Вiн вийняв з багаття двi палаючi гiлки, i пiдiйшов до найближчого отвору.
— Бачите: полум'я рiвне. А тепер пiдiйдiть сюди.
Слiдом за старим ми зайшли за найдальшi стовпи. У виямку, що вiдкривався за ним, виднiлося чотири вузенькi проходи. Старий пiднiс свiй смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад i почало мерехтiти й гаснути.
— Де протяг — там i наскрiзний прохiд. У тому кiнцi його має бути печера. Це той хiд, який я знаю.
— Але ви казали, що є три входи до неї, — нагадав Роман.
— В цьому запевняли старi мисливцi, духи яких уже давно полюють разом iз духами древнiх предкiв. Я знайшов ще один прохiд, у якому вiдчувається такий же протяг. I пройшов ним. Виявилося, що вiн веде сюди з печери, у якiй ми щойно побували. Та хтось колись знайде i тi два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тiльки спочатку слiд повiдкидати камiння, яким закладено вхiд.
18
Поки Вiчний Мисливець курив люльку, сидячи бiля вогнища, ми швидко повiдкидали камiння i побачили вузький коридор, що уступами вiв униз, в глиб гори.
— Ось це вже щось! — вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна рiч, йому хотiлося пошвидше розгадати таємницю цiєї головної шаманської печери. Та й менi — теж. Тiльки й того, що я не наважувався кинутися у прохiд поперед дорослих.
— Ну що, прохiд вiльний? — запитав Аян Курун вiд вогнища.
— Вiльний, — вiдповiв я.
— Тут справжнi катакомби, — додав Чорногора.
— От i добре. Але я не раджу вам iти туди, — мовив старий.
— Чому? — здивувався Роман. — Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?
— Нi, я так не вважаю. Навпаки, менi здається, що там буде звичайнiсiнька печера.
— То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасi ще три години.
— Як хочете, — похитав головою старий. — Аян Курун не радить ходити туди.
Ми здивовано мовчали.
— Можемо сходити туди й удвох, — шепнув я Чингiсовi. — Не сьогоднi, то через кiлька днiв.
— Звичайно, можемо. Ти менi друг. I якщо попросиш...
— Тiльки не треба таємних змов, — викрив нас Роман. — Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом пiдемо в розвiдку. Коли досягнемо печери покличемо.
— Чому ви? — спробував заперечити я. — Хiба ми не такi ж?..
— Не такi, — увiрвав мене Роман. — Мало що може трапитися нам на шляху.
— Це нечесно, — знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:
— Не можна так нечемно говорити зi старшими, — шепоче вiн.
— До чого тут нечемнiсть? — не розумiю. — Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?
— Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.
— Розумно, — погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув:
— Якщо мотузка закiнчиться, краще повертайтеся!
— А ми пiдемо слiдом, — прошепотiв я Чингiсовi. — Тримаючись за мотузку.
— Це iдея, — погодився Чингiс. — Так i зробимо.
Першим iшов Роман Чорногора. За ним — Орест... Якийсь час ми бачили їх постатi, потiм — лише рухливий промiнь лiхтарика. А згодом зник i вiн.
Час i нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повiтря. I теж потираю руки. Як Роман, якого останнiм часом усiляко намагаюся наслiдувати.
— То що, пiшли? — запитує Чингiс. — Давай менi лiхтарик. Я пiду попереду.
Дiд Курун розумiє, про що ми шепочемося, зацiкавлено озирається, але мовчить. I ми рушаємо.
Вiчний Мисливець щось гукає нам услiд. Але я вже не можу зрозумiти його слiв. Мене зачаклували темрява пiдземелля, якийсь таємничий шерхiт, що долинає невiдомо звiдки. Дивно, але у проходi нема жодного каменя. I стiни такi гладенькi, наче хтось обтесував їх. Невже й справдi обтесували?
В кiлькох мiсцях ми бачимо вiдгалуженi ходи. Вони значно вужчi й нижчi. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслiд за мотузкою. Подумки я хвалю обачнiсть Вiчного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нiкуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнiв: а раптом Роман i Орест самi заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь iз тих проходикiв? А раптом святилище шаманiв лишилося десь обiч нашого шляху?
— Чингiсе!! — неголосно кличу я.
— Що? — озирається вiн, спрямовуючи промiнь лiхтарика менi пiд ноги.
— А тобi не здається, що цьому пiдземеллю не буде кiнця?
Чингiс якусь хвильку мовчить.
— Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.
— Хтозна, може, й тягнеться, — бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохiд, що з'явився лiворуч мене. Не знаю чому, але менi здається, що там хтось стоїть. I дивиться на мене. I я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингiса.
— А чому не чути Романа? Давай покличемо.
— Не треба. Сам знаєш, що вони тодi подумають про нас. Скажуть: "Злякалися".
— Нiчого. Зате знатимемо, де вони. I взагалi... Так буде веселiше.
— Не треба нам таких веселощiв. Ми з тобою — мужчини. Нiхто не повинен подумати щось негiдне про справжнього мисливця.
Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що вiн жартує. Але я вже знаю, як Чингiс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухостi.
Я послухався його. I ми мовчки рушили далi. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сiру пляму.
— Там вихiд, — озирнувся Чингiс. — Це не свiтло лiхтарика, — додав вiн, пройшовши ще кiлька крокiв.
I в цю мить пролунав пострiл.
Ми завмерли вiд несподiванки. Лiхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингiс зняв палець з кнопки.
— Романе! — закричав я. — Романе, це ми! Не стрiляйте! Що там сталося?!
— Нiчого не сталося, — почувся спокiйний голос Романа. — Нiчого особливого. Iдiть сюди, бiсовi дiти. Хто вам дозволив стежити за нами?
Чингiс знову увiмкнув лiхтарик, i ми побiгли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все свiтлiше. Я вже був певен, що то вихiд, що нарештi ми видобуваємося на поверхню. I дуже зрадiв. Цi блукання попiд землею менi обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихiд справдi був. От тiльки скористатися ним не могли.
Ми потрапили у величезне пiдземелля, до якого, з поверхнi, через усю товщу скелi, було пробито досить широкий отвiр. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сiна, i крону сосни, яка неначе зазирала, цiкавлячись, що там робиться у висохлiй кам'янiй криницi.
Я думав, що, побачивши нас, Роман i Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова i пiшли слiдом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушницi напоготовi, вони дивилися вгору.
— Що там? — запитав я, проштовхуючись мiж ними. Нiби бракувало мiсця.
— Щось ворушилося. Он на тому виступi. Якраз пiд сосною, — мовив Орест. Це стрiляв вiн.
— А я кажу, що привидiлося, — продовжував їхню суперечку Роман. — Нiчого там нема. Давай краще оглянемо "святилище". Цiкаво, чим шамани залякували тут своїх темних спiвплемiнникiв.
— Не такими вже вони були й темними, як нам здається. Тайга вчить мудростi. Не книжної, правда... Але це треба розумiти.
Пiд отвором долiвка печери була увiгнута, наче туди упав метеорит, i навколо цього виямку лежали великi кам'янi брили. Так само, як i в тiй, другiй, печерi. Та привернули нашу увагу не вони. Неподалiк був ще один майданчик, i там ми теж побачили купу зчорнiлих кiсток. Першим їх помiтив Чингiс. I покликав нас.
— Дивiться. Це i є жертовник, на якому шамани приносили в жертву оленят.
Ми оточили жертовник. Ним слугувала досить висока i пласка брила. А неподалiк стояв камiнь, що трохи скидався на таке собi кам'яне крiсло.
— А це, мабуть, трон шамана, — проказав я.
— У шаманiв не було тронiв, — заперечив Чингiс.
— Але ж десь вони мусили сидiть.
— Шаман — не цар i не вождь. Звичайний знахар, — задумливо пiдтримав його Орест. I першим усiвся у це "крiсло". По черзi посидiли в ньому i ми. Так, справдi, сидiти хоч i не м'яко, але все-таки досить зручно. Було навiть щось схоже на бильця.
— Ми, король Луї дванадцятий, наказуємо!.. — бундючно виголосив я, прибираючи належного вигляду. — I взагалi, чи не стати нам усiм шаманами?
Ми посмiялися i почали оглядати печеру далi. Коли раптом Чингiс, який трохи вiдстав, пiдiйшов i попросив у Романа рушницю.
— Тобi не можна, хлопче, — вiдповiв Чорногора. — Дiтям до вiсiмнадцяти. Та й то — з дозволу батькiв.
— Дiтей тайгових мисливцiв це не стосується, — цiлком серйозно вiдповiв Чингiс. — Там, на виступi, справдi причаївся якийсь звiр.
— Може, амурський тигр? — докинув я.
(Продовження на наступній сторінці)