— Тому що майже всi легенди, якi розповiдав менi батько i якi розповiдаю тепер своєму внуковi Чингiсу я — про цю печеру. I менi не хочеться, щоб легенди вмирали разом зi мною. Коли побачиш щось на власнi очi, — воно стає звичайним i буденним. I легенди розвiються, як дим вiд вогнища. А вони повиннi жити...
21
Десь через годину, попрощавшись в Еймонi з Вiчним Мисливцем, ми дiсталися Нордана. Чингiс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тiтки. Я дуже зрадiв такому рiшенню, тому що хотiв побути з ним якомога довше.
— Ну, чим похвалитеся, мандрiвники? — поцiкавився батько, зустрiвши нас ще на околицi селища.
Ми всi четверо вийшли з тягача i навперебiй почали розповiдати йому про свої пригоди. Найбiльше старався я. Але те, про що я розповiдав, здавалося батьковi настiльки неймовiрним, що вiн увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. I тi змушенi були пiдтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закiнчив, вiн ще раз глянув спочатку на Ореста, потiм на Чорногору, i здивовано перепитав:
— Невже все так i було?
— Нi слова вигадки, — приклав руку до грудей Роман Чорногора. — Ви ж знаєте: я не належу до фантазерiв. Але розповiв би те ж саме. До того ж маємо докази: цi фiгурки. — I вiн показав свiй "трофей", а ми з Орестом — свої.
— Це добре, — буркнув батько, оглядаючи їх. — Не люблю фантазувань. — I хитрувато зиркнув на мене. — Але фiгурки — ось вони. I якщо все, що ви розповiли, правда — треба негайно повiдомити вчених.
— Найкраще — написати листа спiвробiтникам краєзнавчого музею, — порадив Орест. — Там фахiвцi. Вони знають, як слiд дiяти в таких випадках.
— Логiчно. Так i зробимо.
Ще через кiлька хвилин ми вже були на нашiй йорданськiй поштi i посилали термiнову телеграму дирекцiї музею.
— Молодцi, — задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. — Знав би, що там такi дива, сам подався б з вами. — Але, подумавши якусь хвильку, розвiв руками: — От тiльки робота...
Тут, бiля пошти, Роман i Орест попрощалися з нами.
— Запрошуй Чингiса в гостi, — мовив батько. — Мати обiцяла нагодувати вас смачним обiдом.
— Правда, Чингiс, пiдемо. Адже ми були у вас в гостях.
Чингiс поважно кивнув. Ми вже хотiли йти, коли в дверях пошти з'явилася дiвчина, що працювала там.
— Федоре Васильовичу! — покликала батька. — Добре, що ви не пiшли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.
— Посилка? — здивувався батько. — Не може бути. Звiдки?
— З Днiстровська. I то досить велика. Зайдiть, одержите.
— Та це ж, напевне, надiйшли нашi книжки! — здогадався я.
— Якi книжки?
— Якi ми зiбрали для йорданської школи. Вiкоша, Натка, увесь клас збирав.
— Ого! Тодi ходiмо.
Це справдi була посилка з книжками. А в посилцi ми знайшли листа, пiд яким стояли пiдписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий "А" клас днiстровської середньої школи No 1 доручає учневi Валерiю Любичу передати школярам мiста Нордана зiбрану для них невеличку бiблiотеку. А ще — пропонує школярам iз Нордана листуватися i взагалi дружити.
Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:
— Як це вони додумалися? Хороша справа, молодцi. Але все ж таки дивно.
— Ти, звичайно, не повiриш, якщо скажу, що це iдея нашого Валерки, — всмiхнулася мати.
Якийсь час батько дивився то на матiр, то на мене з таким подивом, наче не вiрив очам своїм.
— Ще кiлька таких новин i я змушений буду все життя пишатися своїм сином, — цiлком серйозно сказав вiн. — А це вже небезпечно... Нi, краще сказати: "Непедагогiчно".
— Знайшов ким пишатися, — зiтхнув я. — Он Чингiс — iнша справа. Сьогоднi вiн вистежив велику рись. I вбив її. Ось ким можна пишатися.
А сам подумав: "Ну чому це не я застрiлив Велику Кiшку? Було б про що розповiдати в класi".
— Неправда, — втрутився Чингiс. — Першим стрiлив дiд.
— Яке це має значення? — обурився я. — А раптом Вiчний Мисливець не поцiлив би? Або Велика Кiшка ще встигла б кинутися на Романа?
— Що ти? Цього не могло бути. З такої вiдстанi Вiчний Мисливець не мiг промахнутися.
— Все одно це твоє перше полювання. I разом з дiдом ти врятував життя Роману Чорногорi. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зiбрати кiлька книжок!
— Так, але своїм полюванням тiшуся тiльки я. Ну ще кiлька людей. А вашим книжкам радiтимуть усi учнi школи.
— Навiть якби ти й убив цю Велику Кiшку, все одно нi в твоїй школi, нi в усьому нашому Днiстровську нiхто не повiрив би тобi. Жартома "заспокоїв" мене батько. — Хто там, у степовому мiстечку, повiрить, що iснує така печера, i така легендарна Велика Кiшка?
— Яка спецiально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерiй Любич i вбив її, — погоджуюся з ним.
Батьки повернулися до своїх справ. А ми з Чингiсом ще залишилися за столом допивати чай.
Чингiс мовчав, а я час вiд часу поглядав на нього i загадково всмiхався. Помiтивши це, Чингiс запитливо глянув на мене. Але я вiдвiв погляд i всмiхнувся ще загадковiше.
Не мiг же я зiзнатися, що вже весь був у полонi нової задумки: наступного лiта ми пiдемо працювати в наш примiський радгосп i на заробленi кошти купимо Чингiсовi рушницю. Адже всi мисливцi мають по двi рушницi. Я ще не знав, скiльки вона коштує, як її купувати i чи продадуть її школярам. Але зараз це не мало нiякого значення. Ми обов'язково подаруємо Чингiсовi рушницю. Найкращу з усiх, якi тiльки iснують. I Чингiс стане найвправнiшим мисливцем Далекого Сходу.
22
Прокидаюся з думкою, що, можливо, це останнiй ранок, якого я побачуся з Iнгою. Мине рiк, два, а може, й двадцять рокiв, перш нiж ми зустрiнемося знову. I ще невiдомо де, у якому мiстi це станеться. I чи станеться взагалi.
За той мiсяць, який я провiв у Норданi, у мене з'явилося чимало друзiв i просто знайомих. Але першою, про кого я подумав того ранку, була саме Iнга. I я усвiдомлював, що мiй сум за Норданом буде сумом за цим чорнооким дiвчам, яке дуже захоплювалося подвигами Романа Чорногори, i яке я страшенно ревнував до нього, Не розумiю, чому це я привернувся до цього дiвчиська. Зрештою, воно нiчим не вiдрiзняється вiд дiвчат з нашого класу, нашої вулицi.
Я довго сиджу на лiжку, намагаючись збагнути причину цього дивного явища, хоча мати вже втретє наказує менi одягатися.
— Що сталося? — врештi-решт уривається їй терпець. — Невже не виспався? Не можна ж бути таким ледацюгою.
"Що сталося?" Якби ж я мiг вiдповiсти на це запитання. Або сам здатний був зрозумiти, що зi мною сталося.
Заплющую очi i пригадую обличчя Iнги. її усмiшку, розпущене волосся. Менi навiть вчувається її голос: вона завжди розмовляє зi мною якось несмiливо, аж нiбито пошепки. Чому ми так мало часу проводили разом? Чому так рiдко бачилися? А через кiлька днiв нам з матiр'ю вже треба вiд'їжджати.
Я зриваюся з лiжка i починаю гарячкове одягатися.
— Куди ти? — вражено запитує мати.
— Я недалеко. Треба навiдатися до школи.
Це напiвправда. Я справдi навiдаюся до школи, але поспiшаю зовсiм не тому, що не можу обiйтися без цих вiдвiдин. Менi хочеться пошвидше побачити Iнгу.
— Тут, звичайно, чудово, — зiтхає мати, не бажаючи з'ясовувати мої справжнi намiри. — I мiсця чудовi. I люди. Але треба повертатися до Днiстровська. Сам знаєш: дома стiльки роботи! Хоч сьогоднi пакуй валiзки.
— А батько мрiє про те, щоб ми перебралися сюди назавжди. Вiн говорив з тобою про це?
— Говорив, — ще проникливiше зiтхнула мати. — Але я не погодилася. Хоча знаю, що ти його пiдтримуєш.
— Я вагаюся, — дипломатичне зауважую я, добре розумiючи, що вiд мене в цiй складнiй справi мало що залежатиме. Все одно рiшення буде за батьком. Остаточне рiшення, ясна рiч.
— Я, вважаю, що людина повинна жити не там, де вона збудувала три-чотири будинки, а там, де народилася i де од вiку вiчного живе її рiд. її народ. Ми з тобою — українцi. I батькiвщина наша над Днiстром, а не над Амгунню. Ти вже досить дорослий, щоб з тобою можна було говорити i про такi речi.
— Наша батькiвщина над Днiстром. Але й над Амгунню теж, — ще "дипломатичнiше" зауважую я, вiдчуваючи, що менi не хочеться втрачати дорогоцiннi хвилини на цю полемiку. Хоча водночас вiдчуваю, що мати має рацiю: людина повинна жити там, де споконвiку жив її рiд. Чингiс, напевне, теж погодився б iз цим. Навряд чи вiн змiг би прожити решту свого життя над Днiстром, де вже нiколи не зможе побачити оленя, навiть "на вiдстанi трьох пострiлiв рушницi".
— Але ти добре розумiєш, що саме я маю на увазi, — майже благаюче дивиться на мене мати. Так їй хочеться, щоб я погодився з нею, не встряваючи в полемiку.
— Якщо хочеш, давай спакуємо нашi валiзки вже сьогоднi ввечерi. — Батько подався у вiдрядження до Хабаровська. Там у нього якiсь невiдкладнi справи, i ми не впевненi, що вiн встигне повернутися сьогоднi чи завтра. Може статися так, що зустрiнемося з ним уже в аеропорту. Тому мати, напевне, хвилюється. — Приготуємо їх заздалегiдь i сидiтимемо на них, наче на вокзалi.
Мати уважно дивиться на мене й усмiхається.
(Продовження на наступній сторінці)