Батько мій, на щастя, за ті свої три місяці не встиг навчитися цієї премудрості і вчив мене читати так, як читав сам. Оце літера М, це — А, разом — ма. Ще одне таке сполучення, і вже маємо — мама!
Навчив він мене читати за якісь два чи три дні і, коли побачив, що я добре справляюсь із своїми новими обов'язками, пустив справу на самоплив. За якийсь місяць книгу я вивчив напам'ять. Тоді на печі з'явилася книга для читання. От коли настали для мене блаженні часи! В книзі казки, загадки, оповідання, вірші, байки. Я читав усе вряд, не спиняючись перед тим, зрозуміле мені прочитане чи ні. Є у Некрасова вірш "Крестьянские дети". Мисливець приліг перепочити в селянській клуні. Діти обліпили знадвору всі щілини і діляться враженнями, запитують себе, хто ж це такий? В того мисливця була борода, вона й стала предметом суперечки. Один малолітній філософ так підсумував суперечку: "У бар бороды не бывает. Усы!" Для нього, для отого книжного хлопчика, все було ясно. Для мене ж суцільний туман. Я не знав, що означає слово "бар", і відповідно вся фраза звучала у мене так: "У Барбородьт не бывает. Усы!" Чого не вистачало тому Барбороді,— я не розумів й був сердитий. Але все одно книжку подужав, всю вивчив напам'ять. Це й стало за підставу, що мене в сім років було поведено в школу. Батько представив мене учительці, яку звали Любов Андріївна, і Любов Андріївна сказала:
— Ну що ж, хай ходить!
У школі мені було вчитися легко, бо дома я встиг вивчити не тільки букваря й читанку, а й усі чотири арифметичні дії, знав напам'ять таблицю множення, умів писати, бо в довгі самотні зимові дні не один десяток годин просидів за переписуванням з книги того, що мені особливо подобалося.
Класні завдання я виконував швидко, а потім, коли мої товариші пріли над писанням елементів літер, я присвячував свій час розглядові "наочних посібників", густо розвішаних по стінах. Це були добре зроблені олеографії. Зображалися на них картини з життя романтичного й далекого від нас
Люди на тих картинах були не такі, як наші бородаті селяни і щебетушки-тіточки, а зовсім відмінні: жовтошкірі монголи, китайці з довгими косами, так там тоді було заведено ходити, вилицюваті японці. Але верх над усіма брала Африка — країна чудес. Чорні люди з кучерявим волоссям, товстими губами.
Африканські банани, африканські жирафи, бегемоти-гіпопотами, африканські вухаті слони, леви — царі африканських пустинь... Все це захоплювало уяву.
Ось картина. Вийшли ті чорні люди з білими як сніг зубами на полювання, убили якусь антилопу, зв'язали їй ноги, просунули під зав'язку довгу 'жердину, підняли на плечі ту здобич і несуть. Навколо ліси й ліси, між стінами лісу голий вигін, заставлений вкритими пальмовим листям хатинами. Жінки, побачивши мисливців, радо попідводили голови. А хлопці! Менші ще тільки біжать подивитися на видовище, а старші, спритніші,— вже тут! Оточили процесію, очей не спускають із звіра, що зависає вниз головою з жердини.
Картина захопила мою уяву. Як я заздрив тим чорним хлопцям, що живуть у тих краях...
Життя класу тим часом ішло своїм шляхом.
Любов Андріївна вела два класи: перший і третій, що містилися в одній кімнаті. Працювала з ними по черзі. Поки першокласники виконували письмове завдання, вона проводила урок читання з учнями третього класу. Закінчивши з цим, задала їм задачки і перейшла/на наш бік перевірити, що ми встигли зробити.
Прикутий думками до тієї чарівної країни, де річки кишать крокодилами, ліси — боа-констрікторами9, болота — отруйними гадами, я не звернув своєчасно уваги на зміну обставин і, дивлячись невидющими очима на вогнисте лице учительки, думав про те, що й раніше думав.
Вогнистість Любові Андріївни проявлялася в тому, що вона червоніла, пашіла вогнем і натягала віжки, які бігли від її зіниць до наших очей так, що вони аж бриніли.
— Так от, хлопці й дівчата, я вчора задавала вам табличку множення на сім. Вивчили?
— Вивчили...
— Всі? Ану, Кравець, скажи, скільки буде сім разів по два?
— Сім разів по два буде чотирнадцять.
— Правильно. А тепер скажи, скільки буде сім разів по три?
— Двадцять вісім...
— Стривай, стривай, Микито, не хапайся... Подумай добре...— Щоки в Любові Андріївни заграли, очі взялися гарячим блиском. Яка ж вона була красива, нетерпляча, лагідна й заразом гостра, як бритва!
Кравець Микита напружився, почервонів, вираз очей, незважаючи на те, що його запрошувано подумати, став якийсь особливо бездумний, безбарвний. Щоки ж червоніли.
Червоніли вони дедалі більше і в Любові Андріївни,
— Так і не скажеш? Ех, ти!.. Менше б за собаками ганяв!..— вона задерла голову, одвернулася від затопленого краскою невдахи і в дальшу мить, мов орлиця, спрямувала удар на мене. 4
— Іване, допоможи отому... Микиті!
Іване, допоможи? А як я можу допомогти? Я ж захоплений своєю чарівною Африкою, не знаю навіть, про що йдеться в класі, що учителька запитувала Микиту і чим він завинив перед нею?.. Адже я ще не встиг вибратися з тих африканських пралісів і саванів...
Підвівся, як зо сну, почервонів аж по вуха, закліпав очима.
— Іване, скажи, про що я запитала Кравця?
Ех, коли б же я чув, про що ви, Любове Андріївно, запитали в Микити Кравця!
Скажу, Любов Андріївна любила мене, бо хто всі вірші знав напам'ять і проказував їх одним подихом? Хто табличку множення знав, як свої п'ять пальців? Хто вмів на папері й на шкільній дошці написати яке завгодно слово і літери навчився виписувати раніше, ніж елементи цих літер? Хто ніколи не спізнювався до школи і споруджував з приятелями в шкільному коридорі таку "малу кучу", що Любові Андріївні, яка жила за стіною, доводилося стукати качалкою в ту стіну, щоб хоч трішечки стишити пристрасті? Хто був тридцять першим у класі і відкривав собою колонку прізвищ в журналі на С?
Я!!!
Як же мене було не любити?
І Любов Андріївна любила мене. Завжди казала:
— Ти, Іване, молодець, тільки не торохти так, роби паузи між словами, а то в тебе не добереш, що ти читаєш: вірша чи молитву!
Я теж любив учительку. За що? Не знаю. Може, за те, що клехкотіла, була неспокійна, що уміла все завертіти навколо себе, що читала гарні книжки і нам розповідала різні дивоглядні історії, що раз у раз приносила в клас чарівний ліхтар і показувала різні захоплюючі картинки?
Вона була вродлива, гарно одягалася. Я мовчки пишався нею. Іншої такої молодої жінки, як вона, у нас в селі не було. У другому класі теж була вчителька, Олександра Іванівна, зовсім інша. Сіра якась, і лице сіре, і волосся сіре, і голос сірий, ще й лиха: весь час билася — і рукою, і лінійкою, і навіть квадратиком... Такі п'явки наганяла на хлоп'ячих головах, що не натягнеш і шапки!
Любові Андріївні не треба було вдаватися без крайньої потреби до таких заходів, вона й без цього вміла привертати увагу до себе. Моменти крайньої потреби виникали у неї рідко, але виникали. Тоді вона спалахувала, загорялася, як квітка. Полум'я це полонило і обпікало вогнем.
Спалах стався і того дня. Причиною його був я. Звичайно, учительці був відомий діапазон моїх математичних знань, однак шкільний процес включав у себе два важливі моменти: знання й дисципліну. Більшість з того, що ми вчили, я знав, але що ж то за учень, котрий не знає, що в класі діється? Замість того, щоб відповісти, що сім разів по три буде стільки-то, я Стояв, як стовп, і дивився на учительку, як теля на нові ворота. Це було не тільки порушенням дисципліни, а й зневагою до неї, до вогнистої людини, яка всім серцем прагне щось вкласти нам у голови, всім хлопцям і всім дівчатам, зібраним у цій кімнаті.
— Ах так,— скипіла вона.— Я буду перериватися, а ти замість того, щоб слухати, що робиться в класі, гав будеш ловити? Тож начувайся!
Щока в мене була туга, бо весь я був хлопцем натоптуватим. Руку Любов Андріївна мала пухкеньку, білу, теплу і дуже милу. Це я знав добре, бо не раз після моєї відповіді, яка задовольняла її, вона клала мені на голову руку й казала:
— Молодець, Іване.— І так ніжно й тепло гладила. Тепер ця рука підлетіла. Щось ляснуло. Щока в мене почервоніла, стала як жар.
— А тепер скажи: скільки буде сім разів по три? Ну?! Вона пекла мене своїми пристрасними очима. Ковтаючи сльози, я відповів:
— Сім разів по три — двадцять один... А вісім разів по три — двадцять чотири...
Напередодні, від нічого робити, я поставив собі за мету вивчити табличку множення після десяти, легко вивчив її. І тепер, щоб вразити учительку в саме серце, сказав:
— А я все одно знаю, і скільки одинадцять на одинадцять, і дванадцять на дванадцять, і дев'ятнадцять на дев'ятнадцять...
Любов Андріївна пильно глянула на мене, задерла голову і так, не зводячи з мене погляду, спитала:
— А скільки ж буде: дев'ятнадцять на дев'ятнадцять?
— Триста шістдесять один...
— А сімнадцять на сімнадцять?
— Двісті вісімдесят дев'ять...
— За те, що знаєш,— молодець. А за те, що не слухаєш,— не похвалю. Так і знай: за це милувати не буду. Сядь.
Вона вже втішилася, пройшлася по класу і сказала:
— Зараз ви мені розв'яжіть задачку, а як тільки це зробимо, я вам прочитаю казку про Червону Шапочку...
Примітки
(Продовження на наступній сторінці)