Ми пройшли ще кiлька метрiв i почали спускатися в ущелину. Стежин тут не було, тому бралися досить крутим схилом, прокладаючи собi шлях мiж велетенськими валунами та острiвцями гущавини, кущi якої скидалися на нашу шипшину. Я намагався не дуже розпитувати, щоб не набридати старшим. Але, наслiдуючи Чингiса, котрий весь час тримався поруч мене, — до всього придивлявся, все запам'ятовував. Адже передi мною вiдкривався якийсь загадковий, не знаний досi свiт.
16
Бiля однiєї з брил Вiчний Мисливець зупинився i пiдняв руку, показуючи, що прийшли. Ми з Чингiсом кинулися вперед, намагаючись якомога швидше побачити вхiд у печеру. Перед нами справдi був невеличкий чорний отвiр. Мабуть, тому й печеру, крiм Шаманської, iнодi називали ще й Чорною (так сказав дiд Курун), що отвiр той у схилi ущелини аж вiдсвiчував чорнотою. До нього навiть страшно було пiдступатися.
— Оце вона i є, — наблизився дiд Курун. — А он, поряд, кам'яна галявина. З вогневищем, у якому я не раз розкладав багаття, повертаючись iз полювання.
Старий пiдiйшов до почорнiлих закiптюжених каменiв, а ми згуртувалися бiля входу в печеру. Звiдти вiяло холодом i вiльгiстю. А ще — пахло зiпрiлим листям.
Роман увiмкнув лiхтарик i, пригнувшись, ступив у печеру. Ми побачили, що промiнь одразу ж ковзнув по чорнiй стiнi, яка поставала за два кроки вiд отвору.
— Оце i вся печера?! — розчаровано вигукнув я.
— Нi, там, праворуч, є прохiд в iншу частину її, — пояснив Вiчний Мисливець. — Але не поспiшайте. Трохи перепочинемо.
Я теж увiмкнув свiй лiхтарик i помiтив, що праворуч справдi вiдкривається прохiд, у який можна протиснутися, тiльки зiгнувшись.
Тим часом Роман ступив у печеру, тернув пальцями по стiнi й уважно придивився до неї.
— Та це вона закiптюжена димом. Тiльки дуже давнiм. Напевне, колись тут жили печернi люди.
— I не тiльки печернi. А й тi, кого заганяла сюди доля, — докинув Вiчний Мисливець, пiдходячи до нас. — Ця печера знає багато таємниць. Дуже багато.
— Невже тут нiколи не працювали експедицiї вчених? — запитав Орест, зазираючи у боковий лаз.
— За моєї пам'ятi — нi. Я знав би про це. А ранiше кому до цього було дiло? У цiй глушинi стежки тiльки для мисливцiв.
— Отже, ми — перша експедицiя? — мовив я, нацiлившись шмигнути в лаз поперед Ореста. Але той ухопив мене за полу штормiвки.
— Не поспiшай, хлопче, не поспiшай. Усьому свiй час.
Ми повсiдалися на камiння i почали радитися, як дiяти. Вiчний Мисливець нагадав, що пiдземелля складається щось iз чотирьох поєднанних мiж собою печер. А з третьої починаються ще кiлька ходiв, що ведуть бозна-куди. Вiн вважав, що ними нiхто й нiколи не користувався. I нам радив не ризикувати. Почувши це, ми з Чингiсом одразу посмутнiшали. А раптом котримось iз тих ходiв можна проникнути ще до якоїсь печери? В якiй приховується найбiльша таємниця цього пiдземного царства. Одначе Роман одразу ж "утiшив" нас, повiдомивши, що засмучуватися нам особливо нiчого. Все одно ми, малi, залишимося у другiй печерi. Поки вони з Орестом обстежуватимуть третю.
А Вiчний Мисливець заспокоїв:
— Нiчого, розкладемо вогнище i почекаємо наших розвiдникiв.
Та, третя, печера — справжнiй лабiринт. Ходити по нiй страшнувато. Вiн сам там був лише двiчi. Першого разу — ще хлопчиськом. Коли привiв сюди групу червоних партизанiв.
— Можливо, їх захопили в полон? — запитав я, пригадавши, що дiд Курун не знав, як склалася доля тих бiйцiв, i враз уявив собi, як тут вiдбувається запеклий бiй.
— Можливо, — стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: — Нi, не може бути, щоб захопили. В печерi це не так легко зробити. Я помiчаю слiди будь-якого бою. Навiть бiйки звiрiв. Але нi тодi, нi потiм, уже навiдуючись сюди досвiдченим мисливцем, нiяких слiдiв бою не виявив.
— А якщо їх захопили зненацька? — мовив Чингiс.
— Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, — заперечив Роман. — До того ж, увiйти до печери можна було тiльки iз смолоскипами.
— А якщо всi спали? — знову заговорив я. — Адже буває таке, що, потомленi...
— Буває, звичайно, всiляко, — неохоче погодився Роман. — Але все одно...
— Нема чого сперечатися, — втрутився Орест. — Єдине, на чому ми зiйдемося, — що до всiх давнiх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанiв.
Я глянув на Вiчного Мисливця. Вiн сидiв собi на каменi i незворушно вдивлявся у попелясту далечiнь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але промiння його вже червонило вершину схилу, просiваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребенi.
— Ну що, час iти, — першим порушив мовчання Роман Чорногора.
— Час, — пiдтримав Орест, що саме оглядав западину неподалiк печери.
Старий мовчки пiдвiвся i пiдняв рушницю, котра лежала поруч на каменi. Я перехопив погляд Чингiса, що сидiв оплiч мене.
— Це та, яку дiд має подарувати тобi? — стиха запитав його.
— Нi, що ти?! Цю вiн нiкому не подарує. Купив менi нову. Але сказав, що зможу взяти її тодi, коли закiнчу школу... Тобто стану справжнiм мисливцем i пiду в тайгу з мисливською артiллю.
— I ти ще жодного разу не стрiляв з неї?
— З неї — жодного, — стенув плечима Чингiс. — Але весь час мрiю про це. З iнших, звичайно, стрiляв.
— Невже збираєшся все життя прожити в тайзi?
— Хiба це погано?
— Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звiра, спати десь бiля вогнищ. Я так не змiг би.
— Змiг би, — плеснув мене по плечi Чингiс. — Просто ти ще жодного разу не був на полюваннi. Якби побував, обов'язково сподобалося б.
— Ей, змовники, про що ви там шепочетеся? — запитав Роман, видобуваючи з речового мiшка, одного на всiх, ще два лiхтарики i клубок мотузки. — Пiшли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.
17
За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стiни i стелю променями лiхтарикiв. Нiбито нiчого цiкавого. Стiни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помiтна була кiптява. Посеред печери стояло три великi каменi, мiж якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кiлька сухих гiлок, але вирiшили розкласти своє вогнище у третiй печерi, до якої дорослi погодилися взяти i нас iз Чингiсом. Прохiд туди був досить високий — навiть Роман Чорногора мiг iти, не згинаючись — але дуже вузький i звивистий. В окремих мiсцях ми ледве протискувалися боком мiж рапатим камiнням.
Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долiвка нагадувала манеж, тiльки що завалений дрiбним камiнням. А пiдпирало склепiння печери, може, з двадцять кам'яних "стовпiв", що стояли попiд стiнами i мiж якими було безлiч усiляких ходiв. Однi закiнчувалися тупиками, утворюючи невеличкi печерки, iншi вели кудись у незвiдь гiрського хребта, й невiдомо куди мали б привести нас.
— I цю печеру вважали мало не святою? — розчаровано запитав Роман, закiнчивши огляд пiдземелля.
— Так, цю, — незворушно пiдтвердив Вiчний Мисливець, розводячи на майданчику мiж кам'яними брилами невеличке вогнище. Кiлька сухих гiлок вiн прихопив iз собою. — Називали її стiйбищем шамана. I допускалися сюди тiльки старiйшини племенi та найсмiливiшi й наймудрiшi мисливцi. Сидячи на цьому каменi, можна було побачити i танок шамана. Вiн танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тiнь.
— Як це? — не зрозумiв я.
Чингiс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пiзно.
— На тiнь, — повторив старий. Тепер, коли у печерi спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничiшою.
Я сторожко роззирнувся. У мороцi печери Роман, Орест i Чингiс теж зникли. Вiд них лишилися тiльки тiнi. Уся печера здавалася заполоненою безлiччю тiней. Чесно зiзнаюся: менi стало моторошно.
Тим часом Орест та Роман переходили вiд одного заглиблення у стiнi до другого, намагаючись виявити перехiд до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нiчого не знаходили.
— Не треба нiчого шукати, — мовив їм Вiчний Мисливець. — Я знаю хiд до головної печери шаманiв, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбiльшою таємницею мiсцевих шаманiв, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокi вороги з пiвдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племенi, привiв його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив iз печери в печеру, понадiвавши на голови шкiрянi мiшки, щоб нiхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, iшли за шаманом, наче слiпцi за поводирем. Потiм так само виводив їх звiдси.
— I бiльше нiхто не знав ходу? — здивувався Роман.
— Старшi люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тiльки один.
— I не пробували вiдшукати два iншi?
— Я не мав для цього часу, — стенув плечима старий. — Аян Курун завжди був на полюваннi. Бiлку стрiляв. Оленя стрiляв. Усе життя полювання.
— Невже їх справдi так важко вiдшукати? — мовив я, пiдсiдаючи до вогню.
— Неважко, — стиха мовив старий. — Є давнiй мудрий спосiб. Ось гляньте.
(Продовження на наступній сторінці)