегородок, з сіньми, а через сіни – комора, де складувалась козацька бутра. Ці курені були побудовані з доброго лісу і вкриті очеретом, дряницею, а деякі землею, і наоколо обгороджені ділованням з станею для коней. У сих радутах стояло по п’ятдесят вартових козаків, де в яких наші, а других – з Гетьманщини, і щороку змінялись. Сі козаки висилали од себе в степи пікети і розвідки, і сим побитом пильнували край од татар і ногайців.
Біля кожного радута стояли фігури, цебто маяки, дуже хитромудро збудовані, на случай несподіваного набігу, щоб разом оповістить увесь край.
(Продовження на наступній сторінці)