— О, завив уже!
Тато за це на неї не ображавсь, продовжував далі або замовкав. Часом казав:
— Дурна, що ти розумієш? Для тебе що музика Бортнянського, що Дегтярьова 6, однаково!
Мама мирно відповідала:
— А ти вже мовчи, біля панського ярма вчений, як водам хвости крутити!
Пропустивши повз вуха зауваження, батько хвалився:
— Клепачевський думар собі: "Що той дурний Юхим зуміє! Собор — це ж не шахівська церква Там резонанс, там панство, купці, там сам Лазаренко, краще за якого ніхто не знає!" А я все-таки своє довів. Хай і Юхим, хай і біля ярма вчений!, як волам хвости крутити, а сам Щетинський, протоієрей, сказав: "Воістину, Юхимчику, в добрій руці ти наш хор втримаєш"...
У сім'ї вже знали, що за проведення духового концерту батько, крім звичайного півкарбованця, дістав ще карбованця нагороди.
Тишківський Дмитро без пісні не лишався ані хвилини. Коли з двору їхнього долітало "Гей, гей, та немає гірше нікому" 7, значить, Дмитро дома. В дворі тихо,— значить, Дмитро знову і знову в панській економії. І взагалі він завжди в панській економії, а співав тільки в неділю або коли з якоїсь причини дома залишиться. Пісні всієї він не співав, лише перші слова, так що уся пісня його складається з одного безперервного "Гей... ей, ей... гей...".
Куди і де ділася наша комора, під якою я на корді ганяв,— не пам'ятаю. Нічого і про стару хату не пам'ятаю. Певне, дивився, поки не набридло, а тоді зайнявся своїми ділами
Розмова про сволок і про дерево на стелю почалася ще з суботи. Дядько Гнат сказав мамі:
— Івжкович на склад доброго дерева привіз. І сволок вибрати можна, і все що завгодно.
А річ тут була ось у чому. В стародавні часи сволоки робили з найкращих дубових брусів. Такий сволок міг переходити з однієї хати в другу і був вічний: стояв він круглий рік у теплому, сухому, і ні вода, ні черва не могли підточити його. Але для нової хати був закороткий. Дядько Гнат доводив батькам, що добрий сосновий брус справиться за дубовий, і немає чого витрачатися на дорогого дуба, коли сволок можна зробити і дешевше, й по-модному. Мій батько так само був прихильником модного способу будування хати. З проектом дядька Гната він погодився.
Уранці батько пішов співати в собор, дядько Гнат — на склад вибирати дерево на нову нашу хату.
Це було в ту пору літа, коли поспівають вже вишні. Мама до постійного меню — борщу й каші — додала ще недільні пироги, тільки не з картоплею чи сиром, а з вишнями. Тісто в неї, видно, не дуже вдалося, багато пирогів порозривалися, начинка повитікала на лист. Ця обставина розсердила маму, вона поралася біля того листа, приказуючи:
— А щоб йому лиха година... Як же воно так вийшло? І замісила неначе крутенько... Ба, весь лист залило!
Я стояв біля мами в ролі німого свідка. Проте жалі мамині мене й трохи не чіпали за серце. Та я й не чув їх. Стояв, дивився і ковтав, ковтав та ковтав слинку. Вишень у нас, як і взагалі фруктових дерев, не було, все мама приносила з базару, тому і яблука, і сливи, а надто вишні були чарівною дивовижею. А тут на листі готовий вишневий сироп та ще й з цукром! Я ковтав слинку, зітхав голосно і тихенько, але в інший спосіб нагадати мамі про своє існування було небезпечно. Може схопити за руку, шльопнути по штанях широкою долонею своєю і взагалі видворити з хати. З цим вона ніколи не барилася.
У цей час в сінях затупотіло, і на порозі з'явився тато з Іваном Сіреньким. Батько був по-святковому одягнений в костюм із сурового полотна, під піджаком у нього була вишита сорочка з красивою широкою манишкою. Замість "селянської бороди батько носив борідку клинчиком, а ля Буланже 8, чуб був підстрижений по-тодішньому модно: йоржиком. Мідне обличчя батькове пашіло відсвітом задоволення: певне, й сьогодні він мав успіх у соборі і, певне, і сьогодні протоієрей Андрій Щетинський сказав йому щось приємне.
Він поткнувся в хату, побачив пироги, вигукнув:
— От за чим я скучив!
— Та, бач, не вдалися,— сказала мама.
— Так це ж пироги і підливка заразом. Не журися, Палажко. Що бог дав, те й будемо їсти.— І спитав: — А де ж Гнат?
Мама підвела голову, відповіла:
— Не було ще.— Сказала це і собі додала вже тривожно: — А справді, де ж він?
Тінь неспокою лягла на батькове відсвіжіле, задоволене успіхом у соборі обличчя. Сіли обідати без Гната.
Но обіді батьки лягли відпочити. Гната не було. Не було його в полудень. Не прийшов і вечеряти. Не з'явився і ночувати. Батько сидів за столом розтривожений, сердитий.
— Хто ж знав, що Гнат залишиться Гнатом! Не так тих грошей шкода — гроші він відробить, як шкода часу. Добре, якщо на тиждень зап'є, а як на місяць? От нещастя! Отак пожалій людину... І скільки я вже разів зарікався: не вірити йому й на гріш, і ось на! Що ж його робити тепер? Ждати, поки оді-п'ється, чи плюнути та до Андріяна іти? Вже ж завертає на осінь, не можна і дня марнувати...
Мати мовчить, не знає, що краще. А вірніше, і те і те погане. Андріян не п'є, так робить аби день до вечора, а зробить — купи не держиться. У Гната в руках горить, так ось вам радість — запив!
Запив дядько Гнат на три тижні. Нарешті приволікся додому. Вигляд винуватий, у вічі не дивиться. Весь пом'ятий, обріс брудом, лепом, неголений — босяк, та й годі.
Батько сказав:
— Як отак робити, Гнате, то ну його к чортовій матері! Гнат мовчить, потім каже:
— Якби ж у мене так, як у добрих людей. А що я маю робити; стане чорт над душею: заливай душу, Гнате, немає чим дихати, немає чим жити! Ну й думаю: все одно раз мати родила, раз помирати, пан чи пропав, коли пити, то пити! А воно, бач: йому залив пельку, а самому як перед добрими людьми? Е, та що там казати! Не дає він спокою і до гробу не дасть...
Він зітхає. І батько зітхає. І мати зітхає. Вони вже знають, що то не Гнат п'є, а той, що стоїть над душею у нього, бо сам же по собі Гнат людина як людина. Коли чорт відпустить його, то кращого робітника і милішої людини і не знайти.
— Добре,— каже батько.— Іди на річку скупайся, дай, Палажко, йому чисте шмаття, завтра до роботи берися. Тільки ж запам'ятай: поки не закінчиш основи — ні копійки не дам на руки. Домаха приїде — сестрі віддам.
— Та мені що? — відповідає покірливо Гнат.— Як на всьому готовому, то що мені ще треба?..
Дядько Гнат знову порається у дворі.— Старі сохи викопав, нові поставив. Поставив підсішки, лаги серед двору виклав і на них крокви виставив вряд. Рами для дверей вже на місці. Вже й довжелезний сосковий брус лежить на тому місці, де має лежати дубовий сволок. І взагалі Гнат все робить, щоб удешевити нам хату. Де не можна обійтися без дуба, там дуба ставить, а навіщо й кому здалися дубові одвірки? В сухій глині і сосна стоятиме тисячу років! Він ставить дві глиці дубові, а третю між ними — соснову. І чого обов'язково все треба по-старому ставити? Віконця завбільшки з долоню, солом'яна стріха ще й призьба. А я б вікна поставив світлі, великі, до вікон красиві віконниці. Покрівлю легку, залізну. Хай хоч сніп полум'я впаде — хоч би що, не займеться. А солома — це ж вічний клопіт. Або, скажімо, про призьбу. Доки сонечко, то звісно, є де присісти добрим людям, поговорити, а пустився дощик — розлазиться, хоч плач. А я б отут галерейку відкриту поставив би. Хай там хоч як дощить, а під галерейкою зібралася кумпанійка, сидять собі, пивко тягнуть на здоров'я, сухі й задоволені!
Ото, що б там не було, Гнат таки нову хату викінчив, її обмазали глиною, вкрили — не соломою, а по-новому — легкою покрівлею під залізом. З дверима затрималися; двері дядько Гнат навісив аж після "покрови", тобто пізньої осені. І ту зиму я зимував уже в новій хаті.
Зима для хлопця п'яти-шести років — скучне діло: холодно, мерзнуть ноги, руки, мерзне ніс. Батько учив мене: "Не стій на місці, не шкутильгай, як старий дід, бігай сюди-туди, будь моторний, щоб руки як на пружинах ходили, тоді й тепло стане!"
У мене з цими пружинами щось не ладналося, та й з носом біда: плаче. І взагалі погано.
А тут ще хлопці навчили лизнути в мороз язиком клямку. Язик мов прикипів до заліза, і як же й боліло, коли я його відривав!..
У хаті теж холодно. От і виходило, що єдиним місцем, де можна зігріти тіло й душу, була наша піч — велика, з трьох боків обгороджена комином і стіною, захисна, сказати б, мила.
Отак і потяглося безрадісне моє життя — на печі. І таке нудне! Навіть казки немає кому розказати. Батько — на роботі, старша сестра — в школі, мама — біля печі, біля корови, біля курей, біля поросяти...
Це, видно, помітив батько. Одного якогось там морозяного холодного дня він повернувся з роботи з букварем. Отож приніс і каже:
— Оце тобі буквар. Сідай та вчися, годі байдики бити, а то й піч швидко розвалиш!
— Як же я буду вчитися, як читати не вмію?
— Ет, не вміє! Сідай біля мене. Дивися й слухай... Батько мій свого часу ходив до школи тільки три місяці. І це
було щастя для мене. У ті часи, коли він був малий, в школі навчали за допотопним методом. Кожна літера мала ще й свою назву. А — називалася Аз, Б — Буки, Р — Рци, С — Слово, М — Мисліте... Отож, щоб прочитати за цим методом слово мама, треба було проробити такі операції: мисліте і аз буде ма, мисліте і аз — ще раз ма; ма і ма буде мама.
(Продовження на наступній сторінці)